* * *
Маґас та Полянчук важко погодились іти на полювання з Клонцом.
– Того песиголовця я б ніколи не послухав, побий його грім Божий, та жаль мені Максима Сурдукового, я добре розумівся з його батьком, царство йому небесне. Та й оце панство приїхало до нього аж з Клужу, тож не осоромимо хлопця, – сердито сплюнув Маґас, вирушаючи з Полянчуком на полювання.
– Правду кажете, Маґасе, я теж не пішов би з Клонцом на полювання, якби не приїхали ці пани. Та що порбиш, як тепер не піти, – зітхнув Полянчук.
Серед погоничів, окрім Максима, Якова та студентів, був ще й Дрімуш зі своїми каповами1. Він вважався найкращим погоничем в усьому селі, його радо брали на полювання і навіть порівну ділили з ним здобич.
Дрімуш з погоничами вирушили до Горшлога, а мисливці вгору Стежеретом на Воротец.
– Коли почуєш три постріли один за одним, то починай заганяти! – гукнув Маґас Дрімушові і почав з професорами розмову про полювання.
Раз у раз в розмову вступав і Полянчук, тільки Клонц ішов позаду мовчки.
Коли мисливці зайняли вказані Маґасом місця, Полянчук тричі вистрілив – понад Котовим і Горшлогом покотилася луна і відгукнулася аж в Ковнику та Облазі. Всі з мисливською витримкою завмерли в очікуванні.
Майже через годину почувся стукіт і гавкання каповів. Гамір наближався до Котового.
– Наближаються до болота, там часто купаються дикуни! – тихо промовив Маґас.
«Наближаються до болота, зараз Дмитро має застрелити Максима», – думав Клонц, затамувавши подих.
Через кілька хвилин пролунав постріл.
В Клонца сильно закалатало серце, здавалося, що хоче вискочити з грудей. Він прислухався, чи не почує і другого пострілу. Та його так і не було, луна від першого покотилася лісами, і все затихло.
«Я знав, що Дмитро бере добре на приціл. Значить, він з першого пострілу... Оце вам, Сурдуки, за всю мою ганьбу, за весь мій сором, за всі обиди... Аби ви знали, що Петра Клонца ніхто не переможе!».
Клонц відчував, що на його душі легшає, весь гнів і ненависть, накопичені протягом років, кудись-то зникають, тануть, наче сніг.
«Гей ви, Сурдуки, де ж тепер ваш пан лікар, де ваш асистент професора Станеску?! Ха-ха-ха!» – тихенько сміявся Клонц.
– Що це за пся матір стріляє? – сплюнув спересердя Маґас. – Це під Котовим стріляли, і не з мисливської рушниці, а з карабіна. Кляті браконьєри! Хто б це міг бути?! Мабуть, Росолик, або Копа. Хто ж інший? Я б дав руку відрізати, що це Клонц, якби він не був тут, перед очима.
* * *
Полювання закінчилося успішно. Вполювали трьох дикунів: одного кабана застрелив Клонц, шулдака1 – професор Лупу, а свиню – Полянчук. Не пощастило тільки Маґасові та професорові Станеску, який, не зважаючи на це, радів більше за всіх.
Невдозі з’явилися і погоничі. Виходили з гущавини один за одним, тільки Максима не було.
Після години чекання почали його гукати, та даремно, Максим не озивався.
– Я бачив його перед тим, як ми почали обходити болото під Котовим. Де ж він подівся?! – дивувався Дрімуш.
Професор Станеску раз у раз поглядав у бік Клонца. Йому здавалося, що із старим діється щось неладне, бо той був блідий, як смерть.
Маґас зупинив Вітрикового Олексу, який повертався з лазу із кіньми, і попросив його завезти здобич до Клонца.
– Петре, ти повертайся з панами додому, – звернувся занепокоєний Маґас до Клонца, – а я з Полянчуком і хлопцями будемо шукати Максима. Той постріл з карабіна, не дай Господи...
– Ми чекатимемо вас у пана Клонца, – погодився професор Станеску.
– Добре, пане, надіюсь, що з хлопцем не трапилось нічого злого.
– Я теж сподіваюся, – відповів професор, а старому Клонцові здалося, що Станеску всміхнувся.
