Ще з молодих літ бабця Муська поставила собі за правило: «В політику ні ногою, ні носом». І на протязі всього життя намагалася йому не зраджувати. Але якби ж ви знали настільки важко від цієї клятої політики відсахнутися. Просто не можливо пройти повз людей, котрі саме осуджують ту чи іншу політичну партію за бездіяльність в державі, або клянуть президента, який перед виборами обіцяв всього, що й земля не знала, а коли став главою держави, то й забув про той бідний-біднесенький народ.
Для того, аби не спокушатися бажанням поспілкуватися на політичну тематику, Мусія Петрівна відразу відверталася й з усіх сил поспішала додому, включала будь-який канал телебачення й дивилася перший серіал, котрий потрапляв на очі. Тоді й забувалося, що в країні криза, бюрократія та хабарництво.
А вже коли ненароком не встигала вчасно «змитися» з місця політінфоррозмов, то завжди випалювала вироблену роками відмовку, після якої всі розуміюче кивали й вже не намагалися чіпати стареньку пенсіонерку.
А відмовка її звучала так:
- Політика, хай би її Тур коцнув, – це величезна яма багна, втрапивши до якої хоч і виберешся живим, але протхнеш наскрізь.
Найважче бабці Муські було тоді, як збиралася велика четвірка політінформаторів, котрі й дня прожити не могли без розмов про політику. Велика четвірка – дід Варнава та його ненаглядна баба Катря і їхні сусіди Іван та Настя Петренки – завжди намагалися втягнути Мусію Петрівну до своїх розмов, але та намагалася викручуватися різними способами. Часто допомагав її покійний чоловік дід Степан, котрий кричав на всю вулицю, кличучи жінку доїти корову й бабця Муська в ту мить відчувала себе найщасливішою людиною у світі. Проте, коли дід Степан віддав Богові душу, пручатися ставало все важче.
Тим паче, про що поговориш з цими сусідами, коли один із них, дід Варнава, затятий комуніст, а інший, Іван Петренко, незрадливий опозиціонер, а дві вірні жони – безпартійні, але з правом голосу. І коли бабця Муська навідувалася на збори великої четвірки, здавалося, що ось-ось комуняки мнутимуть боки слабким опозиційним лавам.
Думала, хоч вдома буде спокійно. Та де там. По телевізору, що не канал, то політичні новини, а вже потім серіали та реклами. Он, включила цей ящик і одразу:
- Сьогодні в міжнародний розшук оголошено депутата місцевої ради ДИНЬКИ КАВУНІВСЬКОГО РАЙОНУ КАБАЧКОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ, Остапа Стецька, який позавчора скоїв страшний злочин – зґвалтував малолітню дівчину й втік за межі України. Інтерпол докладатиме всіх зусиль…
Далі довелося вимкнути цей телик, бо набридли вже ці Інтерполи, СБУ, МВФ, Європейські Союзи… Понавигадували всякі, а ти ламай голову. Вимкнувши ящик політичного мовлення, бабця Муська вийшла на подвір’я, зручно вмостилася на лавочці й почала думку гадати. І все ж ця політика з голови не лізе. Ну як ото той депутат міг зґвалтувати невинну дівчину? Невже в нього зовсім і каплі совісті не залишилося, га?
Загрузивши через міру свою голову думками про політику, бабця вирішила не задумуватися над тим, що не має логіки.
Із плином часу Мусія Петрівна пересвідчилася, що трішки перекручена формула любові Пушкіна все-таки працює без збою. Та чи не правда, що чим більше в політику ти лізеш, тим менше розумієшся ти в ній?!! Саме тому, бабця й трималася осторонь політичного процесу.
Але часто так буває, що саме те, чого бажаєш найменше, настигає тебе неочікувано й нестримно. Так сталося й з бабцею Муською…
Того чудового сонячного ранку Мусія Петрівна пасла череду корів біля великого ставка за селом. Допомагали їй в цій нехитрій справі внуки – Сашко та Сергійко. Обидва ганяли по степу, пару разів бігали купатися в чистій, мов руки ледаря, воді. Одним словом, веселилися. Де ж такої краси та свободи вони отримають в повній мірі? В себе, в тому душному місті? Нє-є, тільки тут, в степу.
Бабця Муська навіть не помітила, як хлопчаки десь поділися. Надовго… Майже годину тих не було. Бабця вже почала хвилюватися, коли помітила, що її внучата мчать на всіх порах від ставка до неї.
- Бабцю… бабцю… - вигукував засапаний Сашко, старший із братів.
- Шо там уже? – обурено запитала Мусія Петрівна. – Танка знайшли, чи що?
- Ні. – почав махати головою меншенький, Сергійко. – Тунель…
- Ту… шо??? – бабця аж рота відкрила.
- Тунель. – твердо відповів Сашко й додав: - Під ставком…
Мусія Петрівна ледь не знепритомніла.
Хоча, трішки помізкувавши, згадала, що ще її батько розповідав, ніби в роки війни, коли вже німці тікали з цих країв, один із командирів німецької армії наказав прорити під ставком тунель і збудувати там бункер. Казали, що німці так швидко втікали звідси, що навіть забули про своє командування, котре переховувалося в цьому бункері. Проте від тих часів ще ніхто не бачив цього секретного пункту переховування німецьких офіцерів.
Позабувши про корів, які собі мирно скубли травку й не звертали уваги на знервованих пастухів, бабця Муська загорілася давньою мрією. Ще з дитинства вона бажала знайти той тунель і бункер. І ось. Нарешті її мрія збудеться… Хоч на старість.
- Показуйте, археологи-недорослі, де той тунель. – твердо мовила вона, немов перед нею постало завдання ДЕРЖАВНОЇ ВАГИ.
- Он там, бабцю. – тикнув пальцем на ставок Сергійко.
І вони пішли у вказаному напрямку.
Доки йшли, Сашко розповідав:
- Ми там побачили зайця і хотіли його піймати. Побігли за ним…
- А тоді, бац, - продовжив Сергійко. – і Сашка не стало.
- Тобто, як не стало? – звела брови Мусія Петрівна.
- Я провалився під землю. – радісно викрикнув Сашко.
- А шоб тобі та земля ще по задниці надавала, щоб знали, де лазити. – суворо нагримала бабця Муська.
Хлопці винувато повтинали голови в землю, але не зупинялися. Ось уже й видно невелику яму, з усіх сторін зарослу чагарниками.
- Ось тут я провалився. – тицьнув Сашко. – Там далі тунель.
- Ви шо, ходили туди? – обурилася бабця.
Хлопці закам’яніли. Сашко кивав, а Сергійко кусав великий палець й заперечно махав головою.
- Зрозуміло. – відрізала бабця. – Значить так, будьте тут. А я подивлюсь, що там. – насварившись на внуків за надмірну цікавість, бабця Муська на мить відчула на собі каплю провини. Якби не вони, то її дитяча мрія так і залишилася б мрією. Але потім переконала себе, що все-таки права. Переламали б собі руки-ноги, тоді бігай з ними, пояснюй дочці, чому не вслідила за цими розбишаками.
Не без труднощів Мусія Петрівна нарешті пролізла у вузький прохід до тунелю. Стало темно, мов хтось виколов очі. Але то була б не бабця Муська, якби вона не зібрала свій рюкзак. Радянська завбачливість. Міні-фонарик завжди під рукою. Його промені хоч і не сягали далеко, проте як-не-як освітлювали шлях. І на тому спасибі.
Раптом тунель різко завернув направо й десь здалеку долинули слабкі голоси. Неначе хтось співав. Чи щось… Здається, радіоприймач. Хоча, чи здатен він вловити сигнал під водою та землею?!!
Коліна бабці потерпли. Тіло обм’якло. В пам’яті освіжилися образи німців-командирів, котрі переховувалися в бункері, до якого веде цей тунель. Від цього стало ще моторошніше.
НІМЦІ…
Невже вони й досі тут?
Набравшись хоробрості, бабця пішла далі, але вже не настільки впевнено. Тихо прокрадалася, як пантера, щоправда, шістдесяти дев’яти літня. Голоси ставали все ближче й ближче. Ось і з’явилося світло. Бабця вимкнула фонарик.
Єдине, що Мусія Петрівна бачила перед собою, були широкі зелені, наскрізь відчинені, двері. Підійшовши ближче, вона побачила велике приміщення за дверима. Там яскраво горіло декілька десятків свічок. Вся ця атмосфера нагадувала добу Середньовіччя.
Заглянувши до приміщення, бабця ледь зомліла.
Прямо перед нею, десь за метрів два від дверей, стояв високий чоловік у… формі німецького командира… На голові гордовито висів кашкет, на якому широко розправив крила орел…
ТОЧНО, НІМЕЦЬ!!!
Бабця Муська аж зойкнула від неочікуваної зустрічі, чим і привернула увагу німецького командира. Від його погляду Мусія Петрівна голосно закричала, схопилась руками за двері й, що було снаги, бахнула ними.
КЛАЦ.
Двері замкнулися.
Із замка стирчав великий ключ. Витягши його, бабця побігла геть. Потрібно звернутися по допомогу. І першим, хто допоможе, буде нещадний ворог німців – комуніст дід Варнава. Велика четвірка щось порадить, це точно…
Закінчення буде скоро...
