Мрії... це поняття чомусь переважно поєднують з дитинством. Мрії дитинства - зачасти наївні, я б сказав - „неужиткові”, вони дуже рідко втілюються у життя. Люблю мрійників. Сам з їхньої когорти. Ідеєю-фікс мого , та з певністю не лише мого дитинства, були криївки. Коли їхали кудись потягом чи автобусом вибирав у ландшафті зручне місце для схрону. Малим копав їх подумки. Особливо полонили увагу захисні смуги, - скільки ж там зручних місць для криївок! У парку мене вабили чомусь не дитячі атракціони, а зарослі й чагарники. Коли лаштувався до сну, таж улюбленим заняттям було будувати криївку.
Вже й не пригадую скільки ж то років лічив, коли викопав свою першу криївку? Десять – дванадцять, - не більше. Перша втілена мрія. На той час я дуже багато вже знав про криївки з літератури та розповідей підпільників, членів ОУН -УПА які часто у нас збирались. До найдрібнішої деталі уявляв, якою має бути моя криївка.
Хоч як хотілось, свою потаємну-потаємність не відкрив нікому. Для дуже вже комунікабельного хлопчака це, хіба, було найважче. З того часу її повсякчас розширяв, утеплював, удосконалював, проводив вентиляційні люки. Ніколи в житті не спокусився комусь відкрити свою скритку. Чи була ця потреба в цілком потаємному сховкові цілком підсвідомою? Я ніби вродився із цією програмою – зробити криївку, якби це було закладено в моєму генетичному коді. Можливо, це попросту аберація дитинства?
У дні, коли мав відвідати свою криївку завжди мав особливий, піднесений настрій, можливо, щось подібне переживав Сіндбад, навідуючи свою наповнену скарбами печеру. Для стороннього ока там не було нічого цінного. Для мене ж, кожен предмет був скарбом неоціненним. Це нині можна за безцінь купити в „секонді” подушку, ковдру, чайник, сковорідку. Натоді ж здобуття кожної речі - окрема історія. Скажімо, роздобути й доставити в ліс важку чавунну пічку -„буржуйку”, 12-річному хлоп’яті було, хіба не легше, ніж древнім єгиптянам вибудувати піраміду… Та, щонайбільша цінність криївки полягала усе таки у тому, що належала мені, й лише мені й ніхто чужий не міг туди сунутись.
Запихкавши, згасає гасова лампа. Липка темрява мов жива істота, чи якась загадкова субстанція ворушкається по кутках. Криївка продовжує жити. Не належить вона нинішньому часу, чи світу теперішньому. Викопана півстоліття тому вона продовжує своє життя у вимірі 60-х. Час у криївці теж незвичний, видається, тут він пригальмовує свою ходу, чи й узагалі припиняється.
Тішусь відчуттям абсолютної, цілковитої захованості.
Тішусь відчуттям абсолютної, цілковитої захованості. Вона мені усе ще потрібна - місцина, де залишаюся недосяжним для світу…
