а я хочу чогось шаленого. хочу десь високо встати і закричати на весь світ так щоб листя посипалось у зимовому саду з дерев, щоб і літньому гаю соловей мені відповів, а коли долунає крик до нього, до єдиного, і щоб коли він йшов, почув і завмер, і було чути тільки як його серце бється, і плавно обернувся назад, ніби хотів відповісти ...але так нічого і не побачив, а його серце забилося ще швидше, і щось схопило його за душу, наче комок , який застряг у горлі, і щоб котилися сльози з його очей, і щоб він відчув, що зраджувати коханій не можна...
але ж тобі треба збагнути наскільки тут винна ти, може ти довела його до такого стану, зраджує, ну і що, але ж ти цього не бачила....так, по вузькій алейці добираючись додому, скинувши з себе взуття, та оббиваючи ноги об каміння, йду... кров стікає, а я йду, мені не боляче, бо я плачу... на білому килимі червоні сліди крові., і я вже їх ніколи не змию, так само як не загояться рани від зради, вони не стираються...нова пачка сигарет відкрита на підвіконні, і вже пронизана запахом диму кімната, знову обятрюється ним, я залежна від них, а мені всерівно. пляшка дешевого вина, недопита, і просто так я знову напиваюся, і тікаю у безодню тільки тому, що тікаю від себе самої. А нащо?? чи ідеал захований в мені? та ні, що ти .. то марево в тумані сигаретного диму... можливо.. думаю нащо ж жити, коли можна віддати життя іншому, комусь тому, кому воно потрібне більше..
... так осколки розбитої пляшки обіймають мене, і краплинки крові скочуються по моєму тілу, наче калину роздавлюють в руках.. і сльози пронизуються десь глибоко в душі...і я ще живу.
так хочеться підійти до тебе з-за спини, та обійняти тебе... слухати стукіт твого серця...ти тільки не відпускай мене.. тримай мою руку міцно-міцно, та пообіцяй бути біля мене вічно.......
