Дійові особи:
Вони – різні, наскільки зможемо їх відрізнити й вирізнити.
Ми – які є.
д І
Світанковий Харків, початок Полтавського Шляху, вид з мосту: облуплено-історичний центр, зрідка поплямований магазинним “євро”. Блискучі сірі рейки трамвайних колій зникають за горизонтом.
Згодом на тому ж горизонті з’являється, балансуючи на одній рейці, Юрко. Поряд з ним, постійно мечучись то вперед, то назад, перескакуючи через колії і теліпаючи вухами, біжить Таксист. Повільно наближаються.
Юрко. Хай же тобі! Таксисте, ти мене збиваєш своєю метушнею! Іще раз у мене перед очима перескочиш – більше не візьму тебе з собою і кота заведу... Ти чуєш? Читай по губах: ко-та... Дивишся – ну, дивись, дивись, вухасько руде...
Таксист віддано дивиться в очі хазяїнові, а потім, анітрохи не зменшуючи запалу, продовжує стрибати через рейки.
Юрко (доброзичливо-сердито). Бісів цуцер...
Дзвонить мобільник – “SOS” морзянкою. Юрко сягає рукою в кишеню і, не дістаючи телефона, відбиває дзвінок.
Юрко. Дістала...
Телефон здвонить знову. Юрко ще швидше відбиває дзвінок.
Юрко. От дурна... невже не зрозуміла...
Юрко з Таксистом наближаються до трамвайної зупинки. Окрім джинсового хлопчини із зошитом у руці – на ній нікого. Та й той ледве не спить, спершись на стовп з оголошеннями.
Юрко. Хлопче, прокинься, ти сьогодні рано встав – і Бог посилає тобі ексклюзивний мобільник за акційною ціною... точніше, зовсім без ціни...
Хлопець (не відділяючись від стовпа). Чого тобі? Який мобільник?
Юрко. Супер-мобільник! Лови! Задарма! Там дівчина буде постійно надзвонювати – можеш навіть призначити їй зустріч – вона мого голосу вже місяць не чула... а там, як зустрінетесь, їй уже буде байдуже – хто там – я чи хтось інший – аби хлопець... Лови трубу... вона гарненька... (кидає мобільник)
Хлопець. А-а... та я... в мене... (відділяється від стовпа, незграбно ловить, ледве не падаючи)... д-дякую... (роздивляється мобільник і засовує в кишеню)... фігня якась... (дивиться услід Юркові з Таксистом, які зникають за рогом вулиці. Мобільник знову дзвонить.)
і ІІ
Сірий триповерховий будинок зі статуями на даху. Броньовані двері із кодовим замком, над дверима збоку – камера спостереження. Юрко стоїть перед дверима і корчиться в камеру, потім бере на руки Таксиста і тицяє туди ж собачою мордою, Таксист радісно гавкає.
Юрко (тримаючи на руках пса і роблено дурнувато посміхаючись). Агов! Це ми (махає в камеру собачою лапою)... Ми прийшли... Відчиняй! Годі точити на мене скальпеля... От придурок, сам же призначав з такого рання... ще б уві сні літати... (починає сердитись)... хоч би дзвінок був... не любить відвідувачів... (спускає з рук Таксиста, починає бити ногою в двері) Від-чи-няй... від-чи-няй...
Голос за дверима. Годі вже!!! Йду, йду... от скажене...
Юрко віддаляється від дверей на кілька кроків. У 5 обертів залізно ляскає замок, і в дверях з’являється Данило у темно-червоному, з гаптуванням, східному халаті, очевидно, тільки-но зі сну.
Данило. Заходь... розбудив, хлопче... (позіхає, не прикриваючи рота)... бр-р-р... Заходь вже... Ледве дверей не виніс. Я ж тобі казав номер коду... Пам’ятаю, ти ще у мобільнику десь записав... Га?
Юрко (пропускаючи Таксиста вперед). Та стер – випадково... Я взагалі вирішив відмовитися від мобільного зв’язку, стати, так би мовити, невловимим... чи хоча б трохи складніше вловимим... принаймні, на якийсь час...
Данило (хитро посміхаючись). Знову вона?
Юрко (погано приховуючи роздратування). Так... Давай сьогодні швидше... (проходить у двері, які з гуркотом за ним зачиняються).
Данило (вже з-за дверей). Воля твоя...
я ІІІ
Яскраво освітлена кімната: трав’янисто-зелені стіни, підлога й стеля, рожева занавіска на єдиному вікні, біля якого стоїть вішак із Юрковою одежею. Сам він лежить посередині кімнати на вузькому столі, застеленому жовтим простирадлом; з-під простирадла виглядають ковані металеві ніжки. Відсутність на Юркові одежі відкриває дві деталі: маленькі, як у курчати, із ледь помітним білим пушком, рожеві крильця на спині й невеличкий крисячий хвостик нижче.
До кімнати входить Данило. На ньому жовтий халат і рожеві хірургічні рукавички. Мовчки розкладає на відкидній поличці стола інструменти.
Юрко (повертаючи до нього голову). А ти все ж таки естет... Хоча мені поєдання рожевого з жовтим не подобається. Та давай швидше. Може хоч вколеш що-небудь, садюго...
Данило (зосереджено піднімаючи скальпель). Не можна... Людина народжується в муках...
Юрко (саркастично). Людина в муках помирає...
Данило. Все одно... Терпи... (заносить скальпель і завмирає) Може, сьогодні зупинимось на чомусь одному (по черзі вказує скальпелем на хвіст і крильця)?
Юрко (з болем) Ріж! Усе ріж... Шкода лише, що не можна раз і назавжди! (випростовує руки вздовж тіла і затискує кулаки) Ріж!
Данило (посміхаючись). То з чого почнемо?
Юрко (крізь зуби). Мені байдуже.
Данило.(задоволено, під ніс) Сьогодні на сніданок у мене був курячий бульйон... отже... почнімо з крил... вибачаюсь за аналогії... Гм-гм... (починає різати, наспівуючи)
Данило відрізає спочатку крильця, потім хвіст і кидає на підлогу. Юрко стогне від болю і втрачає свідомість.
Данило (зітхаючи). Ну, от і все, друже... З днем народження... Уяви, скільки людей хотіли б святкувати день народження щомісяця... та тобі від того не веселіше... Вибачай, я чаю не встиг допити – вихолоне, тож вийдеш сам. Полеж хвилин із п’ять... (завершує операцію, забирає інструменти і виходить, наспівуючи „Пісеньку крокодила Гени”, вимикає за собою світло).
У темряві чується стогін.
д ІV
Темрява. Світло повільно прояснює обриси кімнати в оранжево-коричневих тонах. Циновки на підлозі й стінах. У кутку на підлозі – постіль. Поряд неї спить Таксист. Велике кругле вікно на півстіни; навпроти – Юрко. Світло.
Юрко (обличчям до вікна, притишено). Я не хочу, не хочу, не хочу, не хочу... на моє тіло повільно лягає засмага... взимку я стаю білішим... у мене сорок третій розмір взуття й дванадцять пар білих шкарпеток... я чув, що нібито всі люди мріють літати... та це все, доки вони не мають такої можливості... Ха! Уявляю собі старих дідуганів, які, окрім всього іншого, скаржаться на біль у крилах... нова табличка на кабінеті лікаря – який-небудь alalog... дівки з фарбованим або штучним пір’ям... йолопи! Для більшості це була б лише дуже зручна можливість насрати на голови своїм дійсним чи уявним ворогам – із висоти, так би мовити, пташиного польоту... йолопи! Йолопи! (останні слова викрикує; Таксист просинається, зіскакує на лапи)
Юрко (до собаки). Чого ти… спав би… і припини крутити оцим своїм дурним хвостом… знаєш, я цього не люблю… (темрява знову насувається)
(у цілковитій темряві тихий і спокійний голос Юрка) Я не хочу. Я. Не. Хо. Чу.
і V
Трамвайна зупинка. Люди, метушня. Серед інших – Данило: у білих штанах, сорочці й черевиках, які зовсім не пасують до ситуації; з виглядом дослідника-ботаніка роздивляється людей навколо. Під’їжджає трамвай. Метушня стає активнішою і чітко спрямованою. Данило заходить разом з усіма.
Данило (в трамваї). О! Жіночко, ви марно так притискаєтесь – що б зі мною не зробили, я все одно на вас не оженюся...
К.(викриком) Я не вам не “жіночка”, я кондуктор! Оплатіть, будь ласка...
Данило (з тим самим видом ботаніка). Що оплатити? Операцію зі зміни статі з “кондуктора” на жіночу? До речі, було б цікаво спробувати...
К. Та ви... та ви... ти! Ідіот! Як ти смієш!!! Хамло! Проїзд оплачуй!
Данило (серйозно). Кридиткою можна? (дістає з кишені кредитну картку)
К. Та ти в мене зараз...!
Данило (нібито прислухаючись). Ой... щось я з вами забалакався... даруйте, ще проїду зупинку... а щодо операції – по-ду-май-те... (засовує кондуктоці до кишені візитку) візміть – і добренько подумайте... можу зробити знижку... Па-па! (до себе) Чого не зробиш задля реклами... жахливо, жахливо (просувається до дверей і виходить).
я VI
Тихий літній вечір. Лавка в парку біля статуї злітаючого янгола (протягом дії він дуже повільно, непомітно піднімається). На лавці сидять - „джинсовий” хлопчина лохуватого вигляду й дівчина у короткій спідниці, фарбовна руда – загалом істеричного вигляду, але досить гарна. Зі смітника біля лавки стирчить червона троянда. Вони не дивляться одне на одного, дівчина показово відвертається від хлопця, він знічено дивиться собі під ноги. Вона відсувається на край лавки і закидає одну довгу ногу на іншу. Сидять з півхвилини. До лавки підходить чоловік із маленькою дівчинкою, сідають між ними. Чоловік дістає цигарки, хлопець стріляє в нього одну, запалюють удвох; дівчинка розгортає велику шоколадку, ламає шматочок, дивиться, як тато з хлопцем палять і простягає дівчині шоколадку, їдять. Хлопець встає, підходить до дівчини, вона, не дивлячись на нього, встає і пересідає на його місце, він сідає на її, продовжує палити. Дівчинка з татком теж міняються місцями. Дівчинка віддає таткові шоколадку, бере його цигарку, палить. Татко з донечкої міняються місцями, він відламує дівчині шматок шоколаду. Дівчинка закінчує палити, смикає татка за рукав – чоловік із дівчинкою йдуть, залишивши шоколадку на лавці. Хлопець дивиться їм услід, потім – на дівчину. Заносить руку, щоб загасити недопалок у шоколадці, але потім дістає зі смітника троянду й гасить цигарку в бутоні. Потім, підстрибнувши, чіпляється за ноги злітаючого янгола, відлітає. Дівчина дістає мобільник і дзвонить, виходячи. Нікого. Згори лунає SOS…
Вбігає дівчинка, хапає з лавки полишену шоколадку, стає на місце статуї янгола, робить кілька змахів руками, зістрибує й вибігає…
д VII
Темна порожня університетська лекційна аудиторія. На кафедрі стоїть Данило, поряд із ним – білий манекен. Вмикає маленький ліхтарик, водить ним по аудиторії під час монологу.
Вітаю шановне панство! Сьогодні я маю честь виступити перед вами і розповісти дещо… дещо… дещо про… вас. Актуальність даної теми полягає… (сміється) полягає у тому, що для вас немає нічого актуальнішого, аніж знання самих себе. Можливо, хтось хоче заперечити? Думаю, заперечень не буде. Не буде? Не буде.
Але почнімо здалеку. Щоб перейти конкретно до кожного з вас, я, мабуть, почну з себе. Це буде найлогічніше. Так от – мене немає. (Вимикає ліхтарик. В темряві - оплески)
і VIII
Сутінки, трохи розхитані вуличним ліхтарем. Юрко перед дверима Данилового будинку, тисне кнопку дзвоника. На порозі з’являється Данило, у тому самому східному халаті.
Данило. О, привіт, чоловіче! Чого це ти так пізно? Я вже збирався лягати…
Юрко (сердито). Почекаєш… Зайти можна?
Данило (з-під думки). Звісно, заходь… заходь… То що, як завжди, за програмою „З Днем народження”? Хм… а песика де свого загубив? (саркастично посміхається, пропускаючи Юрка всередину)
Юрко (сердито). Припини свої жарти… Я вирішив… Остаточно. (Зникає за дверима разом із Данилом)
Ліхтар кілька хвилин хитає темряву. На світло перед дверима виходить кондукторка. Боязко озираючись, тисне дзвоника. Раптом з гавкотом вибігає Таксист, кидається на неї. Кондукторка з глухим вереском тікає. Собака лягає калачиком під дверима.
