Ще п’ять хвилин, і я вдома. Дома тепло, світло, Люся пече пиріжки, а внучка Марічка дивиться мультики по Новому. «Дідусь прийшов!» – кинеться на шию. Люся наллє чаю, почне розпитувати – “Втомився? Як ти? Що нового?”
Жахнюще собаче виття ввірвалося холодним вітром в душу. Знову ледь освітлений пустий завулок, а на дорозі – труп. Різко завищали гальма. Стало холодно і моторошно. Липка хвиля страху накотилася на нього. «Чи живий, чи мертвий? А що, як скажуть, що то я? Боже, кров!»
На асфальті лежав середнього віку чоловік в сірому костюмі. На обличчі застиг жах, з перерізаного… , перегризеного горла цебеніла червона, аж чорна, кров. На асфальті – червона калюжа. «Мертвий. Точно мертвий». Якусь хвилину шофер думав, а потім набрав тремтячими пальцями на мобільнику «02».
Тієї страшної ночі він нескоро добрався до своєї маленької кухні в маленькій квартирі…
…Ну от – прощай діскотєка, прощай Настя – знов довбане убійство – лейтенант Савчук нервово курив і вдивлявся в густу темряву.
– Саня, ето далєко?
– На краю города, на уліце Дзерджінскаво.
– Блін…
Коли вже доїжджали, Саші здалося, що хтось з кущів на нього дивиться. Різко повернувся, на якусь лиш мить зустрівся поглядом з парою великих жовтих очей.
«Галюцинації? Чи на самом дєлє?»
Тихо шелестів листям вітер. Повний місяць заглядав в криваву калюжу.
Це сліди від зубів! Його загризла… собака?.. Вовк?.. Звідки тут вовк?..
…«Нема ні кави, ні чаю, нервово кинув на поличку пусту коробку з-під кави, Треба буде купити. Тут пусто, брудно, ще й жерти нема шо – в холодильнику пусто».
Запалив цигарку і глянув на годинник. «Пів восьмої, а треба ще поголитися». Олександр Ковальчук підійшов до вікна і відчинив квартирку. Він був дуже високим і худим. В нього було чорне волосся до пліч, негарне обличчя з кривим носом було довгим і худим. Незвичайними були тільки очі – великі, чорні, виразні і неймовірно глибокі.
Докурив сигарету і побіг до тролейбусної зупинки. Ледве вліз в старий тролейбус, як завжди переповнений. Через брудне вікно дивився на брудне місто. Думками був в рідній лікарні. «Сьогодні дві операції. Ненавиджу. Коли ти йшов вчитися на лікаря, ти думав, що будеш рятувати людей. І цього тобі вистачить для життя. Тепер ти знаєщ – ти ніщо, і ти не можеш нікому допомогти, нікого врятувати – коли ти не можеш допомогти собі, врятувати себе. Ти вірив в Народний Рух. Але пішов звідти. Не тому, що посварився з колегами – бо ти, принциповий, проти нечистих засобів, будь-якої нечесності. Ти не зміг бути лідером, ти не зміг би допомагати будь-кому, чи повести когось. Ти не зміг допомогти собі, знайти для себе вихід з тунелю.
Моя зупинка. Ще один нудний, сірий день…
…О, цей запах людської крові… Яка в цієї дівчини тонка шия… Один стрибок, і я на шиї.
Жахливий біль пронизав усе вовче тіло – він не мав права торкати Людину. Щось пекло його всередині. Вовк швидко біг парком від своєї можливої, жаданої, але забороненої жертви. Треба бігти звідси. Щоб не мучитися цим жахливим болем. Він завжди відчував цей біль, коли хотів людської крові – навіть до цього звик.
Треба бігти до лісу. Як я хочу крові цього хлопця! Темно, він мене не бачить, я підкрадуся непомітно. Ні, тікати, тікати звідси. Темні дерева тихо шелестіли. А його мучив голод і біль. Друзів не було. Сумно і самотньо. Жахнюще виття наповнило ліс. Та велика куля манила його до себе. Вона нагадувала очі вовчиці Дани, і ще щось давно забуте, але рідне і приємне…
…Він був чорнявим, худим хлопчиком. Він жив у Львові з матір’ю. І до певного часу був навіть щасливим. До того часу…
Було темно і страшно. Вив пронизливий вітер. Кожна тінь у лісі здавалася страшною потворою. А він був далеко від людей у самій лісовій хащі. Він сидів навпочіпки і запалюював вогонь. Коли сухі гілочки загорілися, він кинув туди якийсь портрет.
Це був портрет Степана Бандери. Коли він був зовсім маленьким, його татко розповідав йому багато хорошого про того дядька на портреті. Казав, що він любив людей і робив для них багато хорошого. Він дуже любив татка. Любив сидіти в нього на колінах, слухати татка, гратися з ним. А потім татко умер. Біла машина задавила його. З того часу він почав ненавидіти машини і полюбив дядька на портреті.
І от сьогодні Андрій Сергійович сказав йому, що якщо він не знищить той портрет, його не приймуть в піонери. А він хотів в піонери. Андрій Сергійович сказав, що якщо його не приймуть в піонери, то знього всі будуть сміятися і ніхто не буде дружити. Але коли він дивився на того дядька, то згадував татка. Але він дуже боявся Андрія Сергійовича. Його всі боялися. Він був дуже злий.
Саша нічого не сказав мамі і пішов у ліс. Кинув портрет у вогонь і заплакав. Сльози стікали по личку і капали у вогонь. Він був найнещасливішою людиною в світі. І раптом відчув, що падає в вогонь. Він знепритомнів. Коли розплющив очі, вогню вже не було. Тільки великий вовк злизував йому кров з горла. Сашко голосно закричав. Вовк побіг геть. З того часу він став іншим…
…Дощ лив як з відра, і цівками стікав з шерсті, хвоста, вух. Але вовкулака біг по мокрому листю під голими деревами. Ще трохи, і він буде в безпечному місці – в старій розваленій хаті лісника. Смерділо цвіллю і мишами. Семеро вовкулак сиділо кружком. Ще кілька хвилин до дванадцятої. А в першій вони матимуть їжу – вбиту людиною людину, яку ніхто, ніколи не знайде.
Він її любив. Їй він був байдужим. Вона була мертва – з перерізаного горла цабеніла кров. Він ішов, залишаючи мокрі сліди на жовтому листі. Вона лежала під голим небом – у Богом забутому лісі.
У неї були гарні груди і руде волосся. А їм подобалася її кров. Вовкулаки, гарчучи і гризучись, по черзі пили. Великі краплі падали на землю. Вони їх злизували. Закон Вдавання Неіснування забороняв їм пити кров людей – але це не стосувалося цієї дівчини…
…Він зустрів її золотої осені. Вона йшла за руку з маленькою дівчинкою. Він одразу зрозумів, що це вона – та, яку він давно чекав, про яку мріяв і забороняв собі навіть думати. Їй було на вигляд років 30-35. Біляве волосся, великі сині очі. Вона була трохи пухкенька, і …схожа на Мар’яну, красуню Маряну, яка вийшла заміж за його друга. «Більше не побачу», – подумав. І помилився. Наступного дня він побачив її в лікарні. Її донечка застудилася, і вона дуже за неї переживала.
Проводив її додому – вона ввечері іти сама боялася, а вони, виявилося, сусіди. Ту розмову він пам’ятає і досі.
– А я й не знала, що ми сусіди. Як гарно з вашого боку, що ви нас провели, – вона не знала, що сказати.
– Пусте.
Вони замовкли.
«Ти не маєш жодного права робити нещасливою іншу людину. Ти – ніщо. Чому вона повинна терпіти твій характер, твій страшний писок, твою мізерну зарплату, твої жахливі звірячі пазурі на ногах і шерсть на грудях. Вона це побачить, то злякається. Точно злякається. Не варт і пробувати. Вона вільна, розлучена. Але вона не для тебе. Не маєш права. І нічо не вийде. Ну й що, що ти хочеш жінки. Вона гарна і молода, а ти бідний монстр. Вона добра і, здається, навіть готова тебе пожаліти. Тобі здається. Як я її хочу. Вона не для тебе.»
Обоє мовчали.
–А в Іринки це справді несерйозно? – знову спробувала зав’язати розмову Каріна.
Він почав щось пояснювати. І це була їхня остання розмова. Іноді він її бачив, але не підходив.
А тої ночі вона йому снилася. Вона прийшла до нього. Він її обняв. Вона скинула з себе сукню. Він чув запах її волосся, відчував тепло її рук. Він цілував її груди. Вона називала його на ім’я.
Будильник вирвав його зі світу мрій. Він помацав ліжко. Її не було.
