Станеску і Лупу сиділи за столом вдома у Клонца і чекали повернення Маґаса з хлопцями. Ще по дорозі додому вони наполягали, щоб заїхати до жандармського посту і повідомити про зникнення Максима Сурдука. Врешті Клонц погодився.
Жандарми уважно вислухали їх, сіли на коней і помчали в Горшлог.
Невдовзі до Клонца прибули й музиканти з Бичкова, яких найняв співати. Старий нагодував їх, дав випити і заплатив так, наче б ті грали цілий вечір.
– Не до бенкетів нам тепер, пропав хлопець на полюванні, – пояснив їм Клонц, вдаючи, що сильно зажурений.
Музики пішли, а Клонц із професорами так і сиділи мовчки за столом, кожен думав про своє.
– Повертаються жандарми! – вбігла до хати перелякана Клонциха.
Петро підвівся з-за столу, щоб зустріти жандармів, та не встиг, двері різко відчинилися, і до хати ввійшов капітан із ще двома жандармами.
– Знайшли хлопця? – запитали всі в один голос.
– Так, знайшли, – відповів капітан і звернувся до Клонца: Петро Клонц, ви арештований!
– Я-а-а-к... це-е-е... я арештований? За-а-а що? – затремтів старий, мов у пропасниці.
– Ми затримали вашого слугу Дмитра Юфурка, він зізнався у всьому!
– Як зізнався?! Він бреше... Я не намовляв його вбивати Максима, він бреше... Що мені до Максима, в них, мабуть, були свої парубоцькі справи, через те й застрелив Максима. Ви не можете мене звинувачити в його смерті!
– А вас ніхто й не звинувачує у вбивстві Максима, його ніхто не убивав.
– Як то ніхто не убивав?! Ви ж самі сказали, що знайшли Максима і затримали Дмитра.
– Так, ми знайшли Максима, але він живий-здоровий, в себе вдома.
– Ха-ха-ха! – Тоді за що ж ви затримали Дмитра? І в чому він зізнався?
– Його зловили з військовою зброєю і боєприпасами, а він зізнався, що це ваша зброя.
– Ха-ха-ха! – дико зареготав Клонц. – Це пусте, пусте, зовсім пусте! Я гадав, що Дмитро застрелив Максима, а ви звиувачуєте мене, що буцімто, я найняв його на це вбивство.
– Саме в цьому я вас звинувачую!
– Як це, та ж ви самі щойно сказали, що лише за...
– Так, сказав, бо досі в нас не було доказів, що найняли свого слугу вчинити вбивство, а ви, пане Клонц, щойно самі довели свою вину.
* * *
В неділю увечері на Сурдуковім подвір’ї гулялось, наче на весіллі. Тончі вигравав на скрипці то польку, то чардаш, а студенти витанцьовували з сусідськими молодицями та дівчатами. Тільки Маґас випивав чарку за чаркою, цоркаючись то з професором Станеску, то з професором Лупу.
– Але обіграли ж ви Клонца, грім би небесний побив його, такого песиголовця! – гримнув кулаком об стіл Маґас. – А як же ви дізнались? Від Дмитра?
– Так, від самого Дмитра, – відповів професор. – Він прийшов сюди серед ночі, розбудив нас і розповів, як Клонц найняв його застрелити Максима. Я запропонував йому піти з нами в жандармерію і розповісти все там. Він погодився. В жандармерії ми застали якраз капітана. Дмитро розповів йому весь план Клонца. Капітан вислухав, подумав і запропонував: «Зробимо так: прикинемось, що нічого не трапилося і ніхто нічого не знає. Йдіть собі спокійно на полювання, а ти, Дмитре, роби так, як наказав тобі Клонц. Тільки замість того, щоб стріляти в Максима, вистрелиш в повітря, а потім ви разом із Максимом заховаєтесь в рипі і чекатимете, поки я за вами не пришлю когось. Клонц почує постріл і подумає, що ти, Дмитре, застрелив Максима. Так мені легше буде спіймати його. Інакше буде важко довести, що Клонц спланував вбивство, бо зараз маємо тільки твоє, Дмитре, слово проти Клонцового. А ти сам знаєш, хто такий Клонц.
Ось так Клонца обіграв сам капітан.
– Грім би побив його, Клонца проклятого! – гримнув знову кулаком об стіл Маґас і гукнув Тончію: – Ану давай по-нашому!
Тончі заграв веселої, а Маґас потягнув до танцю стару Сурдучку.
Одні почали розходитися під ранок, інші полягали, де хто міг. Тільки Андрій Сурдук з Дмитром Юфурком пили чарку за чаркою, наче й не п’яніли.
Андрій за кожною чаркою поплескував Дмитра по плечу.
– Молодець ти, Дмитре, молодець!
– Знаєш, Андрію, моя мати завжди говорила мені, коли брати чинили людям зло: «Ти не такий, Дмитре, як вони, ти не можеш чинити людям зло, ти не такий!». Мати була права. Я за жодні гроші не заподію зло невинній людині, а про вбивство ні не може бути мови.
– Молодець ти, Дмитре! Молодець! Ти врятував життя мого брата, – крізь сльози промовив Андрій, обнімаючи Дмитра. – Ти дуже розумно поступив, погодившись з пропозицією Клонца, бо, якби відмовив би цьому паскуднику зразу, то хто його зна, до чого він ще б додумався.
* * *
Через три роки, коли Клонц вийшов із в’язниці, Дмитро Юфурко уже був заможним ґаздою, одруженим із Сурдуковою Марійкою, в нього були і коні, і маржина, і нова хата, і два гектари землі.
Даремно Клонц давав до суду Дмитра, щоб той повернув йому землю, бо Юфурко мав документ, який свідчив про те, що Клонц подарував йому землю за дев’ятирічну добру службу.
– Ось тут ваш підпис, – пояснив старому судовий службовець, – і підписи двох свідків: професора Станеску і професора Лупу. Якщо хочете, можемо покликати їх із Клужу, щоб вони підтвердили, що були свідками.
– Не треба, – бовкнув Клонц і більше не чіпався Дмитра.
