Нічого доброго ранок Джмеликові не обіцяв. Предки після голосної вчорашньої пиятики хропіли, що аж шибки дрижали на вікнах. Батько басив а мати виводила якісь, мало не солов’їнії трелі. Стояв запаморочливий дух алкогольних випарів і холодного тютюнового диму. Вмився, поторохтів у кухні каструлями, закинув портфеля в сарайчик та й подався на базар – у школу твердо вирішив не йти ще зучора. А чого туди йти? Сказала ж керівничка: „Без батьків не приходь!”, от Джмелик і не пішов, не тягтиме ж він насправді батька до школи, предок на керівничку як дихне, то вона й зомліє!
Повештався базаром, крутнувся біля кіосків, випросив у дорослих хлопців цигарку, закурив. У голові запаморочилося, стало тепло й приємно. Зустрів тьотю Галю – продавала цибулю. Та пожаліла Джмелика, пригостила пиріжком (сама купила, знала, що гроші витратить на цигарки). Ще трохи потинявся й рушив до вокзалу. І дарма! Краще б уже до школи пішов…
На пероні ніс до носа здибався з Денисом Бідненком на прізвисько Бенладен. Той наче з-під землі вигулькнув на пару з незмінним своїм супроводжувачем – Федею.
– Які люди! Дивись, Федю: Джмелик! Ти чого не в школі?
Промимрив щось невиразно, знав, що балачка піде не про школу.
– Коли боржок віддаси, шмаркачику, га?
– Віддам…
– Дивись, шмаркачику! – Бенладен боляче крутнув Джмелика за вухо. – Мені набридло вже чекати‚ затямив. Не буде грошей – придушу! Ти мене знаєш!
Бенладен пішов а Джмелик залишився на пероні сам; принижений‚ з вухом‚ що палало від болю…
По дурному вийшло з тим боргом. Поцупили вони магнітофона з однієї хати на околиці‚ Джмелик на шухері стояв. І забаглося йому попросити ту цяцьку на вечір‚ музику послухати! Бенладен дав. А наступного дня магнітофона відібрала в нього ватага Сирого. Певно знали що крадений – не панькались. А Бенладену що‚ краще Джмеликові рахунок виставити‚ ніж конфліктувати з Сирим! Ще й пожалів хлопчика‚ двісті гривень призначив за згубу‚ „Всього!”
Никав привокзальною площею сумний‚ розгублений (з Бенладеном жартувати зась!) і раптом наче спіткнувся‚ аж серце закалатало в грудях сполошено: біля „Калини” стояв прихилений до стіни велосипед. Та ще й не який-небудь, а імпортний, спортивний‚ справжній „Команч”! Підійшов‚ роззирнувся: велосипед ніби не замкнений і поруч нікого. Проходять люди‚ та кожен заклопотаний своїм; неподалік‚ біля дверей банку‚ стоїть охоронець – курить. Що йому до Джмелика! І сам не зоглядівся як скочив у сідло‚ відштовхнувся‚ крутнув педалі… Вітер свистів у вухах‚ серце вискакувало з грудей‚ а він мчав уперед‚ звертав на безлюдні вулички‚ плутав сліди. Озирнувся – нікого.
Гарно було їхати на „Команчі”! М’яке сидіння‚ зручне кермо‚ амортизатори. З правої ручки керма звисає кільцем гарний декоративний ланцюжок; просунув крізь кільце долоню – блискучий метал приємно холодить зап’ясток.
Додому вирішив одразу не їхати‚ подався до Валерки. В нього батьки на роботі, а сам Валерка вдома‚ хворіє. Але хворіти нецікаво‚ велосипеда заховали і одразу вигадали розвагу. Навпроти Валерчиної хати‚ посеред вулиці утворилася величезна вибоїна і автівки об’їжджали її узбіччям аж попід парканами. Хлопчаки ховалися за хвірткою і‚ щойно до них наближався автомобіль‚– вибігали‚ несподівано для водія‚ ледь не під колеса! Нещасному кермувальнику нічого не залишалося, як рвучко повертати й спрямовувати авто якраз у вибоїну. Гриміло залізо‚ відлітали запчастини‚ матюкалися водії‚ а Джмелик із Валеркою реготали‚ аж за животи хапалися‚ знову заховавшись на подвір’ї .
Додому повернувся з приятелем – для алібі.
– Тут ось Валерка‚ хоче в нас велосипеда свого залишити‚ на ніч.
– А ви його не поцупили? – дихнула випарами мати.
– Що ви‚ тьотю Валю! Це мені тато купив!
Головне було не проспати‚ і він не проспав. Всю ніч дрімав упівока‚ нашорошено‚ як вовченя. Іще до східсонця вислизнув із хати‚ скочив на „команча” і помчав на Богуслав; поки темно‚ поки ніхто не бачить!
У Богуславі не щастило. До полудня обходив вулицю за вулицею‚ просив‚ плакав: „Мама на операцію лягає. Тато мотоцикла продає, а я ось – велосипеда. Допоможіть‚ виручіть!” Люди підозріло розглядали велосипед‚ зиркали на Джмелика і… зачиняли хвіртки.
Нарешті один дядько не зачинив. Дебелий‚ самовдоволений. Роззирнувся довкола й кивнув головою: „Заходь!”
– Купіть‚ дядьку‚ велосипеда. Мама на операцію лягає… Недорого‚ всього двісті гривень! Знаєте‚ скільки він коштує насправді? Більше ніж „Запорожець”!
– Еге‚ еге‚ – хитав головою дядько. – Ось я зараз у міліцію подзвоню і‚ якщо виявиться‚ що ти його не вкрав – куплю!
Хлопчик похолов. Смикнувся було до хвіртки‚ але волохата дядькова долоня міцно обхопила кермо велосипеда.
– Біжи – біжи‚ а вело залиш. Я його в міліцію здам! – ощирилась масна дядькова пика.
– Брешете‚ не здасте! – то не Джмелик скрикнув а його розпач і безнадія.
– Ах ти шмаркач! Мотай геть звідси‚ поки я справді міліцію не викликав! – Друга дядькова долоня в’їхала Джмеликові в щоку‚ в очах замерехтіли іскри.
Хлопчик вибіг за хвіртку. Крізь паркан бачив‚ як дядько ховає велосипеда в сарай.
Джмелик сидів над Россю на великому гранітному камені‚ дивився на воду й плакав. Палала вдарена щока‚ ниділо в грудях‚ судомило порожній шлунок…
Нахилився до води‚ змив сльози. Звивистою стежкою піднявся нагору‚ до автостанції‚ підійшов до кіоску‚ двері якого були відчинені.
– Тьотю‚ – звернувся жалібно до продавщиці‚ – Я відстав від автобуса‚ мама поїхала, а я залишився! І не їв нічого зранку…
– В мене не благочинний заклад. Відстав – то йди до диспетчера!
– До наступного автобуса ще довго! А ви знайдіть мені якусь роботу – я зроблю‚ а ви дасте мені гроші на пиріжка!
– Ну добре‚ – зітхнула продавщиця‚ – На ось віника‚ поприбирай тут навколо‚ санстанція дихнуть не дає!
Джмелик прибрав сміття‚ позамітав. Продавщиця винагородила його крихітним пакуночком печива. Попросив сигарету на додачу‚ та тітка лише замахнулась напівжартома рукою „Я ось тебе закурю!”
– А на який же тобі автобус? – гукнула навздогін‚ та хлопець уже біг стежкою до річки.
Знову сидів на знайомому камені‚ м’яв пальцями висушене жабуриння‚ що його нанесло на камінь водою‚ міркував. Печиво додало сил.
– Брешеш‚ гад! – шепотів стиха. – Брешеш!.. Брешеш!..
Вже споночіло‚ коли Джмелик рушив назад‚ до знайомої хати. В руці тримав знайдений під парканом шматок дроту…
Хлопець штовхнув хвіртку і прожогом кинувся до хати. На ланцюгу скаженів пес, але Джмелик на те не зважав. Підскочив до високих двостулкових дверей і швидко скрутив дротом обидві ручки докупи. Потім кинувся до сараю. Незамкнуто! Відчинив‚ ухопив велосипеда… Господар гупав у двері‚ дріт на ручках розходився‚ валував собака‚ та Джмеликові було байдуже – він уже мчав вулицею геть!
Дістався додому‚ коли стояла глибока ніч. Дорогою замигичив дощик і хлопець змок. Поставив велосипеда в сарайчик; утомлений‚ голодний підійшов до хати. У вікні світилося. „Знов пиячать!” Прочинив двері і… завмер. Цей голос він упізнав би й серед тисячі – Васильович‚ дільничний!
–…та він‚ він. Його охоронець банківський описав. А ви знаєте‚ чий то велосипед? Тут таку бучу здійняли!
Хлопчик зачинив двері, знесилено прихилився до стіни.
– Брешеш‚ гад! – скреготів зубами. – Брешеш!
Викотив велосипеда‚ осідлав і рушив у темряву…
З дощем прийшов холод. Джмелик змерз і змок‚ але крутив і крутив педалі‚ відчайдушно‚ втомлено‚ судомно…Гнав тими самими вулицями‚ що й учора (чи вже позавчора) вдень. Ось і Валерчина хата темніє за вишнями… Дорога йшла трохи під ухил‚ Джмелик добре розігнався…
З усього ходу влетів велосипед у вибоїну (ту саму‚ „їхню”) і зник‚ розчинився десь під хлопцем‚ а той‚ пролетівши не знати скільки в повітрі‚ врізався‚ ніби пірнув „щучкою”‚ в поїдений негодою асфальт.
Останнє‚ що відчув Джмелик‚ був важкий крупнозубчатий терпуг‚ що здирав із його голови шкіру…
В приймальному передпокої лікарні‚ куди Джмелика привіз випадковий нічний водій‚ медсестра марно намагалася вивільнити з його судомно зчеплених пальців уривок ланцюжка…
– Молодець хлопче‚ – промовляв тим часом черговий лікар‚ вимірюючи Джмеликові тиск. – Тримайся! Зараз я тобі допоможу‚ ти тільки тримайся! Тримайся за життя хлопче!
Хлопчик певно був таки при свідомості, бо слухаючи лікаря‚ він усе міцніше й міцніше стискував у руці ланцюжок; так‚ ніби саме той уособлював зараз для Джмелика життя…
