Машину оточили четверо, ще двоє стояли неподалік. В руках кожного автомат і в кожного знятий із запобіжника. Марія знала, що вони вміють користуватись зброєю і готові застосувати її будь-якої миті. Попереду і ззаду автівки вже кинули «йожі», тікати не було можливості... Але дівчина й не збиралась.
Харгейса – ця назва нічого не скаже європейцю, та й у Африці мало хто чув про цю республіку. Північна окраїна Сомалі залишалась єдиним осередком стабільності в охопленій безладом країні. Тут не було ні піратів ні моджахедів, сюди не потикались республіканські війська – бандити, що контролюють столицю Могадішо і почасти їздять грабувати провінції.
В Харгейсі живуть переважно етнічні ефіопи та араби (нащадки колишніх колонізаторів) і лише підтримка кількох багатіїв з Катару й Бахрейну дозволяє місцевим жителям не померти з голоду чи від куль злочинців. Придбані спонсорами кілька радянських танків й бронетранспортерів дозволили відбити з десяток нападів, але, схоже останнім часом справи погіршились, недарма у чорношкірих хлопців такі напружені обличчя.
У вікно постукав сержант, у нього на рукаві футболки було нашито два трикутники. Марія опустила тоноване скло.
- Щось трапилось? - запитала дівчина арабською, таким спокійним тоном, ніби її зупинив поліцейський патруль в Тунісі, а не головорізи в найнебезпечнішій країні світу.
Побачивши за кермом молоду, красиву, а до того ще й білу дівчину сержант вирячив очі, а на обличчі застигло здивування.
- Ви… з ООН, - за кілька секунд він опанував себе і спробував знайти єдине розумне пояснення.
- Ні я туристка, - відповіла дівчина, хоч і не була впевнена, що співрозмовник знає це слово, - хочу побачити храм Спасіння.
Що відповісти на це чорношкірий хлопчина не знав і лише блимав великими очима.
- Я можу їхати? - наважилась порушити тишу Марія, - для громадян Швеції у вас, я сподіваюсь, безвізовий режим?
- Так, так… проїжджайте. Тільки… вчора кордон перейшла значна група ісламістів. Більшість ми вбили, але все одно їхати небезпечно. Якщо хочете я дам вам кількох людей в супровід.
Дівчина посміхнулась, демонструючи такі ж білосніжні зуби, як у сержанта, і підняла з вільного сидіння узі
- Дякую, я можу про себе подбати.
***
Храм Спасіння розчарував її. Марія вже бачила величні споруди зведеними східними (чи як вони себе називають – православними) християнами, тому очікувала, на щось подібне і від ефіопів. Але посеред поселення стояла мазанка, ненабагато більша за ті, що її оточували, лише купол і хрест на ньому видавали в хижі церкву.
Селище було крихітне, лише одна вулиця вздовж якої столи зліплені з глини будиночки. Обабіч дороги стояли кілька заржавілих пікапів-тойот, поруч з ними жували колючки верблюди, очевидно, більш надійні засоби пересування. Дивовижно, але якби історія склалась трохи інакше, тут була б туристична мекка і Марію зустріли б розкішні готелі та натовпи німецьких пенсіонерів і японських студентів.
Щойно дівчина заїхала в село, як місцеві жителі повибігали зі своїх халабуд, блискучо-чорний міцубісі паджеро, був тут не меншою диковинкою, ніж танк у центрі Стокгольму. Марія уважно оглянула туземців. Агресії вони не виявляли, лише зацікавленість. У декого в руках були автомати калашниова, але ж це Африка, що в цьому дивному.
Провсяк випадок дівчина натягнула кобуру, зліва поклала узі, справа – двадцятизарядний пістолет М11. Не зважаючи на косі погляди, шепіт і тикання пальцями, Марія підійшла до трьох літніх арабів, які флегматично спостерігали за нею.
- Це храм Спасіння? – без привітання запитала вона.
- Так, - почісуючи рідку борідку відповів дід, - Але яка лиха доля привела тебе сюди?
- А де піраміда? Як до неї проїхати? – на питання туземця вона й не подумала відповідати.
- Вкрали.
- Як вкрали? – відповідь ошелешила дівчину і вона, навіть, почала сумніватись, що добре знає арабську.
- Десь місяців зо три тому напала банда з Джибуті… а всі ж наші війська на Півдні, де сомілійці… Тут ніхто не охороняв. Пограбували нас дуже, з храму багато золота забрали, їжу всю вкрали і піраміду порізали, і вивезли двома вантажівками. Людей хотіли також забрати, але не встигли, приїхали наші солдати і врятували всіх.
Дід продовжував говорити, але Марія не слухала. Як могло статись, що склянна піраміда, яка простояла майже сімсот років, була знищена за три місяці до її приїзду?! Дійсно лиха доля привела її сюди!
- Чорт! Чорт! – як поранена левиця завила левиця.
Але піддаватись паніці не можна. Це просто ще одна перешкода і її треба обійти. Вона кілька разів глибоко вдихнула, відчула як прояснюється розум і дістала з кишені супутниковий телефон.
- Алло… - почувся голос за хвилину
- Привіт, Жан.
- Хто це?.. Зараз же ніч…
- Ти знаєш хто це. І в Парижі зараз одинадцята ранку.
- Для мене це ніч. Чого тобі, Марія?
- Три місяці тому з Сомалі у Джибуті вивезли дві вантажівки старовинного скла. Я хочу знати де воно зараз.
- Що за маразм? Як я знайду?! Заб’ю в гуглі?!
- В гуглі я і сама знайшла б. За тиждень буду в Парижі. Інформація має бути готова.
- Це не реально!
- Скільки хочеш?
- Сорок тисяч.
- Доларів?
- Чорт! Не доларів, не шекеле і не юанів, а справжніх грошей! Сорок тисяч євро готівкою! Чекаю за два тижні.
- Один тиждень! – вигукнула дівчина, але на тому кінці вже кинули слухавку.
***
Марія неквапно крокувала вулицями Києва. Подумати тільки ці мавпи продали порізану піраміду будівельній компанії, а ці східноєвропейські недоумки використовують чи не найдорожче скло в світі як звичайні вітрини!
Сьогодні дівчина вже побувала в семи магазинах, але позитивного результату не було. А ось і чергова «жертва» - салон мобільного зв’язку. Подумати тільки, вітрина коштує більше, ніж всі дешеві телефони всередині, а власники про це й не здогадуються!
Щойно Марія увійшла, як до неї підбігла білявка у рожевій футболці. Як з’ясувалось, ані англійською, ані французькою вона не володіла. Про шведську, іспанську, арабську та хінді Марія вирішила не питати, замість цього дістала перекладача і надрукувала прохання.
Блондинка прочитала і заклякла на місці, не знаючи що робити. «Я заплачу», - дописала Марія.
Замість відповіді дівчина кудись побігла, а повернулась вже з адміністратором – не набагато старшим за неї хлопчиною в дешевому костюмі.
- Вибачте. Цей дівчина, - заговорив хлопець ламаною англійською, - казати, Ви хотіти мити наш вікно.
- Так, - буденно відповіла Марія, мовляв, що тут дивного і простягнула купюру в 100 євро, - Я заплачу.
Хлопець довго не думав, взяв гроші, перевірив чи справжні. Схоже, для нього це був найщасливіший день в житті.
- Будь-ласка, якщо хотіти.
Марія одягла окуляри з червоними скельцями, дістала з сумка спрей і ганчірку. Кілька разів бризнувши і розтерши рідину, дівчина затамувала подих. Перед її очима з’являлась картина!
В 1579 році Хосе Мігель Гассет зі своїм військом і награбованим золотом просувався через гори на території сучасного Перу. Майже всі мули і коні здохли, та й люди були ледь живі. Кондольєри вирішили сховати скарби і повернутись згодом. Так і зробили. От тільки Хосе охопила жадоба і він отруїв супутників. Та за золотом він не повернувся. Страх і сором заполонили серце вбивці. Щоб спокутувати вину він відправився місіонером у східну Африку, а перед смертю намалював карту.
Двісті років предки Марії шукали цю мапу. І ось нарешті вона побачила де лежить золото! Невсилах навіть поворухнутись дівчина дивилась на карту і усміхалась своєю білосніжною посмішкою.
