Несподівана кончина 2 -го вересня цього року бувшої викладачки українського відділення Бухарестського університету, видатної компаративістки у царині літератури, д-ра філологічних наук Магдалини Ласло-Куцюк мені як одному з колишніх її студентів, як колегові по кафедрі до її виходу на пенсію (1983) і як згодом тривалому її співрозмовникові на різні теми, що ніяк не «підказувало», ні якось наче не думалось про евентуальну можливість цієї трагедії, мимовільно спали на думку роздуми Григорія Квітки-Основ’яненка у вступі до повісті «Маруся» про земну тимчасовість людини, роздуми, сформульовані в дусі сентименталізму, який, щоправда, декого в таких, як ця, обставинах не може не сколихнути хоча б на хвилину, навіть і в настільки «розтрипаний» прагматизм нашого сьогодення: «Часто мені приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращарись на сім світі до чого-небудь(...). Перше усього подумаймо: чи ми ж на сім світі вічні? (...). Ні, нема тут нічого вічного! Та й ми самі що? Сьогодні жив, завтра – що бог дасть! (...). Що в бога день тобі говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер...».
Ці роздуми, відчуваю я, так і «напросились» свого теперішнього оприлюднення, бо ж тільки два роки тому Магдалина Ласло-Куцюк сповнювала (у місяці серпні) своє славне 80-ліття. З нагоди проведення факультетської конференції, присвяченої 100-літтю з дня народження видатних професорів кафедри слов’янських мов полоніста Йона Константіна Кіцімії та богеміста Панделе Олтяну організатори конференції дозволили мені представити викладацький профіль і багатий літературознавчий доробок 80-літньої тоді ювілярки. Присутнім був на конференції тодішній радник Посольства України в Румунії, кандидат історичних наук Теофіл Рендюк, який у своєму зовсім теплому і похвальному слові оправдано назвав Магдалину Ласло-Куцюк «амбасадором української культури в Румунії». Всього тільки два роки тому в журналі «Наш голос» опублікували свої поздоровлення, адресовані ювілярці, посол України в Румунії Маркіян Кулик, завідуючий кафедрою слов’янських мов Бухарестського університету професор д-р Константін Джамбашу, від імені колективу Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України – кандидат філологічних наук Тамара Носенко. У тому ж числі (170-171, за серпень-вересень, 2008 р.) я помістив широкий огляд доробку ювілярки «Життя, присвячене україністиці з Румунії».
А на днях, наче у повній співзвучності із сентименталістськими роздумами Основ’яненка, із сумом в душі дізнаємось, що виснажене різними спітканнями серце пані Магдалини перестало битись...
Мимовільно з пам’яті виринають спогади, приємні, веселі чи смішні, «соковиті», а то і з гіркою «підливою»...
Пригадую собі, як нас, учнів останнього класу української сіретської педшколи, напучував тодішній шкільний директор Богдан Яричевський поступати на бухарестське українське відділення, де 1954 р. почала працювати випускниця Харківського університету Магдалина Ласло (її колегом будучи Микола Павлюк, що після закінчення і аспірантури прибув з науковим званням на наше відділення), Магдалина Ласло, яка, підкреслював директор тоном вимови і ледь націлено-усміхненою мімікою, «не дуже добре знає українську мову (нерідну для неї, вивчену за 5 років – І.Р.), хоче переключитись на кафедру російської, і для вас, знавців української мови...».
Володіння пані Магдалиною української мови нас, студентів, може, найсоліднішої групи українців (Іван Робчук, Корнелій Ірод, Еманоїл Рей, Євген Мигайчук, Юрій Лукан, Іван Григораш, Ірка Гордійчук, Марія Сесерман, Марія Юрчук, Іванна Грушкевич) і двох румунів (Ґеорґе Ізбешеску, Іляна Драґомір), дійсно, дратувало як фонікою вимови, так і словесно-синтаксичними конструкціями. Але з цим ми призвичаїлись (імпонувала толковість викладів), а пані Магдалина не те, що подавала знаки бажання переключитись на російську філологію, а, навпаки, чимраз ревніше працювала, помітно зростаючи з точки зору професіональної. Крім оккремих видів практичного курсу, українську мову вона не викладала, а тільки літературу, галузь, в якій поступово добилась достойних результатів. Мені як близькому її колегові, особливо зараз, ретроспективно оглянувши минулі справи, приємно відзначити, що професіональне літературознавче зростання Магдалини Ласло (пізніше, по чоловікові – Куцюк) проходило в тісному зв’язку з тим, як проводились літературознавчі студії на нашій кафедрі славістики, на бухарестському філологічному факультеті з його традиційними потужними відділеннями (румунська філологія, англійська, французька, німецька, італійська, грецька і латинська і ін., які часто організували найрізноманітніші конференції, словом, ішов інтенсивний обмін думками тощо), на яких працювали одні з найвидатніших професорів, чимало академіків, і взагалі, в зв’язку з тим, як сприймалась й інтерпретувалась література, в основному, у двох суттєво відмінних періодах – період т.з. соцреалізму і той, що постав після нього і збагатився новими «відтінюваннями» аж до нашого сьогодення.
Отож, і в ранніх розвідках Магдалини Ласло наявна «данина» першому періодові.
Вирішальними для її профілю літературознавця були два чинники: перший – це відмовлення від соцреалізму в Румунії раніше ніж в бувшому СРСР, звідки Магдалина Ласло прибула (1954 р.) із туго заідеологізованим навчанням, спочатку так і навчала своїх бухарестських студентів (одному на екзамені з фольклору закинувши, що даний ним приклад прислів’я «Баба з воза – кобилі легше» – не демократичний), і згідно з нармальним, природним і незаідеологізованим сприйманням літератури їй дана була можливість природно трактувати українську літературу. Другий важливий чинник – це володіння нею іноземними мовами, що відкрило їй широкі «двері» (якщо не «ворота») у вируюче західноєвропейське та світове літературознавство, методами якого вона почала чимраз інтенсивніше користуватись. Ці два чинники спричинились до настільки відрадного наслідку, як, без перебільшень можна твердити, випередження в багатьох аспектах українського, тоді ще радянського літературознавства, яке новим шляхом почало йти аж після проголошення 1991 року Україною державної незалежності. А до тоді вже поавились були одні з фундаментальних праць Магдалини Ласло-Куцюк, як, наприклад, «Питання української поетики» (1974), «Велика традиція. Українська класична література в порівняльному висвітленні» (1979), «Шукання форми» (1980), «Засади поетики» (1983), якими авторка проклала тривкий шлях у справжжнє, наукове літературознавство і якими з немалою жадобою (як до чогось «свіжого», незаяложеного і незашореного) почали цікавитись українські літературознавці. Небезпідставно її удостоєно 1984 р. Міжнародною премією імені Антоновичів (Вашінгтон). Отож, так само не безпідставно, а, навпаки, вповні заслужено на бухарестському міжнародному симпозіумі (2006), присвяченому !50-річчю з дня народження Івана Франка, видатний професор Лівівського національного універсиїтету Валерій Корнійчук назвав пані Магдалину Ласло-Куцюк (присутню на симпозіумі з цікавою доповіддю) однією із зірок румунської україніки, зірки, від якої, підкреслив промовець, і в Україні вчаться. Підтвердженням сказаного Валерієм Корнійчуком може бути і той відрадний факт, що уже будучи на пенсії (з 1983 р.), Магдалина Ласло-Куцюк виступила з циклом лекцій в Чернівецькому національному університеті (1983), два місяці викладала лекції з історії української літератури в Луцьккому університеті (2001), цикл лекцій з української поетики викладала в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія» (2002) і цілий семестр (2002) – в Миколаївському університеті. Паралельно з викладацькою діяльністю Магдалина Ласло-Куцюк почергово завершувала ряд інших фундаментальних її праць, як «Ключ до белетристики» (2000), «Творчість Шевченка на тлі його доби» (2002), «Текст і інтертекст в художнній творчості Івана Франка» (2005), які, як і регулярні авторитетні розвідки, друковані в журналі «Наш голос», засвідчили її статус видатного українського літературознавця-компаративіста й підняли в румунській україніці на той п’єдестал, на який, судячи по тому, як ідуть у нас справи зараз і які «перспективи» є, навряд чи кому-небудь в майбутньому вдасться піднятись. Дай, Боже, щоб це була тільки помилкова думка.
Ось чому перед Магдалиною Ласло-Куцюк наша україніка, університетська україністична й, взагалі, славістична сторони – у великому боргу! На превеликий жаль, її літературознавчі студії у нас ніби обходились мовчанням, недооцінювались, замість того, щоб грунтовно обговорювати їх і, щонайголовніше, щоб навчатися з них.
Якщо кожний з наших письменників, літературознавців, критиків, перекладачів, викладачів української мови-бувших студентів на мить подумає про його стосунки з Магдалиною Ласло-Куцюк, то, чесно говорячи, признає, що ті стосунки буки тільки на його користь. А за це слід віддати покійниці належну пошану.
Слава деяких видатних особистостей інколи прибуває посмертно. Надіятимемось, що як, може, не прославленою, то хоча б незабутньою в нашій пам’яті стала упоєна у Бозі Магдалина Ласло-Куцюк.
Вічна їй пам’ять, нехай з Богом спочиває.
