…Зима сипала снігом і холодом огортала душу. Снігові замети. Поле, вкрите снігом, тільки чорно чорніють дерева. Кадр із чорно-білого кіно – білим снігом поміж чорних дерев скрадаються чорні вовки. Вони поприходили звідти, де світло ліхтарів своїм сяйвом золотить сніг, де є хати і сліди на снігу. Вони поспішають. Сьогодні посвята.
Він точно знає місце і час. Він знає обличчя і злочин. Вони всі знають. І вони йдуть. Жовтий місяць освітлює їхній шлях. Вони стають кружком. Вони виють на місяць – своє світило і божество.
– Сьогодні скоєно злочин, який заслуговує на страшну кару. Нам судилося виконати Божий вирок. Ми покараємо злочинця, скотину, ублюдка, який вбив свою маму, однією з найстрашніших Божих кар. Ми – прокляті Богом і людьми – повинні це зробити. Отже, вперед! – і ватажок повів зграю чистими снігами до великого міста.
Він стояв і курив. Він був молодий, здоровий, і вже приречений. Він вважав себе модним – дорогий одяг, дорога машина, дорогі сигарети. Але – малі, якісь наче свинячі очі, худі тремтячі руки.
Залишалася мить до того. Великий чорний вовк збив його з ніг. Вовчі ікла біля обличчя, блиск хижих очей. Він знепритомнів. Великий вовк поклав свої лаби йому на груди, зубами вп’явся в горло. Жадібно пив людську кров.
Коли чоловік прийшов до тями, нікого вже не було. Він підвівся, дико оглянувся. Все було таким, як і раніше, але він став іншим…
… – А ви знаєте, що Віктора Володимировича вбили? – безтурботніше, ніж годилося б, запитала медсестричка Галя.
– Співчуваю його рідним, – Олександр втупився в її симпатичне личко. «Ти про це знав. Знав. Ти сам бажав його смерті. Коли він обманював Каріну, крутив з нею шури-мури і все обіцяв, що розлучиться з жінкою – пам’ятаєш, як ти ревнував? Вона його кохала. Готовий був убити на місці. Але звідки знав?» Він більше не дослуховувався до Галькиних балачок – пішов геть.
Вдома він застав купу немитого посуду і якусь чорну шерсть на підлозі. « Дивно. Що за шерсть? Зранку ж не було. Чи була?»…
…Знову цей запах людської крові. Він зовсім близько, тут, поруч. Як солодко його вдихати… Біль… Жорсткий, гострий біль. Вовк заплющив очі. Біль пройшов. Прийшла певність і знання. Щось в його мозку йому сказало, що він має право на цю кров. Вовк вийшов з-за кущів. Жертва була попереду. Безшумно ступаючи, він обійшов її. Одним ударом міцного тіла звалив його на землю. Товсте тіло гупнуло в калюжу. Чоловік скрикнув. В вирячених очах застиг жах. Гострі зуби вп’ялися в горло. Це був кінець. Вовкулака пив кров своєї жертви…
… Вона померла. Він знав це точно. «Вона померла, не знаючи, що я її люблю. А що її до того? Ти був нічим в її житті. Абсолютно нічим. Не те, що Віктор Володимирович. Він все обіцяв її, що покине жінку. Не покинув. Він за це заплатив життям. Звідки ти це знаєш?»
Порожнім поглядом обвів свою квартиру. «Як же я ненавиджу того ідіота, що наїхав на її машину. Вона одразу померла. Каріна померла… Не хочу згадувати, не хочу знати ніяких подробиць. Досі ти хоча б надіявся, а тепер? Для чого ти будеш жити? Годинник вибив дванадцяту. Він перевернувся на інший бік. Помри, як Віктор Володимирович. Чому ти про це постійно думаєш? Звідки ти знав про його смерть? У Каріни залишилася маленька дочка… Його вбили за загадкових обставин… Його вбив вовк. Звідки ти знаєш? Вона була така гарна і довірлива…
Той вовк. Він задушив його і випив його кров. Чорна шерсть на підлозі, неясний спогад… То ти був тим вовком! Ти хотів його смерті. Але яке ти мав право його вбивати? Ти – вонючий черв’яку, тупий вовкулако. Він був тобі щось винен? А якщо й винен, то що хто ти такий, щоб забирати в когось життя? На твоїй совісті ця кров.
Боже мій, він лежить з перегризеним горлом. Помри, тобі нема чого жити.
Повільно підвівся, підійшов до вікна. Місто спало. Ніяк не міг наважитися. Життя закінчилося, але смерті все-рівно боявся. Що там, за межею? Мав би за щастя потрапити в якесь там пекло. Хоч мучитися, хоч страждати – але бути. Темними ночами, коли не сниться і думається про життя, він боявся іншої смерті. Знав: коли помре, то буде дуже темно, і не буде нічого і нікого – ні відчуттів, ні людей, ні богів, ні навіть його. Нічого. Але й тут не було нічого і нікого. Після стількох таблеток ще ніхто не виживав. Запив водою. Густа пітьма огорнула його…
… І раптом він відчув, що він знову є. Він був вільним, сильним, великим звіром. Він був вовком. Його серце калатало і виривалося з грудей. Воно рвалося туди, де росли найсиніші смереки і падали найчистіші роси – в Карпати. І він побіг до своєї мрії. Ми всі йдемо до своєї мрії, та не в усіх є такі великі сильні лаби, які можуть витримати важкий шлях.
Він був там через три дні. Він біг лісом і нюхав землю. Зрозумів: вдома. Відчув тепле м’яке щастя. Він був звіром, а в звіра менше відповідальності, ніж в людини. Звіром бути легше, ніж людиною. Він був щасливий своїм звірячим щастям. Він жив ним тиждень. Сьомого дня він побачив себе у струмку. І помітив щось дивне – на шиї дерев’яний хрестик. На мить він згадав те людське життя. Побіг до лісу, і під великою смерекою ледве стягнув з шиї хрестик. Почав швидко передніми лабами вигрібати ямку в землі. Посунув мордою хрестик в яму. Загріб, сів на неї і почав жалібно вити. Великі сльози стікали по великій морді. Він не пам’ятав більше того чоловіка і не міг більше бути людиною – тією людиною, бо вона вбила себе. Її більше не було. Він був вовком, але йому було по-людському жаль. Він оплакував ту Людину, те непотрібне нікому життя.
