Я не письменник,
а лише дизайнер слова.
Твір — це ніщо інше,
як вміло зібраний пазл.
Не сумуй, бо ти сумом своїм не поможеш. І не плач. Уже сльози набридли твої. Живи. Живи, поки є сили, поки ти ще хочеш жити. Життя не тільки до тебе жорстоке, просто сьогодні не твій день. Просто комусь пощастило більше. Отруюй себе насолодами. Вбирай полум’яний світанок так, ніби востаннє. Дивися на зірку, що падає, але ніколи не загадуй бажання. Ніхто не виконає їх краще за тебе. Ніхто не буде любити тебе, якщо ти сама себе не полюбиш. Коли серце от-от вирветься, керуйся розумом. Йди, коли так хочеться залишитись. Не обертайся, коли тебе не кличуть. Не слухай слів, але завжди прислухайся до тиші. Вона знає більше. Змінися, та хай незмінною буде твоя пам’ять. Не шукай собі ідолів: вони тебе не варті. Будь тим, ким хочеш бути, але де б ти не була, пам’ятай, ким ти є. Не відрікайся від своїх вчинків, нехай за тебе це зроблять інші. Не будь надто демократичною до своїх емоцій: вони можуть стати незалежними. І головне — ніколи не бійся. Страх — це перший крок до поразки.
Малюєш у пам’яті. Згадуєш. Намагаєшся забути. Тебе бентежить кожна думка, кожен неправильний подих. Це було так давно. А ти ще й досі не зрозуміла. Не змогла усвідомити.
Я так люблю осінь. Дивно, але ще й досі люблю… Пожовкле листя. Необачне сонце. Спів маленької пташки виринає з-поміж інших звуків і лине кудись у далечінь. Вона співає не для когось — для себе. Я теж хочу бути вільною… І знову ніби вперше: пожовкле листя, ще дитяче сонце. Шурхіт під ногами. Запах лісу. Присутність дива, ще такого невинного, але вже солоного на смак. Стукіт коліс, скоро наступна станція. Нам не по дорозі. Мені в інший бік. Та я ще з тобою. Ліс. Безглузда розмова. Різні погляди. Перший поцілунок. Лише одна мить. Наступна — несе зі собою інші вчинки. Такі ж безглузді й смішні.
Знову згадуєш. Поринаєш у вир емоцій. Тримай себе в руках. Це всього лиш твоя тінь. Сіра і самотня. Навколо є і інші тіні. Та їм немає діла до тебе. Подивися у дзеркало. Що ти там бачиш? Сильну жінку, яка готова на все заради свого власного я. Хіба ти цього хотіла? Але ти сильна. Ти радієш. Візьми папір і ручку. Пиши все. Що хотіла б сказати. Пиши для того, щоб твоїх слів ніхто не зміг почути. Це не вирішить твоїх проблем, просто вбереже від нових. Злишся, не знаєш як жити далі. Боїшся осудів? Невже суспільна думка для тебе є такою важливою? Так. Вона займає неабияке місце у твоєму житті. У тебе стійка позиція, свої правила, жорсткі вимоги. А може ти просто не знаєш чого хочеш.
Замкнута кімната. Тобі бракує повітря. Відчини вікно і дихай. Дихай на повні груди.
І знову вітер. Запах спалених мрій. Я йду до тебе. Моє сонце ще не хоче сідати. Воно хоче бачити нас разом. Жаль, що я не хотіла цього. Уявляю зустріч, твої яскраві очі. А небо… Воно таке глибоке. Я б так хотіла потонути в ньому, летіти разом з хмарами. Мені байдуже, чи прийдеш ти. На твоєму місці може бути хтось інший. Ти не осуджуєш мене, не згадуєш про мої недоліки. Ти не маєш на мене жодного впливу. Я сама впливаю на себе.
І знову твій голос. Дзвониш. Псуєш мені вечір. Хочеш почути відповідь. Довгі гудки — ось твій співрозмовник. Інший номер. Тепер моя подруга. Хочеш дізнатися, як пройшов у мене день. Ви довго розмовляєте. Я — предмет ваших обговорень. Невже їй це подобається? Невже його це влаштовує? Ти розповідаєш про мене, радишся. Вона впевнена, що могла би бути на моєму місці. Кому потрібна квітка, яка в’яне від надмірної кількості води?..
Пройде час і ти виростеш. Вийдеш заміж, народиш дітей. Будеш згадувати свою неспокійну вдачу, непостійну думку і таку сильну любов до волі, такі бажані крила. Підкинь монетку і ти дізнаєшся, що буде завтра. Вір у випадок, але ніколи не довіряй випадковостям. Живи кожного дня аж до самої смерті.
Похмурий день. Подерта біла ковдра, крізь яку виглядають старі димарі. Здається, вони стояли тут вічність і ще стільки ж простоять. Тук, тук, тук. Ти ніби хочеш, щоб я впустила тебе.
Цікаво, про що розмовляють краплі? Земля виглядає розбитою, понівеченою, зруйнованою, босою. І тільки холодні струмочки блукають моїми вулицями. Куди подітися маленькій пташці, куди сховатися? Вона безпорадно плигає з гілки на гілку. Їй холодно, її пір’я намокло. Летить, намагається втекти. Ховатися нікуди. Дощ забере її зі собою. Маленька знедолена трава, яка лише недавно побачила сонце, назавжди прощається з ним. І тільки хмари безпорадно мандрують по небу. Вони йдуть одна коло одної, пліч-о-пліч, утворюючи суцільну сіру масу. Одна хмарка нічого не може зробити, але разом вони сила.
Лютуй! Мій друже, змітай все на своєму шляху. Ти сам собі господар, та ти вже не маєш тої влади, що колись. Дощ забрав її у тебе. Не заважай йому. Нехай небо плаче.
Розмалюй свою кімнату кольоровими фарбами. Нехай не буде обмежень для твоєї фантазії. Забудь про все, що коли-небудь тебе стримувало. Віднайди своє абстрактне мислення. Зроби так, щоб одна стіна не була відображенням іншої. Підкресли їхню незайманість.
Ввімкни музику і рухайся в ритм із піснею. Справжня краса не в ній, а в погляді твоїх очей, у виразі твого обличчя в той момент, коли ти її слухаєш.
Дозволь собі бути єдиною і неповторною. Отримуй задоволення від кожного дотику.
Один неправильно зроблений крок завжди супроводжує інший. Ти довго йшов своєю стежкою. Мені набридли твої помилки. Я занадто сильна для твоєї слабкості. Навіть лютий ворог поступиться тобі своєю дорогою. Твоя немічність породжує жалість. Жалість — це найбільше, що я можу до тебе відчувати. Тиждень — ось межа моєї впертості. Сльози. Я б ніколи не змогла плакати у твоїй присутності. Благання не йти. Останній поцілунок. Хочеш мене ним втримати? Я схиляю голову перед твою дурістю.
Я нічого не означаю для нього. Я — це просто перегорнута сторінка. Він змушує мене страждати, навіть не здогадуючись про це. Розірвані струни. Тихий шелест листя. Привиди загубленого кохання. Музика мого життя. Лірика мого минулого.
Стоїш на роздоріжжі. Вагаєшся. Ти ніколи мене не знайдеш. Я загубилась. Ти втратив мене назавжди. Немає перешкод. Між нами лише вічність. Яке банальне слово! Слово, яке не має жодного сенсу, жодного значення. Чого варта вічність, якщо попереду життя? Одного погляду, одного дотику.
Знову плачеш? Невже сльози тобі допоможуть? Що ти робиш? Подумай. Зупинись.
Мої безталаннії сльози. Хто сотворив вас? Ви мені не потрібні! Йдіть! Я благаю вас, залиште мене саму. Ідіть, ідіть і не озирайтесь! За вашими спинами залишиться біль. А ви йдіть від неї…
Мені не потрібна самотність. Ти чуєш!? Я питаю тебе. Ти чуєш? Ти мені не потрібна! Залиш мене! Я не самотня… І знову сльози…. Капайте, течіть відчайдушними струмочками, поки ще є сили. Поки у вас ще бринить життя. Я уже не самотня, я просто одна.
І навіть гола, пошарпана правда, при світлі нічних ліхтарів здається красивою. Вона розгублена і невимушена. Збирай її, як намисто. Лелій, як власну дитину. Піклуйся в той момент, коли сама потребуєш підтримки. Годуй свою правду. Дивися їй в очі. Гірка, розтоптана, вона завжди буде твоїми ліками.
Я б хотіла читати думки. Твої очі могли багато мені розказати — я їх не розуміла. Каюся. Твої слова — це звуки, викинуті на вітер. Та очі — це дзеркало твоєї душі. Мене лякає моє відображення.
Ніхто не побачить ненамальовану картину.
Не народжене дитя не буде жити.
Не любитиме мертве серце.
Не прокинеться той, хто не спить.
Не усміхнеться безлике створіння.
Не побачиш сонце через заплющені очі.
Не шукай щастя в самотності, не шукай спокою в тиші. У пошуках знайдеш тільки втому.
Як часто життя несправедливе до нас. Йдеш сірими вулицями, німими коридорами. Скільки могутніх людей ходило цією бруківкою, скільки підлості ще досі не змилося з неї. Ілюзія, кохання, зрада. Останній вечір, тихий дощ. І тільки Львів вже більше півсторіччя зберігає її таємницю, її недомовлене горе.
Вона не може уявити своє життя без нього, без чоловіка, який так підло зрадив, зламав дитинство, вкрав юність, скалічив старість. Її шляхетна кров от-от розірве вени, її бідність звучить із відлунням. Що скажуть люди? Ким вона стане для них? Її будинок і досі пахне нею, скриплять сходи, плачуть стіни. Тут все ще пам’ятають її молодість, недожиту старість. Так грай же, фортепіано! Грай ту мелодію, що наспівала їй душа. Уривки, спогади. У неї забирають сина. Це всі забули, тільки стіни ще й досі згадують її. Її нещасне, юне тіло горить тихенько у вогні. Дивися, кате, що ти робиш. Її ти згубиш, не воротиш. Чи ти забув, як юне тіло в твоїх обіймах ніжно тліло?..
На недописаних листках роситься сум: в’ялий, припорошений. По непротоптаних стежках блукає розум. У нетрях лісу ховається гордість. Не акцентуючи уваги на темряві, шукаю світло. Нахиляюся, озираюся, дивлюся…
Ні, не життя обертається навколо нас. Це ми пролітаємо крізь нього. Як швидко летять наші роки і яким гірким може бути наше доросле життя! Життя, до якого всі так прагнуть. Адже життя — це ніщо інше, як вміло зіграна гра, програти в якій можна лише один раз. Кожен має право прожити так, як вважає за потрібне, але кожному доведеться відповідати за прожите.
Що можна назвати ідеальним життям? Напевно, це коли у тебе є друзі, кохання, кар’єра і гроші. На жаль, такого не буває. Але під «ідеальним життям» кожен уявляє щось своє. Кожен розцінює пункти ідеального життя по-своєму, розуміє на свій лад. Наприклад, дружба. Що це ? Як ми визначаємо, хто є нашим другом, а хто ні? Кого називаємо своїми друзями? У будь-яких людських стосунках повинні існувати взаєморозуміння і прощення. Та я не Ісус, щоб всіх прощати. Непрощений не розуміє всю глибину цього таланту. Кому потрібна дружба, яка кришиться при перших труднощах? Якщо ти вже не відчуваєш азарту від взаємної вигоди, настає криза. У дружбі не буває кризи перехідного віку чи зміни в настрої. Якщо твоя дружба непохитна, то ти не схиляєш голову, бачачи друга, а йдеш з ним на рівних. Якщо твоє падіння не зачіпає жодних інтересів, можеш розраховувати на друга. Та коли, падаючи, змітаєш все на своєму шляху, не кожен друг витягне руку із кишені. Уміння говорити можна продати за великі гроші, та вміння слухати — безцінне. Не осуд, а слушна порада прикрашає друга. Не тактика і цілеспрямованість стають ключовими у розв’язанні конфлікту між друзями, а вірність, що здатна затьмарити будь-яке лицемірство.
Та як можна назвати другом людину, яку стільки часу зневажала? Як мені переступити прірву, яка розділяла двох, колись таких близьких людей? Як прикро, коли таку прірву зустрічаєш мало не щодня. Коли твоя дорога пронизана дірами. Коли бракує сил, щоб залатати старі, та ще й досі болючі рани. Неможливо мовчки закреслити цілий етап свого життя, забути безжальну образу, прикру зраду. Прокидатися на світанку хотіти заснути. Ні, це не для мене! Я хочу прокидатися і вдихати повітря, пронизане весняними запахами. Хочу засіяти яр квітами, які завжди б стояли переді мною, як осторога, як пам’ять. Як шкода, що у цьому житті людина може сподіватися лише на себе. Твій хрест нести ніхто не допоможе. Можна знайти соратників, однодумців, та друзів знайти значно тяжче.
Ось даю йому шанс. Де він коли так мені потрібен? Здається, земля летить у мене з-під ніг.
Як боляче відчувати себе залишеною і нікому не потрібною. Як тяжко усвідомлювати, що причиною всього є лише моя гордість, погана звичка йти. Коли ніч, а очі не хочуть спати, то ти або закохана або у тебе немає нічого, крім проблем. Проблеми — ось мої єдині друзі.
Колись ти набридав мені дзвінками, а зараз… Не знання законів не звільняє нас від кримінальної відповідальності. Твоє незнання не виправдовує навіть слабкість. Якщо на вулиці дощ, а в душі і без того мокро, що залишається тобі?..Нічого. Темно, пусто. Шкода, я так люблю сонячні дні. Дні, коли все навколо тебе хоче жити. Весна. Що може бути краще, ніж ходити по квітастих полях, дивитися на струмочки і недоптаний сніг? Якби спогади помирали, як люди! Що б залишили ми після себе? Стільки непотрібних емоцій кожен з нас отримує кожного дня. Скільки їх я би хотіла лишити тут і не нести у завтра.
Ходімо завтра в ліс і поховаймо твою совість. А хто я без неї?..
А ти сидиш там. Один. Чого чекаєш? Не обертаючись, йду. Моя мрія нестримна, моє горе позаду. Боже, навіщо ти створюєш такі вечори. Пришвидшую крок, боюсь твоїх поглядів. Напевно, сьогодні я стала старшою. Коли те, до чого так прагнула, простягає тобі руку, то так хочеться схопитись за неї і ніколи не відпускати. А може, краще мати хоч якусь мрію, ніж розвіяти її за вітром. Лети, мріє, шукай крила, а я залишусь тут.
Ти обернешся і підеш. Підеш і забудеш. Переборюю себе. Чому ти не пішов? Дозволь мені тебе забути. Відпусти. Не знаєш, де мене знайти, як зупинити. Жоден ліхтар не буде освітлювати мою дорогу, жодна темрява не здатна затьмарити пам’ять. Про що ти думаєш? Чому не йдеш? Рано чи пізно приходить момент, коли усвідомлюєш, що потрібна людина, якій ти зміг би довіряти, бути з нею в горі і в радості, любити її. Я не зможу подарувати тобі своє горе, розділити радість. Моє горе належить мені. Моя радість — це ти.
Страта. Остання крапка у непочатому реченні. За що вбиваєш її? За зраду? Твій гріх незчитаний з листа буденності, твій ніж вмивається в крові. Ти півжиття прожив із нею. Що тепер? Убити хочеш? Чи згідний ти підняти руку над низько схиленим чолом? Без сліз, без галасу, без крику, ступаєш впевнено і дико. Вона упала, рветься шкіра, засмагла, горем обгоріла.
Озброєна лише словом, розриваєш усі тенета. Виринаєш із глибин людського марнотратства і підлості. Всмоктуєшся, як наркотик. Володієш свідомістю. Схиляєш до невластивих людям вчинків, створюєш залежність. Така прекрасна та необережна. Мрійлива і непередбачувана. Вирізняєшся з-поміж інших, рвешся до фінішу. Швидко проходиш естафету, тріумфуєш. Недопал людської свідомості, надлишок незгуртованих ідей, аномалії — це склад кисню, яким дихати здатна тільки ти. Атмосфера розіграшу пришвидшує утворення адреналіну, стримує кульмінацію. Нестримна жага перемоги стає твоїм життєвим кредо. Час не владний над тобою, він лише змінює твій імідж.
Прокинувшись серед ночі, відчуваю твій холодний подих за спиною. Необмеженість світогляду підкреслює твою вдачу. Твоє походження римується з пристрастю. Без заощаджень, та з великою торбою за плечима. Неординарний підхід, некоректне висловлювання. Зарозумілі погляди тільки розпалюють твою впертість. Ти — бажаний гість, та небажаний співрозмовник.
Завжди готова до дії, завжди впевнена в собі. Неодноразова чемпіонка людських самостверджень, необґрунтована лема, суспільна супутниця, незалежний критик. Твої плоди нестримно мандрують у часі. Ніхто не наважиться посягнути на твою суверенність. Ти — невблаганна страдниця, відчайдушна втікачка і безжальна поневолювачка. Лише довершеність оздоблює твою велич, а світлий розум створює гармонію. У кожного вона своя — бентежна думка.
Марно кричати, якщо тебе і так ніхто не почує. Марні сподівання не принесуть добра. Віра, впевненість і поміркованість — ось риси беззаперечного лідера. Вміння знаходити вихід з ситуацій, які іншим здаються безвихідними — це не талант, а безумовний рефлекс.
Нехай все йде своїм чином, а я не хочу чути таких слів. Навіть невеликий опір труднощам, впевнений погляд в обличчя суперника — і ситуація може кардинально змінитися. Не бійся своїх вчинків, але бійся своїх думок.
Прокидаючись понад хмарами, рано чи пізно доводиться опускатися на землю. І чим вище ти піднявся, тим довше доведеться падати.
Гадаю, випадкових зустрічей не буває. Випадковий дзвінок, збіг, випадковий погляд. Бажання, на місце якого стає повага. Не дивись на мене широко розплющеними очима: я така ж, як і сотні. Дивно дивитися на людину, для якої немає нічого святого. Є люди сильні характером, а є слабкі. Він відчуває огиду до слабких. Я — жалість і співчуття. Навіщо жити тим, хто не вміє? Тому, що всі ми люди…
— Мені казали, що за гроші можна купити все.
— Тобі збрехали!
— Всі мої проблеми вирішує батько. Мені потрібен лише один дзвінок.
— А сам? Невже сам ти нінащо не здатен? Я сама вирішую свої проблеми, тобі ж для цього потрібен батько.
— У тебе є хлопець? Я поговорю з ним. Він не стіна. Посунеться.
— А я не річ…
У тебе мало друзів, з якими можеш говорити так, як зі мною? Я не буду тобі ні другом, ні ворогом. Мене не цікавить твоя думка, мені не потрібен ні ти, ні твої гроші. У твоєму житті різке розмежування між людьми, а я не буду одним із твоїх надбань. Мені шкода тебе.Ти як недолюблена дитина. Калічиш життя іншим, не бачачи цього. Ти дивний, такий у тебе й погляд. Вивчаєш, намагаєшся зрозуміти. Не намагайся. Марно.
Не друзі, просто зрадники і лицеміри. Не плачу, просто дощ потрапив в душу.
Чого не вистачає нашому суспільству? Напевно, казки. З усією її таємничістю, загадковістю, наївністю персонажів, несподіваною та довгоочікуваною кінцівкою. Ні, не загадковість і наївність я шукаю в суспільстві, а щасливий фінал, який зазвичай притаманний казці.
Хто сказав, що розповідь потрібно починати з початку? Що зміниться, якщо почати її з кінця, забути, загубити між іншими думками цей безнадійний початок? Чи буде іншим сприйняття почутої оповіді? Адже кожен кінець — це своєрідний початок, але вже нової, невідомої нам казки. Хто вигадав стандарти і правила, яких повинен дотримуватися письменник, пишучи свій твір. І чи мають право на існування будь-які обмеження при висловлюванні своєї літературної чи будь-якої іншої точки зору? Що на письменницькій ниві вважається забороненим плодом, які теми є аморальними?.. І чи доречним є слово мораль для характеристики нашого суспільства? Маючи знання, ми вперто намагаємося їм суперечити.
Прокинувшись одного ранку, вона побачила сонце. Яка чудова реальність і усвідомлення того, що в тебе буде ще сотні світанків.
Більшість казок бере свій початок у якійсь казковій країні, з усіма її казковими мешканцями. Моя ж казка починається у звичайному метрополітені, який з’єднує протилежні кінці великого міста, яке давним-давно побудували люди.
Вона стояла на станції і боязко тремтіла, притиснувши свій маленький сірий хвостик до ненабагато більшого сірого тільця. На рожевий носик виступила налякана крапля, але, не порушуючи ритму дрижання, швидко скотилася і впала на холодну підлогу. Витерши чоло тендітною лапкою, вона все ж наважилася подивитися на те, що мало не стало причиною її смерті. Обережно розтиснувши пальці лівої лапки, вона побачила нікому не потрібний шматок заліза. Якщо жертвувати життям заради монети ще входить у рамки мишиної гордості, то заради розплавленої гайки — не вписується в жодні рамки.А цей злий, кусючий і дуже страшний потяг… Мишка образливо жбурнула блискучу знахідку в його обійми і пішла вздовж колії, шукаючи нову поживу. Хоча день людний. Знайти щось було практично неможливо. Люди стали такими скупими, що навіть викинути нічого путнього не можуть. Кому потрібні їхні пластмасові браслети і викинуті жетони. Де поділися звабливі монети, які дзеленчать у гаманцях пенсіонерок? Тиняючись бетонними провулками, згадує про їжу. І саме в такі моменти шлунок звертається у всі можливі інстанції, лише б достукатися до мишиної свідомості, щоб нагадати про своє існування. Що може бути краще від великої сумки, яка доверху наповнена усілякими продуктами? Залишилося лише прогризти дірку й насолоджуватися новознайденими делікатесами. І ось одна нога, друга, третя, шум і вереск вередливих дам. Ще декілька спроб, та, на жаль, сьогодні доведеться залишитись голодною. От якби можна було відправити шлунок на канікули і пожити трішки без нього, не відчуваючи постійного голоду.
Краплі, стукіт коліс і знову краплі… Але навіть у бетонні зарослі метрополітену пробивається сонце, яке, вдарившись об краплі скла, спалахує веселкою і розлітається разом зі сотнями чорних метеликів. Вона не може встигнути за грайливими промінчиками. Вони то зникають, то знову з’являються. Але навіщо чекати? Назовні їм не доведеться зникати, не потрібно боятися темряви. Вона вилазить з теплої нірки, піднімається людними сходами, проскакує біля бабки-охоронниці і виходить на вулицю. А промінчики падають, граються, зливаються в один і утворюють суцільний потік світла. Вони там, тут, на іншому боці дороги і на даху сусіднього будинку. Їй так хочеться встигнути за одним із них, але куди бігти, де їх ловити. І ось усі промінчики починають тікати, а потім і зовсім ховаються під навалом великої сірої хмари. На її маленький носик упала перша, але вже велика крапля. Почав падати дощ. Потрібно йти додому, але куди?.. Ганяючись за вітром, вона все далі і далі тікає від дому. А дощ дужчає, здіймається вітер, піднімаючи з собою сміття, яке колись покинули напризволяще, і тонни міського пилу, які хотіли вгризтися в асфальт. Люди починають тікати. Відкриваються різнокольорові парасолі, з’являються перші калюжі. Від метушні у неї закрутилася голова. Ховаючись від модних шпильок і зношених каблуків, вона потрапляє у бурхливий потік води і бруду. Ні, це не пляж в осінню пору року, а звичайна каналізація. Впертий потік дощової води нещадно жене її за собою, оминаючи круті повороти. І ось нарешті вдається ухопитися за щось міцне. Це — старий черевик, який міг слугувати човном або маленьким корабликом. Здається, негода вщухла і залишається просто плисти за течією. Ще ніколи мишка так не раділа, побачивши свою родину, яка не дивлячись на зливу, пішла її шукати. Усі разом вони повернулися в теплу нірку. Прокинувшись одного ранку, вона побачила сонце…
Збентеження. Сон. Забуття. Ліки від страху і зброя від сорому. Лише один зайвий крок — і тонни важкого каміння зливою падають на голову. Сірі будні обкручують тебе у своїх важких обіймах, а ночі стають довшими. Дволикі пейзажі вже не радують твоє око. Тобі сумно. Сумно від безпорадності і надмірної кволості. А коли блакить кличе тебе у свої простори, ти закриваєш очі, повертаючись у власну темряву. Захищена ковдрами і тяжким повітрям, ти почуваєш себе в безпеці. Ти не схильна до депресій, але вони чомусь схиляються до тебе.
Стій. Зупинись. Обернись і подивися навкруги. Хочеш загубитися у часі? Всі колись там загубляться…
Недільного ранку ти або молишся, або намагаєшся позбутися наслідків суботнього вечора. Більшість твоїх захоплень можна поєднати — це так само легко, як познайомити кращих друзів. А якщо вони не зможуть знайти спільної мови? Таке ж буває… Люди зустрічаються, розходяться, миряться, сваряться, втрачають свою особистість серед повсякденних клопотів, знаходять своє «я» серед вже давно існуючих індивідумів.
Ти відкриєш двері і впустиш нових гостей. Зустрінеш їх усмішкою і побачиш власне відображення. Простягни руку — ти зможеш виплутатися з павутиння, яке сформувалося протягом довгих років блукання чужою свідомістю.
Воістину. Непізнані шляхи Господні. Нічого не робиться просто так. Люди страждають від втрат і втрачають від страху, від гордості. Біль — це своєрідний бумеранг. Чим сильніше ти намагаєшся його відштовхнути, тим потужніший удар він завдає, повертаючись. Все пізнається у порівнянні. Якби у нашому житті були лише білі смуги, то ми ніколи б не пізнали щастя, адже тільки настраждавшись, відчуваєш усю його жагучу необхідність.
Невчасне усвідомлення. Невчасно сказані слова. Погляди, загублені на півдорозі. Сльози, які так важко зупинити. Згадки, які неможливо викинути з голови…
Дай мені руку і я навчу тебе літати. Знову сльози. Ти поламав мої крила. Я навчуся любити життя, щоб ти зміг його полюбити. На жаль, це уже не можливо… А наді мною розхристане небо. Я загубила тебе назавжди. А ти так цього і не помітив…
Не та! За що караєте її!
Прошу вас! Стійте!
Не та! І посмішка і дотики не ті!
Убийте, я благаю вас, убийте!
Це легше, ніж за вами далі йти.
Минуле не повернеш, не забудеш.
Любив тоді, усе життя любити будеш.
Навколо галас, крики і безглузді сварки.
Не пса женеш — людину, жінку, мати.
Та ти ж її не любиш. Ти боїшся.
Ховаєш за ненавистю лахміття.
Вона ж за силою ховає втому.
Невпинно йде,
минає рік за роком, вона іде
своїм невинним кроком.
Як революція, як воля, як химера,
вона спішить і наближається до тебе.
Не відвертайся. Зупинись. Дивись їй в очі.
Її душа… Її біда дівоча…
Не та! І цілу ніч безглузді сльози.
Вона йому уже нічим не допоможе.
А зранку — марні сподівання,
що це був сон, а це, на жаль, кохання.
І усвідомлення, що поруч він не буде.
Так прикро, що його украли люди.
Згадати хоче зустріч ту прощальну,
і поцілунок той, що був останній...
Я можу бути маленькою дівчинкою або міцною опорою,
щоб ти зміг втриматись на ногах.
Я буду вітром, що носитиме тебе по нічному небі, гойдаючи.
І хоча зараз нас розділяють роки і бетонні стіни,
я не полишаю надії, що коли-небудь тебе побачу.
Вона любила його, а він… Він так і буде дивитись на неї крізь подерту фіранку…
Cплюндрована, занедбана, забута
Між сірих вулиць тиха є хода.
Здається, що за кілька кроків чути,
Як хтось іде, але вона одна.
Шукає поміч. Де ж її узяти,
Якщо трамваї заважають спати
І ночами німими танцювати
Навколо свічки, що давно згоріла?..
Коли надворі вітер мучить стіни
І краплі підло стукають в вікно
Вона встає, вдягає шаль на руки
Й своє немодне, вже старе пальто.
Іде, мов мавка. Поруч голі днини,
І ліхтарі з блакитними очима,
І довгі-довгі кроки босоногі,
Які пройшли її змарнілі ноги.
І спраглі крики, стогін нестерпимий,
Що для простих людей неприпустимий.
Вона пішла.
Тепер лиш краплі плачуть
Від того, що роками вже не бачать…
Осліпли.
