Тут початок http://gak.com.ua/creatives/1/25204, кого зацікавило
В храмі догоряли останні свічки. Вечірня закінчилася і монахи збиралися купками, щоб розійтися по келіях. Десь знадвору почувся слабкий гул автомобіля. Монахи насторожилися і вийшли поспіхом із храму. На подвір’я, осліпляючи всіх фарами, вкотив грузовик. З кабіни вийшли двоє в запилених уніформах, на картузах можна було розгледіти червоні зірки. З кузова машини висипали солдати і оточили щільним кільцем монахів тримаючи наперевіс гвинтівки.
- Що привело вас сюди брати мої? – звернувся старший із послушників до вояків.
- Молчать поп! Гдє у вас тут старший? Ти? - Тицьнув наганом просто в груди монахові, червонолиций спітнілий від люті і жари командир.
- В нас немає старших, ми тут всі рівні перед Богом.
- Заткнись! Так, всьо золото і драгоценности ми конфіскуєм в пользу совєтской власти. Всьо снимайте і нєсите в грузовік!
- Ці чаші, ці хрести належать тільки Богу і монастирю. Ми нічого вам не віддамо! – монахи стиснулися в кучку.
- Капітан, что ти с німі возишся, всєх попов в расход! Золото самі погрузим. – огрядний офіцер в шкірянці, підійшов до оточених. Голова і шия його ніби зрослася в одне ціле, через що він не міг її повернути і повертався всім тілом. Огрядний живіт підтримувало шкіряні ремені. З одного боку на них теліпалася офіцерська сумка з іншого боку потерта кобура.
- Слушаюсь комісар! – виструнчився красномордий. – Сержант, обискать помещеніє, а попов к реке, пусть роют яму!
Солдати штовхаючи прикладами, погнали ченців на схил. Дали лопати, змусили копати. Раптом до монахів долинув крик. Солдати тягли і штовхали двох розхристаних жінок, весело регочучи. Жінки тримали за руки заплаканих дітей.
- Нелюди, ради Бога, дітей хоч пожалійте! – вигукнув у відчаї котрийсь із монахів.
- Может детей от пустим? – щось людське, ворухнулося в душі капітана.
- Ти что, приказа нє слишал? Всєх в расход!
Монахи мовчки молились біля викопаної могили.
- Товарищи, не вбивайте, браточки, я все покажу! Я знаю де заховане монастирське золото. – З гурту приречених вибіг худорлявий монах і впав перед карателями на коліна. Його відтягли у бік.
- Іуда, будь ти проклятий! – хтось в ненависті кинув йому навздогін, грудку землі.
- Змирись, брате, хай Бог йому простить! – Затримав за руку розлюченого молодого монаха старший із послушників.
- Плі! – гаркнув капітан. Гримнув залп, потім знову… а монахи тихо молилися і падали, як стиглі колоски під гострою косою, просто в яму.
- Сєржант поджигай! – На ще теплі скривавлені трупи вилили розігріту на кострі смолу і підпалили.
- Пусть попробуют своєго пекла, - тішилися нелюди, вливаючи палаючу рідину. Із ями почулися стогони і зойки ще живих людей. Скоро все затихло, тільки сопли солдати поспіхом кидаючи землю на обгорілі рештки. Поспішали, ніби намагалися присипати тією землею, не тільки вбитих, а і свою скалічену совість.
- Ну! – повернувся всім тілом до слабодухого монаха комісар, коли яма була наполовину засипана, - показивай гдє золото!
- Воно он там в склепі, але ключі в сторожа, що живе в селі.
- Капітан, живо сюда сторожа!
За кілька хвилин солдати вкинули на підлогу церкви, просто під ноги комісару, сивого діда із розбитими, закривавленим лицем.
- Показивай, где народноє золото прячеш! – комісар випустив цівку диму, від розкуреного «Біломорканалу», просто в лице старому.
- Побійтеся Бога, яке народне золото?
- Ти, поповский прихвостень, показуй золото, а то живо дух випущу, - краснопикий капітан спересердя пнув старого ногою в підребер’я, не давши тому й підвестися. Клацнув запобіжник на пістолеті, він приставив холодне дуло церковному сторожу до голови.
- Я до трьох щітать нє буду. Гдє золото?
- Добре я покажу, але нехай і цей Ірод зі мною іде, там ляда тяжка, сам не подужаю відчинити, – ледь вимовив старий.
- Хорошо, поможеш старику! - Червонощокий офіцер підштовхну до діда високого монаха. Старий повів їх у віддалений куток острова, до непримітного, зарослого диким виноградом льоху, відчинив оковані двері й ступив у темряву. Разом із ним тремтячи всім тілом, чи то від холодного льоху, чи від страху, відчуваючи щось недобре, плутався зрадник. Позаду них, на віддалі кількох кроків, із пістолетами наготові й ліхтариками в руках, йшли офіцери. Старий підвів до дверей в кінці коридору. Тяжкий засув намертво перекривав вхід. Дід підійшов, щось там покрутив, підкликав монаха. Разом вони підняли тяжку ляду. Двері із скрипом відчинилися відкривши вхід в чималий склеп. Там, посередині кам’яної підлоги, стирчав мурований круг монастирського колодязя. Старий підійшов і заглянув у середину.
- Ось там, дивіться, є ніша під другим кругом!
Монах і комісар підійшли і схилилися над низьким кругом, зазираючи в темну глибоку бездну. Комісар присвітив, вишукуючи сховку. І тут старий вхопив їх обох залізною хваткою за рукави одягу і стрибнув, із вправністю юнака, у колодязь. Ніхто навіть не встиг вхопитися за слизький круг. Троє чоловіків зникло в чорному отворі. Ніби із глибини пекла долинув приглушений крик. Червонощокий капітан відсахнувся. Ліхтар випав на кам’яну долівку і погас. Набиваючи гулі і обмацуючи навпомацки стіни він вибрався на поверхню. Зібрав солдат і наказав вантажити все, що вспіли награбувати на вантажівку.
На дворі ледь сіріло, коли автомобіль із енкеведистами покидала острів. Він пронісся гуркочучи колесами по залізному мосту і, здіймаючи куряву, вискочив на піщану дорогу, що петляла над урвистим берегом річки. Вже розвидніло, коли в небі десь узявся одинокий літак. Він знизився і, на бриючому польоті, пронісся над автівкою, посипаючи дорогу свинцем.
- Гоні! – викрикнув переляканий капітан. Машина, як навіжена понеслась по дорозі, підскакуючи на вибоїнах. Літак прогуркотів десь над лісом і зник в хмарах.
- Кажісь, оторвалісь! – Капітан висунув голову із відкритих дверцят кабіни, озираючи небо. Та все ж пізно помітив маленьку, схожу на муху, цятку.
- Сержант, сворачівай! – тільки і встиг викрикнути червонощокий. Літак поклав бомбу влучно, прямо перед колесами автівки. Машину підкинуло як іграшкову і швирнуло на піщаний схил до річки. Вона кілька разів перевернулася, змішуючи закривавлену плоть із піском і спалахнула. На берег, із кузова висипалися, чудом вцілілі, церковні чаші й ікони.
Десь зверху, на дорозі, зупинилася підвода. Двоє селян зійшли до річки подивитися на перекинутий обгорілий грузовик.
- Як німчура вліпив. Всіх совітів просто на шмаття рознесло.
- Поглянь, а це що? Це ж ікони із нашого монастиря! Видать поцупити хтіли, сучі діти, та Господь не допустив. – дядьки бережно підняли реліквії, обмотали свитами і заховали під сіно на підводі.
- Но, пішла, чого заснула! – в повітрі просвистів батіг. Конячка напружилася, натягла посторунки і віз, поскрипуючи колесами, рушив по дорозі, в сторону, де на річці, посеред острова, виблискували куполи монастирського храму.
