Цей трамвай рухався дахами з’єднаних будинків – тріщав шифером, дзвенів черепицею, скреготів сухим руберойдом.
Роги трамваю шурхотіли по дротах, густо наплутаних над дахами – телефонних, телеграфних, телевізійних. Іноді трамвай зачіпав фарфорові сердечники на іржавих гаках і ті з дзвоном розліталися. І тоді, обтрушуючись від друзок сердечників, пасажири трамваю (теж до речі сердечники – передінфарктні діди та бабці у картатих костюмах) дружно скрикували та викидали з вікон транспорту оберемки газет та закомпостованих квитків.
Тоді над містом падав газетний сніг – рясний газетопад.
Лев любив газетопад – ці опади йому нагадували осінь. Лев любив осінь. Особливо запах палених газет – коли двірники згрібають граблями газети і підпалюють величезні брудні друковані купи. Лев дістав з кишені жакета запальничку, чиркнув – і одна з газет у повітрі спалахнула. Папір зробився чорним і сповільнив свій рух. Став практично невагомим. Врешті горіла газетна шпальта полетіла вгору – ледь тривкий аркуш чорного попелу підхоплений кволим вітерцем. Хвилина, і він впав у квітник на підвіконні старої Поліни. Чорний попіл ледь торкнувся пелюстки троянди і від нього відламався шматок. Троянда нервово здригнулася і підняла свою голову.
-Вааааа! – закричала троянда. І свої голови підняли тринадцять інших троянд. Вони миттєво пошматували газетний попіл своїми гострими колючками. Зірвалися з місця і побігли в місто.
Він біг - рвав кігтями землю та утикався носом у асфальт на поворотах. Троянди побачили, що Кирило від них втікає і бігли за ним. Пес знав, йому колись казала мати, що троянди як собаки – якщо від них втікати, вони кидаються навздогін. Але нічого зробити не міг – вже було пізно.
Кирило вибіг на променад, що стелився поміж старих кам’яниць і двічі перекинувся через себе різко гальмуючи – перед ним стояв Лев і палив запальничкою газети. Ззаду були троянди, тож Кирило по водостічній трубі вискочив на високу терасу одного з будинків а з неї на помаранчеву черепицю.
Трамвай скрегочучи та вихиляючи боками загальмував перед наляканим Кирилом. З нього повискакували дідусі й бабусі у картатих костюмах.
- Мої квітки! Закричала пасажир трамваю старушенція Поліна, показуючи ціпком на табун розлючених троянд, який вибіг за псом на дах.
-Троянди! Танго! – закричали хором старі і кинулися ловити старими поморщеними руками оскаженілі квітки.
Квіти марно настовбурчували свої голки у беззубих старечих ротах. Діди й бабці вихилялися у чуттєвих аргентинських позах, хвацько втримуючи рівновагу на похилому черепичному даху.
Кирило, на відміну від старих помалу сповзав схилом даху донизу. Врешті впав. Вже у повітрі відчув дивне тепло – спочатку у правій лапі, потім у хвості. Тепло розповзалося по усьому тілу, поки не дійшло до кінчиків вух. Тоді пес Кирило, який уже був за метр від землі почав повільно підніматися вгору, підхоплений легеньким вітерцем. Він плавно перекинувся долілиць, подивився на свій чорний живіт, хрустку почорнілу лапу а тоді униз.
