Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45172
Рецензій: 88353

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Гуцульська душа

© Михайло Гафія Трайста, 27-09-2010
«Вільна душа в гуцула, вільна, як гірська річка»
Василь КУРИЛЯК

На Святого Спаса в Івана Малинюка зібралося повне подвір'я людей. В холодочку, під старим крис¬латим горіхом стояв довгий, збитий з ялинових дощок стіл, застелений білою бавовняною скатертиною, на краях якої вправна рука Ярини Малинючки повишивала шовковими нитками сині волошки. По¬середині столу рядком стояли пляшки, закосичені зеленим барвінком, з міцною прозорою, як сльоза, слив'янкою, і порожні тарілки. Вздовж столу були довгі лавиці, проте ніхто з присутніх не смів сідати за стіл. Чоловіки та жінки посідали на зелену травичку і уважно слухали старого Георгія Грещука, який так витесував жарт за жартом, що всі реготали, аж за животи хапались.
–  Коли я робив катуни*, то не було таких командей, як ось тепер: «Ла стинга імпрежур!»**, а нам капітан командував: «Куди лицями, туди гузицями!» – присутні зареготали, а старий Грещук, навіть не посміхнувшись, вів далі: – А коли треба було класти рушниці на плечі, то не наказували, як тепер: «Пе умер арм!»***, а: «Залізняки на кістяки, гіц!». Знову всі зареготали.
Тільки Василеві Малинюку було не до сміху. Сумний, простоволосий, з пляшкою горілки в руці, ходив поміж присутніми та пригощав їх. Не до сміху було Василеві, ой не до сміху... Як міг він веселитися, коли завтра його Василько, єдиний його синочок, якого беріг, як зіницю ока, мусив вирушати до війська. «То не леґінь, що катуни не служить!» – кажуть старі люди. Та дохожий Малинюк добре знав Василькову натуру й нетерпеливість. «Хоча і сильний, і здоровий, як дуб, але нетерпляча в нього натура. Вільна його душа, як пташка. В клітці сидіти не буде. З малої дитини виріс в полонині коло овець, навіть до школи не хотів ходити, хоча і благав я його, і сварив, навіть побив, та він все одно до школи не пішов. А коли наші вівчарі почали бійку з волоськими вівчарями на Лотосі, то Василька покололи ножами, що трохи на смерть не забили, лікарі і не надіялися, що виживе, та хіба хотів лежати в лікарні? Через два тижні втік прямо в полонину. Ой, синку мій, синку... Як ти перетерпиш те військо? Як ти перебудеш далеко від дому, від рідних та милих тобі полонин, далеко від смерекових борів та гірських потічків, які з дитинства шепотіли тобі колискові пісні й плекали твою душу радістю й щастям, як рідна мати свою дитину. І де йому припалось служити: аж в самому Барагані, де ні водички холодної немає напитись, ані вітерець холодний не погладить oбличчя».
Сумні думки старого Малинюка перервав спів парубків, які поверталися від столяра Пейтера з новим дубовим куфером****, з яким Василько мав наступного дня вирушати до війська.
Попереду йшов Тончі зі скрипкою і Петро Добош - найближчий друг Василька - з куфером в руці. Тончі жалібно різав на скрипці, а парубки співали сумну протяжну рекрутську пісню:

Ой, іду я й у катуни,
Катуном ся пишу,
Та в зеленуй машиночці
Лиш ся поколишу.

Та в зеленуй машиночці,
В зеленум вагоні,
Вже ня, мила, й не догониш,
Хоч сідай на коні.

Чоловіки та жінки і собі підхопили пісню, радіючи, що повернулись парубки з куфером, бо як повер¬неться рекрут з куфером додому, то вже можна сідати за стіл.
Старий Малинюк важко зітхнув і почав запрошувати гостей до столу, а Ярина з сусідками почали виносити з хати смачні голубці та варену баранину з картоплею.
– Беріть, беріть, будь ласка! – пригощала Ярина гостей. Їй не було коли думати і сумувати, та нічого, виб'є вона своє від завтра. Не одну гарячу сльозу проллють її очі за Васильком.

Та й ідемо й у катуни,
Будемо панами,
Та не одна білявичка
Заплаче за нами...

– почали парубки співати іншу рекрутську співанку. А Василько приблизився до Аннички Бойкової і шепнув їй на вухо:
– Заплачеш за мною, Анничко?
– Я вже й так плакала за тобою! - схиливши голову, скромно відповіла дівчина.
– А чекати будеш?
– Буду! – шепнула вона.
Незважаючи, що на них дивляться всі, Василько міцно обняв дівчину і пригорнув до своїх сильних грудей. Дівчина не соромилась, пригорнулася, вигнувшись в його обіймах, як тоненька молода верба. В ту саму мить в кінці їхнього саду засвистів поїзд і з гуркотом пролетів через залізний місток. Той самий поїзд завтра в ту саму годину повезе Василька далеко від рідного дому, розлучаючи його з коханою дівчиною, батьківською хатою, смерековими борами та гірськими потічками.

***

Важко проходили Василькові дні у військовій службі. Та час на місці не стоїть, як то кажуть, і, день за днем, тиждень за тижнем минуло літо, осінь, зима, і знову подув легенький весняний вітерець. Василько з нетерпінням чекав Великодніх свят, бо тоді мав отримати відпустку. У саму П'ятницю Великодню мав вирушати додому. До рідного дому. Нарешті, він побачить своїх батька і матір, кохану Анничку, дорогих цімбориків, нарешті намилується такими дорогими йому полонинами, наслухається шелестіння смерекових лісів, нап'ється досхочу кришталевої водички з гірських потічків. Кілька днів він буде вільним тілом і душею, як та пташка.
З такими думками стояв Василь на варті в ніч на Божу Великодню П'ятницю. Думки напували ту¬гою його змучену душу. Його душа бажала волі, як нива дощу. Так думаючи то про одне, то про інше, Василько з гвинтівкою на плечі ходив сюди-туди по подвір'ю військової косарні, а згодом заховався за стару товсту липу і присів на дерев'яний ящик від бойових снарядів.
«Присяду трішки, в ногах віри немає! Завтра мені додому, і бозна, чи не доведеться весь день і всю ніч простояти в поїзді на ногах. Звідси мені видно все подвір'я, а мене не зможе побачити ніхто» – міркував собі Василько і знову полинув думками до рідного краю.
Йому здавалося, що стоїть на верху Григоті і дивиться на близькі й далекі горби полонин. Ось Лотоса, Нижнє, Середнє, а далі Шербан, Полонинка видна аж до самого Попівана, під зеленими верхами по¬лонин шумлять чорно-зелені смерекові бори. Знизу, з долини до нього піднімався глухий гомін річки, а ось перед ним і його вівці, з яких кожну знав по кличці.
Ось «Вакишка», що кожного року котилася перед Різдвом і завжди по два ягняти-близнюки, ось і Букулая з білою, як цукор, вовною, Голубеша, Піструля, Сібіянка, Бирька..., а коло нього вірні пси – Тарко з роздертим вовками вухом і Гоцул, якого він купив від волоських вівчарів. Василькові стало весело і легко на душі, він вийняв з-поза череса сопілку і заграв вівчарську мелодію, спів покотився луною по верхах полонин.
– Ти спиш на варті, курво! – розбудив Василька голос старого суворого майстра.
– Василько схопився на ноги, та вже було пізно.
За те, що заснув на варті, Василька не арештували, а тільки постригли до самої шкіри і анулювали йому відпустку. Та хіба цього не було досить? Ой, досить, досить... Це була остання краплина, яка пере¬повнила чашу терпіння його вільної гуцульської душі. Цілий день просидів Василько на краю ліжка з понуреною в долоні головою, без сніданку, без обіду і без вечері. Думки, мов павутиння, снувалися в його голові, в грудях відчував гарячий біль, а за горло схопила якась невидима сила і стискала своїми міцними невидимими пальцями. Душа боліла, серце стукало, наче молот, просилося на волю.
Так просидів Василько до опівночі, потім піднявся, вийняв з куфера гроші, переодягнувся в чорний військовий комбінезон і вийшов надвір. В касарні всі спали міцним сном.
Надворі було місячно і ясно, як вдень. Вартового не було видно ніде. Довкола тиша, навіть стара липа спала і не ворушила жодною гілкою.
Чорна Василькова постать наближалася до білого муру касарні. Кілька кроків, і він вже біля муру.
– Стій! Стріляти буду! – розірвав на шматки нічну тишу голос вартового.
Та Василько не зупинився, навіть не глянув у бік вартового, не кинувся бігти, а крокував повільно до білого муру, поза яким на нього чекала воля. Мабуть, і не чув голосу вартового.
Пролунав постріл, потім другий, третій, – і чорна Василькова постать повалилася на землю... А душа, вільна гуцульська душа полинула до рідного краю, заглянула в рідну хатину, де стомлені працею батько і мати спали, не віщуючи, яке горе принесе їм завтрашній день; перелетіла через сад, через річку і зупинилася на подвір'ї Аннички, яка спала на призьбі, попестила теплим весняним вітерцем молоде обличчя дівчини, заглянула в хати своїх цімбориків, щоб попрощатися, не обминула ні стайню, в якій ночували вівці, попрощалася з Вакишками, Голубешами, Букулаями, Піструлями, Бирьками, Сібіянками і своїми вірними псами Тарком та Гоцулом, які раптом серед ночі взялися вити, наче вовки. А далі полетіла понад гірськими потічками, крізь смерекові ліси, вилетіла на верхи полонин, які спали, купаючи свої ще покриті снігом верхи в срібному світлі місяця. На мить зупинилася на вершині Григоту, щоб попрощатися із заспаним грішним світом, а потім полетіла далі, аж до самого Бога...

* Робити катуни – служити у війську
** «Ла стинга імпрежур!» – наліво кругом!
*** «Пе умер арм!» – гвинтівку на плече!
**** куфер – дерев’яна рекрутська валіза.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Victor Artxauz, 28-09-2010

На межі волі...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 27-09-2010

Вільна і чиста душа

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 27-09-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78744792938232 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ренделл Манро «А що, як?.. Серйозні відповіді на абсурдні запитання»
Згадайте усі найабсурдніші питання, які ми ставили у дитинстві дорослих, і на які не отримали відповідей. …
Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …