Андрій служив у Лейби, аж поки його не взяли до війська. Після присяги Андрія направили до столярської майстерні, де за неповних два роки він вивчив столярство. Коли повернувся з війська, був майстром на всі руки і почав столярити. Спочатку, правда, він майстрував лише домовини за півціни, яку брав сільський столяр Василь Сийний. Та коли люди пересвідчилися, що Андрій добрий майстер, почали замовляти в нього вікна, двері, меблі і всяку всячину. Чого тільки не треба людям біля хати? Андрій все умів майструвати. Хоча й не просив великі суми за свою роботу, все-таки заробляв досить добре і постійно мав замовлення.
Цього разу Андрій приїхав до міста, щоб купити клею, цвяхів та інших матеріалів для своєї майстерні.
Коли усе придбав і поскладав на віз, Андрій повернув на Жидівську вулицю в крамницю з дорогими напоями, купив три пляшки токайського вина, по пляшці персикового лікеру і албанського конья-ку та півкілограма чорної змеленої кави.
– Гадаю, не осоромиться Максим перед своїми панами, – радів, наче дитина, Андрій, задоволений своїми покупками.
Повернувшись додому, Андрій заховав пляшки в майстерні, щоб зробити приємний сюрприз Максимові, коли прибудуть гості та його наречена.
«Вона дочка відомого лікаря, професора Станеску», – пригадав Андрій слова брата. «З якою гордістю промовив їх Максим, – подумав Андрій, – це значить, що справді, цей Станеску відомий лікар і він стане тестем мого брата, тобто, нашим сватом... Щоправда, дівчина ще не є його нареченою. Та це пусте! – махнув рукою Андрій. – Це пусте... коли він представив її «моя дівчина», то й дурень би зрозумів, що він хоче одружитися з нею», радів Андрій і тішився подумки щасливим майбутнім свого брата.
Коли Максим повернувся з міста додому, то майже не минув їхньої хати, не впізнавши її. Та як було йому впізнати, коли він залишив хатину з брудними подряпаними, колись, білими стінами, а тепер вона свіжо вимальована: синя, як літнє небо, й вікна перефарбовані, і двері теж, а на подвір’ї порядок, все на своєму місці, трава й бур’яни скошені, стовбури вишень та яблунь вибілені вапном – все таке гарне, наче намальоване на картині.
У хаті Максим теж зустрів порядок, наче перед великодніми святами: підлога свіжо пофарбована, ліжка застелені новими покривалами, а стіл, стільці й шафи – нові. В хаті пахло васильком і польовими квітами.
– Що тут сталося? – запитав здивований сестру.
– Що сталося? Нічого, – хитро посміхнулася Марійка.
– Може, ти сватів чекаєш?
– Так, сватів чекаємо, та не для мене, а для тебе, – посміхнулася сестра.
До хати увійшов Андрій з новим стільцем в руках.
– Ну, як, подобається?
Максим повернувся лицем до брата, його очі залилися слізьми.
– Не треба було турбуватися, Андрію.
– Це не турбота, – махнув рукою Андрій.
– Хоч так нам дісталися нові шафи і стіл та стільці, а то хтозна, коли б змайстрував для нас. Для всього села майструє, ще й з Коштіля та із Свинного Потока приходять люди, і для них майструє, а для нас... Скільки я його благаю, та все відкладає, а тепер вже не мав куди крутити, мусів віддавати, – посміхнулася стара Сурдучка.
– Ви ж знаєте, мамо, що в коваля завжди і сокира тупа, і кінь не підкований, – посміхнувся до матері Андрій.
– Не треба було, Андрію, ці речі ти зробив для людей. Що буде, якщо вони прийдуть по них? – запитав Максим.
– Пусте, в мене на хліві є сухі дошки, за тиждень змайструю інші шафи і столи, а стільців в мене завжди є по п’ять-шість готових. Люди можуть зачекати, я теж багато разів чекаю, коли вони спізнюються з платнею.
– Не тому калач припадається, для кого печеться! – пожартувала Марія.
Максим підійшов, обняв Андрія і міцно притиснув до своїх грудей:
– Дякую тобі, братику! Дякую вам всім.
– Що ти, що? Пусте! – махнув рукою, як завжди, Андрій.
– Ну а тепер ходімо. Час обідати. Максим, певно, голодний з міста повернувся, – радісно покликала Анна своїх дітей обідати.
* * *
В Клонца теж готувалися приймати гостей. Петро Клонц не хотів прийняти їх будь-як. Зарізав теля, найняв Марію Коржучку куховарити, наче на весілля. Він їм такий бенкет влаштує, що будуть довго пам’ятати. Музикантів з Великого Бичкова найняв на неділю. Вранці підуть з панами на полювання, а увечері побенкетують, хоч би й до ранку, нехай почуваються добре пани професори, а головне, цей пан Станеску, від якого залежить майбуття його сина – «Пана лікаря Якова Клонца».
Він сам поговорить з цими професорами, адже при чарочці міцної горілки люди добрішають, язики розв’язуються, і можна поговорити про будь-що. Петро Клонц це добре знає, бо не одного разу користувався такими методами, щоб розв’язати всілякі справи, які інакше не можливо було розв’язати.
А до того, в професора Станеску є дочка, яка, як розказував йому Яків, липне до Максима Сурдука. Та де той голодранець може порівнятися з його сином? Та професор Станеску побачить сам, хто є хто! Як побачить маєтки, хату, сади, пасіку, усе, що в нього є, то здасть собі справу, що ліпшої пари для своєї дочки не знайде навіть в Клужі. Прфесор мусить допомогти Якову здати екзаменти*, потім взяти до себе на роботу, а той голодранець Сурдуччин нехай іде лікарем на Кош-тіль, вола швагам** лікувати. Набрид же йому цей Максим, в печінках вже сидить. Ще відколи з Яковом ходили до першого класу Руської школи, той клятий вчитель Крамар завжди хвалив Максима: «Дивіться, пане Петре, бідний хлопець, в злиднях живуть, нема в нього ані десятини тих умов та розкоші, як у вашого Якова, а вчиться далеко краще від вашого». А потім, коли вчилися в Сиготі... Господи ласкавий! На кожному батьківському засіданні тільки Макси-ма хвалили та вихвалювали, а його Якова щоразу ганьбили та ганьбили ба за це, ба за те, ба за одне, ба за інше. Господи... Скільки разів його обличчя горіло з сорому, скільки разів він бажав, щоб земля відкрилася перед ним і пожерла його живого, аніж таку ганьбу та такий сором переносити. А скільки наплатився через Якова, аби тільки перевели до наступного класу, а до того ще й Іван, Максимів брат, побив його і осоромив у Дувидовій корчмі перед всіма людьми. Але помститися Клонц не зміг, бо ніхто не хотів посвідчити. Та колись він помститься за все! Бо не було досить голодранцеві залишитися вчителем, або піти деінде повчитися, а таки, як і його Яків – в Клуж, на лікаря! Дивись на нього, голодранця якогось, в доктори він запхався.
– Чорт би його забрав! Вилізло б йому те дохторство крізь очі! – вилаявся голосно Клонц і сердито сплюнув.
