Вже досить довго самотній пасажир тупав, постукував черевиком об черевик, щулився на порожній, вистудженій колючим січневим протягом зупинці, а автобуса все не було. Натомість, певно зглянувшись над бідолахою, пригальмував „приватник”. Пасажир хутенько зачинив за собою двері, вдячно зиркнув на водія:
– Спасибі, а то вже... Чорт, ти? Пізнаєш? Це ж скільки зим!
– Господи! – придивився до пасажира водій. – Кого я бачу! Та скільки – либонь з випускного, років двадцять уже!
– І як це нас раніше не зводило?
– Мене тут не було, на півночі вкалував. Оце два місяці як повернувся, підтаксовую.
Невтримним вулканом заклекотіли спогади:
– А про Ваську чув?
– А хто не чув? Піднявся, виріс як бамбук! За Андрія знаєш?
– Знаю... В Афгані...
– А Галку, – стишив голос водій, – пам’ятаєш?
– Пам’ятаю...
– Ти її тоді в мене відбив. Відбив-відбив, не одмахуйся. Де вона тепер, як?
– Галка? М-м-м... Хтозна... Ніби виїхала десь... Давно вже.
– Ех, перше моє кохання. Та, вважай, єдине. А це ж я через тебе тоді на північ гайнув, не міг знести. Подумував було навіть – кінці в воду... Виїхала кажеш? Так, ця калюжа була для неї замілка. Вродливиця, співачка... Ет, що ми були для неї? Либонь розкошує зараз десь у столиці; з її талантом, з її зовнішністю...
Приїхали.
– То скільки з мене, таксисте?
– Та йди к бісу! – махнув водій. – А все ж ти її в мене відбив, і все мені звідтоді наперекіс, і всі мені звідтоді не такі. На ціле життя один мені ідеал – вона! Знаєш, я ж так і не оженився. Приїхав, сподівався, може стріну... Все через тебе! – Схоже, таксист завівся. – Якби не ти, ми б з Галкою... і все ти, гад... ти!
Пасажир, який уже було пішов, зупинився, озирнувся на водія:
– Та не печися ти так. Тут вона, твоя Галка, не хотів казати. Вона зо мною й тижня не була, найшла собі іншого, а тоді іншого... Загуляла, запила, спилася, скололась, скотилась... Бомжує зараз на вокзалі. Можеш піти, там побачиш свій ідеал!
