Дякую Наталці Ліщинській та Любові Долик
за ідею
Ні, ну як вам це подобається?! Світ таки котиться шкереберть!
Цьогоріч навіть линька в янголині розпочалася тижнів за два до звичного строку!
«Наслідки глобального потепління», - глибокодумно похитуються лисини науковців. «Кінець світу от-от розпочнеться! Яких вам ще доказів?!» - переконливе зітхання проповідників.
Розумні люди не вмикають телевізор, аби не слухати таких напучувань. І під ноги не дивляться. То на листівках усе виглядає гарно-гарно: білий пухнастий сніг, а на ньому де-не-де – сріблясті пір’їнки, як привіт від свята, що от-от визирне з-за рогу. А надворі – під ногами чвакає густа каша із лискучої міської багнюки та брудно-сірих янголячих пір’їн…
Й угору розумні теж не люблять дивитися, бо сумне то видовище – янголики, що ронять додолу пір’я та сльози.
На очі – чорні окуляри, плювати, що восени вони ніби й непотрібні, у нас зараз мода демократична. У вухах – навушники леєрів, аби не чути тужливе квиління тих малих угорі. Розумні люди вміють не спізнюватися на роботу чи куди там ще вони квапляться зранку, ледь ковзаючи брудними тротуарам?
Не знаю. Бо я сама – нерозумна. І навіть не заздрю іншим. Бо мої розумові здібності – то лише моя проблема. Усім до мене байдуже.
Мідноокі
Усім до мене байдуже? Схоже, я не лише не розумниця, а ще й брехуха.
Бо ж зовсім не дивуюся, коли розумію: оті двоє сунуть просто до мене.
Звісно, у цьому місті є кому перейматися тим, куди витріщається нерозумне дівчисько.
У мене лише мить, аби сяк-так натягти маску малолітньої дурепи, яка й гадки немає, хто вони такі. А що, формально маю право: формені кожушки за жаркі для такої погоди. Я ж згадувала про капості погоди? Тож поки вони у цивільному, у «режимі стеження», здається, так це зветься в офіційних документах.
Хоч аби не пізнати спостерігачів треба бути не ідіоткою, а просто сліпком: у них очі такі… мідні.
Тобто, звісно. очі в них різного кольору бувають. То вже маячня, що на цю службу підбирають ще підлітками. Мовляв, приходить хлопець ще школярем на медкомісію, аби дізнатися, а чи піде згодом до армії, а його озирають уважно з усіх боків, навіть кількість родимок фіксують. А потім – у картці ледь помітна помітка, в армію йти не треба на заздрість декому з однолітків. А в день повноліття до такого «щасливця» підходить непримітно вбраний чоловік. А очі в нього відливають мідним відблиском… Кажу ж, маячня.
- Комітет спостереження, - це молодший. Надто ввічливо схиляє голову, на мить довше, ніж потрібно, демонструє посвідчення, надто уважно відслідковує мої рухи. А головне, очі в нього ще майже людські. Стажер, чи що? – Пані відомо про останнє доповнення до Закону про попередження контрабанди?
- Я ж не контрабандистка! – теж пересолюю, надто голосно, надто хрипко. Юнак, що йде назустріч, на мить збивається з розмашистого руху. Що, друже, недобитий інстинкт? Навіть навушники плеєру не допомогли? Невже й справді довгу секунду вірив, що наважиться призупинитися, спробувати як не допомогти, так поспівчувати бідоласі?
Короткий погляд старшого із спостерігачів – і перехожий квапиться перейти на інший бік вулиці. Смішно, але я йому вдячна: на мить очі контролерів перестають мене тиснути. Встигаю зробити глибокий подих і мовчки простягаю їм наплічник: хай переконаються, що істеричний вигук – чистісінька правда. Така собі демонстрація лояльності.
Шукаю пса для нашийника
Демонстрація лояльності – то корисно для здоров’я. Науковий факт.
Усе одно почуваюся винною. Звісно, не перед перехожими: що вони, ніколи обшуку посеред вулиці не бачили, аби їм через те настрій зранку псувався? Перед наплічником. Сама зшила з клаптів старих джинсів, сама витягала так, що ледь дірки не прочовгала, сама віддала на розпорошення, аби підтвердити лояльність.
Але вина приправлена присмаком цікавості: контрабанди вони там не знайдуть, я – дурепа, а не ідіотка, в такі ігри грати. Але перед моїми торбами чорні діри біліють від заздрощів, так що зникнути й відшукатися там може що завгодно несподівано і для мене.
Одного разу мене отак ще в школі обшукувала директриса, при всіх, звісно. А в портфелі виявилася жива миша… От би раніше знаття, що вона їх так боїться! Хоч мишу трохи шкода. І ще, досі не зрозуміло: чому моє присягання, що «оте жахіття» зранку не спаковувала разом зі сніданком та підручниками, тому не винна, – то знущання?
І кому, цікаво, я збиралася презентувати отой собачий нашийник, а головне, звідки його видерла, аби сунути у наплічник?! Після цього не надто й дивуюся, коли на світ божий з’являється термос із кавою. Спеціалісти, що й казати, я бо була переконана: шукати там, за спиною, улюблене питво дарма, бо забула термос удома на кухні.
Навряд чи їх шокував безглуздий набір речей, однак завершили перевірку вони значно пильніше. Немов і справді повірили, що зможуть виколупати з якоїсь зморшки мого одягу хоч одненьку «кондиційну» янголячу пір’їну. Враховуючи, скільки така контрабанда і що загрожує ти, кого спіймають із таким… товаром… Пильність їх зрозуміти можна. Однак навіть я не вірю у байки, що можна отак просто вихопити бажану знахідку з місива під ногами. А місць спеціальних я не знаю. Мені тільки в Шукачі залишилося податися!
Офіційне вибачення мені принесли. Ушивайся, пані, на всі чотири боки! Настрій от тільки зовсім зіпсовано. Це замість того, аби радіти, що дешево відбулася.
Суши-от тепер мізки: випадково зачепило? У моїй медичній картці теж якась примітка є, і тепер два тижні до повноліття чекати, аби дізнатися, чи це так? А це – перший постріл, аби реакцію перевірити? Чи похмурий жарт про те, що Контролери знають про зловмисників перш, ніж ті встигають подумати по злочин – то не лише жарт?
От-от, а я скоро почну шукати підлітка-янголика, аби пообскубувати з нього оту «цінну сировинну». І чого шукати, до речі? Он літає над головою зовсім низько, жалібно чи то схлипує, чи наспівує щось незбагненою мовою.
- Що, малий, дорослішати, линяти вперше – то таки боляче?
На відповідь не очікую, ще не вистачало з янголиками розмовляти! А от те, що він, злякавшись мого голосу, шуганув вгору – образливо. Тобто, для мене образливо, для малюка ж добре – обережні живуть довше. Це – безвідмовне правило, діє й для тих, хто з крилами.
Я ж іду, вишукую пса, якого б можна було ощасливити нашийником. Хто там з розумних казав, що як маєш рушницю – треба, аби вона вистрелила, аби місце даремно не займала?
Не те, щоб нашийник отак багато важив чи викинути шкода, але ж ним можна когось врятувати. Для них ота поворозка на шиї – все одно, що для людини документ.
О! Здається жертву для благодійності знайдено! Я прискорюю крок, потім гукаю:
- Чекайте! Він – не бездомний! Просто втік від мене, ось, бачите? Я ж його шукаю!
Закінчення буде
