Казковим принцом Оля ніколи не марила. Казки були не для неї. То більше, що мала принца живого, справжнього. Він, щоправда, про це не відав. Ходили до однієї школи, мешкали в одному будинку, а він і не підозрював…
Вона кохала його завжди. Принаймні, була в тому глибоко переконана. Скільки себе пам’ятає, знала, що належатиме йому а він їй. На все була готова задля Ярослава, от тільки Ярослав її не помічав упритул. Та кого він узагалі помічав, відсторонений, замріяний… Як вона перед ним не викаблучувалась, як не пхалася на очі… „Привіт – привіт!” – і все. А вона виростала з веселеньких дівчаткових спідничок, вона дорослішала, вона по вінця набиралася почуттів і самих лише „привітів” їй вже не вистачало…
І тоді Христинка, краща подруга, від якої не було секретів, стукнула кулачком у не по дитячому вже заокруглене колінце і заявила, що долю слід брати до власних, надійних жіночих рук. Якось вона виникла на Олиному порозі з оберемком газет під пахвою, кинула їх на стіл і категоричним тоном прорекла:
– Харе! У наш час не варто покладатися на випадок! У наш час випадок треба створювати самим! Якщо гора не йде до Магомета… Окей?
Газети були суціль магія, чаклунство та ворожіння…
– Шукай! – Христинка розділила оберемок на дві чималенькі снігові кучугурки, увімкнула на своєму плеєрі музику гурту „Тату” і дівчата заглибились у читання.
– Ану послухай ось це, – мовила Христинка по хвилині: „Як приворожити коханого.”
Старовинний і безвідмовний, як обіцялося, спосіб видавався простим і доступним. Свічка, місячне світло, портрет коханого, його волосина, заклинання…
– Наче нічого, – стенула плечима Оля. – Давай спробуємо. – Фото Ярослава мала, волосину (бляшанку „бьорну” його сусідці по парті, і справу зроблено!) теж.
Оля хвилювалася, її долоні тремтіли і вона збивалась, вимовляючи магічні слова.
– Зберися, горе ти моє! – підбадьорювала Христинка.
– Згори день, згори ніч, зійди… зійди…
– Пріч!
– Зійди пріч, воском свіч… Приголуб і приверни… приверни…
– На чотири…
– На чотири сторони… Займись любов, займись любов… займись любов…
Христинка підтримувала тремтячі Олині зап'ястя і так вони разом опускали волосину в полум’я свічки, що беззахисним метеликом блимало в нашорошеній темряві кімнати...
– Привіт! – Сказала вона Ярославові наступного дня.
– Привіт! – Відказав Ярослав.
Як і раніше. Як і завжди. Як і мільйон разів до цього. Не подіяло…
– Що я взнала! – Прибігла захекана Христинка. – Його старики на два дні від’їжджають! Давай до Ярика. Це шанс! Ні, це збувається заклинання! Це сама доля йде тобі назустріч!
Оля боялася. Оля соромилась. Але пішла. Вона ж знала, що однаково належатиме йому.
– Можна до тебе?
– Чому ні? Заходь!
– Тут класно! А це що за агрегати?
– Агрегати! Це астрономічні прилади. Якщо цікаво – можу розказати докладніше.
– А це?
– А це зоряні карти.
Всі знали, що мовчазний, розважливий не по літах, Ярослав має чудернацьке і зовсім непрактичне, як на теперішні часи, захоплення – астрономію. На столі в його кімнаті стояли незнайомі дівчині прилади, лежали змережані цифрами і формулами таблиці, на стінах висіли таємничі зоряні карти, біля вікна, на високій саморобній тринозі було закріплено бінокль.
– І ти в цьому шариш? – її голос повнився захватом і повагою.
– Я в цьому живу! Зорі, знаєш як це цікаво! Дивись: оце Сиріус – найяскравіша зірка. До нього два і сім десятих парсека! А найближча до нас зірка – Альфа Центавра. Ось вона. Усього чотири з лишком світлових років. Це Алголь, око Медузи. Якщо уважно придивитись, можна помітити як воно підморгує. А ось тут, бачиш, сузір’я. Ось Північна Корона, моє улюблене. Правда гарне? Оці лінії – шлях небесних світил.
– А ці? – Деякі лінії закінчувались пунктиром.
– Це шлях, який небесні тіла ще не пройшли, але пройдуть у майбутньому, згідно з розрахунками вчених, – ефемериди.
– А де сузір’я Водолія? Я Водолій.
– Ось
– Гм… Якесь воно не дуже…
– Чому… гарне сузір’я…
Вони стояли поруч, зовсім близько одне від одного, і відчуття близькості наповнювало Олю щасливим тваринним трепетом. „Але який він смішний, – думала вона, – нерішучий. Обійняв би, спробував поцілувати. То ні – усе зорі та зорі… Он Леван, той би не стояв, уже б його лапи…”
– А чому ти не питаєш, чого я прийшла.
– Та… А чого?
¬¬– А так! – вона торкнулася пальчиком до його грудей.
Він узяв її долоню у свою і Олі здалося, що вона полетіла.
– Ти гарна.
– Як Північна Корона?
– Я вдягну її на тебе.
– Ти смішний
Він здійснив незграбну спробу поцілунку, а вона показала як треба. Вона вміла. Удвох вони летіли до зірок.
– А чому ти не кажеш, що любиш?
– Ну… люблю.
– Як зорі?
– Як зорі…
– Зорі далеко, а я ось…
– Далеко… – він зітхнув. – Але їх можна наблизити! – Раптом Ярослав відсторонився, відійшов у кут кімнати, обернувся, – Телескоп, ось що мені потрібно! Без телескопа все це, – він обвів рукою кімнату, – не те! Розумієш, я багато чого втрачаю! От завтра, наприклад, буде цікаве проходження…
– Повтори.
– Що?
– Що любиш.
– Звичайно! Але гарний телескоп коштує не менше трьохсот доларів! А де я візьму такі гроші?
– А коли б я подарувала тобі телескоп?
– Ти? Господи, та за це я б усеньке життя на руках тебе носив!
Вона наблизилась і знову показала, як цілуються. І пішла. Він не проводжав, збирався поспостерігати ще сьогодні кульове скупчення…
Який він цікавий, – думала Оля. – Як не схожий на інших хлопців. Який… чистий. Що для нього ця мізерна земна метушня? Для нього важать тільки зорі, тільки Всесвіт. Ну, ще може вона. Треба на це сподіватись, треба стати для нього потрібною. Телескоп… Вона знала що робити.
Побачивши, хто до нього завітав, Леван звів брову:
– Ну і..?
– Тільки так, – заявила Оля з порогу, – мені треба триста баксів. Не менше!
– Про що мова! – Розплився в посмішці кавказець. – Для тебе, моя кізочко, синові гір нічого не шкода!
Оля зціпила зуби, заплющила очі й наказала собі відключитися. „Це як запломбувати зуба, – переконувала себе. – Треба просто вчепитися руками в поручні крісла й потерпіти”. Слизьке Леванове тіло відгонило чимось неприємним, але вона цього майже не помічала. „Просто потерпіти…” Оля думала про Ярослава, як він носитиме її на руках…
¬¬¬– Ось, – Леван простягнув їй десятку.
– Ти що!?
– Бери та линяй звідси, шалава! Наче я розцінок не знаю!
– Ти ж обіцяв…
– Бери! А то вобще без трусів вилетиш!
– Ах ти козел!
Він її вдарив. І ще раз. З квартири її було вишпурделено як собаку: без грошей, з розірваною кофтиною та виразним посинінням під оком.
– Нічого, – Оля сплюнула на сходи згусток рожевої слини. – Нічого, Ярчику… Нічого…
Додому вирішила не повертатись.
Автострада гуділа безупинно і Оля довго не „голосувала”. Велетенська розфарбована фура елегантно загальмувала так, що дверцята кабіни опинилися якраз навпроти.
– Куди?
– Взагалі то…
– Поняв! Заскакуй! – симпатичний „далекобійник” усміхнувся широкою „гагарінською” усмішкою. – Щастить мені сьогодні! І завантажився вдало і ось…
– Мені потрібні гроші…
– А кому не потрібні? – водій засміявся. – Що ж, тоді не гаймо часу!
Прокотившись кількасот метрів, фура з’їхала на узбіччя.
„Власне, він нічим не гірший за Левана, – подумала Оля, – Навіть кращий!”
Толик, так відрекомендувався балакучий водій, впорався швидко.
– Довго вдома з жінкою борюкатитимусь, а зараз ніколи! – торохтів він, коли фура знову рушила. – Вовка ноги кормлять! Хочеш капусти підшаткувати? Давай так: мене обслуговуватимеш за їжу та за дах, а вже я буду тебе іншим пацанам скидати. Так безпечніше. А то саму і обчистити можуть і пришити. Лади?
Оля погодилась.
За Дніпропетровськом, на березі тихої, порослої очеретами, Самари, зібралися на ночівлю кілька десятків „далекобійників”. Минуло вже два тижні як Оля працювала на трасі, мешкаючи в комфортабельній кабіні Толикової фури, і пересідаючи до інших водіїв лише для роботи. „Господар” турбував її не часто, стягуючи „квартплату”, як завжди, похапцем; решту часу говіркий Толик жартував, розказував анекдоти та водійські байки і навіть співав. Олю він рекомендував знайомим (та й незнайомим також) водіям, як неперевершену майстриню своєї справи і в її дешевенькій, подарованій кимось із водіїв, сумочці накопичилася вже пристойна сума. Саме сьогодні, за її підрахунками, ця сума мала заокруглитись до бажаних трьохсот доларів.
Оля вже відпрацювала в кількох кабінах, повечеряла у веселій компанії „далекобійників" і, стрельнувши в котрогось із них сигаретку, відійшла до річки.
Вже споночіло. Вдалині, за очеретами, вгадувалось непорушне водне плесо. В ньому віддзеркалювались зорі й Оля подумала про Ярослава. Як він там, чи не забув? Ярик щасливий: дивиться собі на небо і не бачить земної багнюки. Нічого, нехай. Саме таким вона його любить. Так вони й житимуть. Разом. Він працюватиме, милуватиметься своїми зорями, а вона його захищатиме. Від неприємностей, від бруду. Вона зуміє. А він хай залишається таким, чистим. Як небо…
Ззаду почулося сопіння. Оля озирнулась. У темній постаті, що топталася в кількох кроках від неї, дівчина впізнала лисуватого, середніх літ, водія, який відгукувався на не вельми милозвучне прізвисько Чалдон. Сьогодні вона вже побувала у нього в кабіні.
– Чого тобі?
– Ходім… ще раз… – він дивився на неї байдужо.
– А подужаєш?
– Ходім!
Оля зітхнула. Що швидше вона заробить гроші… Двигун Чалдонової фури заспокійливо туркотів. Господар відчинив дверцята.
– Залазь!
У кабіні Оля почала роздягатися. Коли на дівчині вже нічого не було, Чалдон незграбно поліз до неї з водійського місця. І раптом із купки її одягу він вихопив сумочку.
– Ану віддай, дохляк!
– Пшла вон, плечуха! Ще собі заробиш!
– Віддай!
Він вдарив її в обличчя. Олин рот миттю наповнився кров’ю. Вона затулила чоло руками а Чалдон, тим часом, відчинив дверцята й безжально, ногою, виштовхнув Олю надвір. Дівчина сильно, з усього льоту, вдарилась голим тілом об асфальт, але болю тієї миті не відчула. Гроші!
– Стій, – вигукнула, намагаючись підвестися, але фура вже рушила з місця і, набираючи хід, покотилася до виїзду на трасу. З вікна кабіни полетів у ніч її одяг. Підібравши лахміття, навіть не одягаючись, Оля кинулась до Толика, котрий байдуже дрімав у кабіні.
– Толику! Хороший, рідненький! Виручай, рятуй! Чалдон! Він украв мої гроші! Толечка! Дожени його, благаю! Я, що хочеш для тебе зроблю, тільки дожени! В цих доларах усе моє життя!
Отямившись від сну, Толик не одразу второпав, чого хоче від нього ця зовсім гола, розкуйовджена і обдерта „квартирантка”.
– Ну давай, ну поїхали, ну будь-ласка!
– Та зачекай! Чалдон? Чалдон звісно скотина, це всі знають, але гнатися за ним стрімголов, він що – Шумахер? У нього вантаж на Маріуполь, я знаю. – Толик дістав сигарету, закурив. – Мені, в принципі, теж у той бік. Ех, Олечко! Що ж, покотимо за Чалдоном. Чалдону кожен рад насолити – сволота ще та! Тільки так: я тебе везу, а стосунки ти з ним сама з’ясовуєш. Мені у ваші діла встрявати нічого. Лади? – Оля кивнула. – Та вдягнися ж ти нарешті!
Чалдона вони наздогнали на стоянці біля якоїсь заправки вже під ранок.
– Ось він, – сказав Толик і звернув на бокову дорогу. – Ну, далі твої проблеми, йди. Я тут почекаю.
– Бувай, Толику. Якщо в мене вийде, я вже до тебе не повернусь. Класний ти чувак. Прощавай! Оля зіскочила з підніжки й попрямувала до заправочної.
Чалдон розмотував шланг – збирався підкачувати колеса. Він саме нагнувся, щоб перевірити тиск, коли на його плюгаву голову впала цеглина… Не кваплячись, Оля залізла до кабіни, знайшла сумочку (гроші були на місці), знайшла портмоне Чалдона і додала до своїх грошей кілька купюр так, що загальна сума сягла трьохсот доларів.
– Це з тебе, гад, компенсація за моральну шкоду!..
Першими зустріли Олю Галюня та Валюня, сестрички - двійняшки, які завжди знали все і про всих:
– Ой, Олько! – Вигукнула Галюня, – де ти пропадала? Тебе всі шукають!
– Ой, Олько! – Підхопила Валюня. – А Христинка знаєш із ким шури-мури закрутила? З Ярославом!
– Що!? – Оля аж хитнулась.
Вони саме були вдвох. Двері відчинив Ярослав і зразу ж із-за його спини визирнула Христинка. Мить Ярослав дивився на Олю відсутнім поглядом а потім розгублено вимовив:
– Привіт… – певно він думав про зорі.
– Олька! – радісно вигукнула Христинка. – Де тебе носило? Та заходь же! – Оля все стояла на порозі. – Ти вибач, – знітилась Христинка. – Розумієш, мабуть і мене тоді торкнуло… А ти сама й винна – якби в тебе не тремтіли руки!
З кімнати позад неї долинала пісня гурту „Тату”.
Оля розтулила долоню в якій виявився тугий, згорнутий трубочкою жмут темно-зелених купюр:
– На! – Вона простягнула жмут Ярославу. – Купиш собі телескоп!
