Вести нотатки своїх думок - то вельми цікаве заняття, скажу я вам. Ось, до прикладу, пишу, вірніше, клацаю («пишу» певно ж бо вже архаїзм) я на клавіатурі літеру за літерою, а десь глибоко в душі знаю – писати (ти ба - знову архаїзм! та вже...) мені ж бо нема про що, абсолютно нема, літерально немає з того моменту, як назву вистукав, і нічого з цим не вдієш. Та й діяти не хочеться. Твір не перепишеш ні за які бублики - сидиш собі, гарненько вмостившись в казенному кріслі, подумки плюєш на всі обов’язки, слинеш ліниво цигарку та знай собі клацаєш-поклацуєш, - медитуєш, так-би мовити, - ну куди ж то годиться переписувати, чого ж бо то псувати казенні папір та чорнила, га!?.. (хм... до чого тут папір.. які, к бісу, чорнила?.. - так, більше жодного архаїзму). Я тут ось що подумав, любий мій читаче: а якої, питається, матері ти так зверхньо та похапцем совгаєш поглядом по цих архигеніальних рядках, якщо їх потрібно читати вдумливо та розважливо, зупиняючись через кожне речення, аби добряче пережувати та сповна насолодитися неперевершеним смаком?! А ковтати – малееесенькими цурпалочками, та й запивати бажано гарним винцем на масний шлунок, шанобливо попихуючи запашний маазаль (то така курна мікстура до кальяну)!.. Ось тоді ти й зрозумієш, любий мій друже, що усілякі там толсті-достоєвські давали на-гора тонни мукулатури та згодовували їх простолюду лише тому, що голоднеча була їм далеко не кума. Ось так-то.
Маю підозру, читаче, що ти, певно, вже трохи заморився сьорбати цю масну юшку та задаєш собі цілком слушне питання: «А про що хоче нам повідати цей архихизнутий автор?» Безперечно, ти маєш рацію. Але це в тобі озивається твій голодний навіжений шлунок, якому подавай там усіляку гидоту, нехай і прісну, аби лише втомити чрево та заморити синюшну глисту. Ні, читаче, писати про страждання та втрати, падіння та взлети, чіпати ваші душі примітивними історіями про голод, холод та героїзм ен-десятників, одним словом - грати на ваших тонких кишках, прагнучи витягнути верхній сі-бемоль… е-е, ні, не на того запали, братці... Ви що ж собі думаєте, це можна просто ось так заставити поважаючу себе людину пропустити через себе гори лайна, століттями жувати солом’яну жуйку «во ім'я висших целєй», і все це задля того, аби вона відчула себе причетною до часотворення!? Аби хтось там, зверху, збоку чи знизу незграбно промямлив скупі слова вдячності, видав накрохмалену грамоту, а ви розшарілися перед ним мов цуцик, що наробив під себе?..
Ні, браття, не історія вершить долі, а ми – історію. Споконвічна непереборна жага метелика до полум’я закінчувалася всюди однаково хреново. Щоб приручити вогонь, мало в нього залізти. Ікари, блін. З фіговими лаврами. Точніш, крилами. Краще давайте навчимося готувати гарні страви на сему багатті, а кого ви будете ними опісля годувати - вагітну дружину чи голодних дітей гондурасу, то вже інше питання.
Ех, роздратували ви мене, любий читаче, я аж упрів тут клацати. Та й зголоднів.
Ну, поки що все, йду перекусю.
Продовження
Доволі ідіотська тема, скажу я вам. Любий мій друже. Ну, що ж поробиш, писати треба. Тим паче, пишеться достатньо легко. Ну, не те, щоб зовсім, але не так важко, як здавалося на початках. Хочу відразу вас втішити чи застерегти – клацати довго я не вмію. Не люблю. Хотілось би мені розповісти вам про що-небудь цікавеньке, наприклад, як можна випити літру перцівки не закусуючи або ж як народжуються маленькі бобренята. Або поділитися секретом приготування справжнього равіолі. Перевірений рецепт. Але – ні, не маю жодного морального права. Вибачте, на масний шлунок таке не розкажеш і, що головне, - н е н а п и ш е ш .
