І знову хтось дивиться у твої очі, доторкається до тебе, поступово заходить в серце, зовсім непомітно стає кимось дуже важливим, надто важливим… А тоді несподівано вибігає, виривається з серця, розриваючи його навколо себе, тягнучи з а собою деякі його частини, може, й не звертаючи уваги. Так вже заведено: добитись довіри, пожити в чужому серці, а потім без попередження залишити і поводитись так, наче нічого не відбулось. Ніби в нікого нічого не болить. Наче ніхто і не помітить змін, пустки, дурного болю.
«Не вір нікому-і не будеш зрадженим», але ж неможливо все своє життя не відкрити жодній людині частину себе. Кожного разу повторюєш собі у думці «це тільки моє і ніхто не може знати», але не дотримуєш тієї обіцянки. Рідко вдається замкнутись на довго в собі та не поділитись тим, що хвилює…
«Відпусти мене і все буде добре. Моє минуле і моє майбутнє. Залиши.» Дехто згадає особу, спогади про яку мучать. Інший всі свої мрії, які всього на всього не збулись, можливо, не судилось… Людина зникла з твого життя. Ти її викреслив або вона сама це зробила. Крикнула, що іде чи мовчки покинула. Часто лише твоє життя,на жаль не серце, яке розірвалось…І, що тоді лишається? Змиритись, збирати нові сили для серця зі щирості інших осіб, відшукати радість життя в самому собі, написати нарешті «я щасливий» і з часом захотіти в це повірити, потім відчути, знати та не сумніватись. Серце виживе, навіть ще не зовсім залатане. Так, бо латки будуть новими, відрізнятимуться від попередніх частин серця. Бо не можливо повернути минулого. Починають жити нові мрії, але ті, які ти в силі здійснити. Забувається минуле, минуле майбутнє. Те, що вчора мало статись, а два дні назад було в планах. Сьогодні ж все по-іншому: думки, почуття,дії… Все відбувається, змінюється поступово, однак помітно.
Все не повернеться на свої місця. Знайдуться місця значно кращі.
