Кімната. Зручне ліжко. Улюблена іграшка і фільм, який переглядала безліч разів. Я і думки, які належать лише мені. Мрії і, сподіваюся, світле майбутнє. Так було не завжди. Одного дня я покінчила життя самогубством, але знайшла в собі сили і воскресла.
У кожного в житті буває переломний момент. Так і я зламалася. Я була одержимою. Час летів, а я залишалася нерухомою.
І
Лише один натиск пальців змушує наркотик гадюкою рухатися по твоїх венах. Всмоктуватися в твоє тіло і ставати невід’ємною складовою твоєї крові, ставати тобою. Тим, хто не вірить у Бога, я можу з впевненістю сказати: рай існує. І щоб потрапити туди, тобі кожного разу буде потрібна все більша і більша доза. Легке запаморочення — і відкривається новий, твій власний світ. Усе відбувається поступово. Нові друзі, нова компанія, нові погляди. Відсутність поглядів… Та рано чи пізно кайф минає і настають будні. Моє життя можна було порівняти зі сходами, що ведуть у підвал, а я спускалася ними все нижче і нижче, поки темрява зовсім мене не поглинула.
Заснула. Знепритомніла. Здалася.
Відкрила двері у нове життя.
Я на чужу спокусу повелася…
І вмить померла, хоч була жива.
Апокаліпсис. Я чую спів ангелів. Вони кружляють — і небо падає. Я не побачу завтра з вікна сьомого поверху.
Хвиля, ось ще одна, ще… Вони розірвуть мене на шматки.
Мені би тільки розплющити очі! Світло. Господи, яке яскраве світло ти даруєш! Я так хочу доторкнутися до нього. Але руки такі важкі і пальці зовсім не слухняні. Не зникай! Не забирайте у мене останній вогник.
Вона лежала у калюжі, і тільки ліхтар заважав її мріям.
ІІ
Неонові вивіски, зламані каблуки, розмазана туш — ось це й уся моя абсурдна ідилія.
Коли спливають останні секунди, розумієш, що часу більше немає. Все скінчено… Іншого шансу не буде.
Впевненість. А чи завжди це перевага? І навіть поразка колись приходить уперше.
Чи я тоді програла? Так! І я це визнаю… Адже за насолоду завжди ставили найвищу ціну! Я загубила не гроші, я втратила себе.
ІІІ
Ні з чим не порівняти усмішку маленької дівчинки, яка пускає сонячного зайчика у вікно сусідського хлопчика. Безкрає море соняшників і маленька комашка, що примостилася у затінку жовтеньких пелюстків. І перші промені сонця, які розтоплюють змарнілу кригу. І сотні метеликів, що блукають поміж квітів. І тисячі крапель ще теплого вересневого дощу. І лагідний дотик, дитячий, невинний. І сни, їхня мрійлива голубизна. Довірливий погляд чужої собачки. Улюблена іграшка, подерта, моя!
І мамині руки…
IV
Мені було 13, коли мої батьки розлучилися. Моя ідилія розлетілася на безліч холодних, нікому не потрібних уламків. Я залишилася жити з батьком. Це стало моєю найгіршою правдою, яку принесло їхнє розлучення. Я назавжди зненавиділа свою маму: вона покинула мене наодинці з тираном, з людиною, від якої сама втікала усе життя.
Жах, біль, втома і злість, яка зростала з кожним його ударом. І, як годинник, я вимірювала час до вибуху. Якщо за всі негаразди і непорозуміння платити тою ж монетою, ви маєте всі шанси найближчим часом опинитися на дні моральної бідності. Він платив мені за чужі образи…
Існують соціальні служби! Так, але не для таких, як я. Для мене — це тільки хороша ілюзія. Хто міг мені допомогти, якщо єдиним місцем, куди я могла звернутися по допомогу, була вулиця.
Єдиним моїм другом був собака, маленький чорненький пікінесик з білими лапками і добрими очима. Одного дня батько вирішив навчити його літати…
Під час чергової сварки, я знову пішла з дому. Мій собака попрямував за мною з вікна сьомого поверху.
Дзижчання, довге й неосяжне…
Політ над прірвою життя.
І ще, і ще… таких багато!
Розбитий посуд, каяття.
Непізнані шляхи Господні…
Непізнане й саме буття.
V
Свідомість, незабруднена, правдива.
Дитяче зламане життя.
І перший крок в пустій кімнаті,
і перші сльози в самоті.
Цьому немає вороття…
Байдужі люди. Світ байдужий.
Сусідка — та , що за дверима.
І п’ять замків з байдужими очима.
І сіра стеля, кольорове небо.
А що іще малій дитині треба?..
Зупинись, перехожий! Подивися, якою дорогою ти йдеш, кого зневажаєш?! А перехожий йде і зневажає босих…
Заплуталась в обіймах павутиння…
Від вітру не втечеш під парасолю…
Я змокла, я не маю куди йти…
VІ
Через рік після розлучення батьків я назавжди загубила дорогу додому. Якщо вона взагалі колись у мене була.
Голод, відчай… І тільки одна надія — мама! А якщо вона про мене не забула?! А якщо я ще й досі їй потрібна?!
«Розумієш… у мене нова сім’я».
На жаль, не завжди можна назвати матір’ю ту, яка тебе народила…
Я вирок, я прокляття мого роду.
Відштовхнута, не прийнята людьми.
Я дикий колос у лиху негоду…
VІІ
З-за хмар визирає сонце. З’являються перші квіти. З-під талого снігу видніються гори сміття, що виросли взимку. Сніг вміло їх приховував. Але куди ж він зник? Розтанув, залишив напризволяще…
Маленька крапля скотилася з поважного дубового листочка і полетіла прямісінько до рота завжди усміхненому анемону. Зачепившись за бороду, вхопила промінчик сонця. Всі були в захопленні від модниці. Виблискуючи, як діамант, вона постійно міняла сукні. Її не соромила надмірна увага і прикуті погляди. Пустунка отримувала задоволення від своєї величі. З першим подихом вітру почалась нова подорож. Стрибаючи, вона відчула втому. Зупинилась. За хвилину вона вже витанцьовувала на голові в насупленого гриба. Але його зрізали і крапля висохла…
Сонце! Сонце… А чи зійде воно для мене завтра?…
VІІІ
Марення.
Безхребетні створіння марять своїм ідолом, цураючись жахливої реальності. Брутальні апостоли… Вони годують хлібом тих, хто змучився літати: голодних, втомлених птахів.
Для музики їм не потрібні ноти…
Мої страхи, ви вже давно не в моді!
ІХ
Як добре, коли ти когось любиш. Як прикро, що ніхто не любить тебе. Ти готова віддати життя, але воно нікому не потрібне.
Кохання… Це мрія чи жахлива реальність? Як виникають взаємні почуття? Чому інколи трапляється так що одна людина любить більше, ніж інша? Коли настає момент закоханості? Сьогодні ти говориш, що не можеш без нього жити, але проходить час, можливо, десятки років і ти знову ловиш себе на думці «Я кохаю його», маючи на увазі вже зовсім іншого чоловіка. А дехто усе життя любить свого одного та єдиного, навіть якщо насправді він уже давно не з тобою. Чому ж кохання зазнає такої деформації? І чи існують люди, які не вміють любити? А можливо, просто не хочуть? А можливо, просто бояться… Але я все одно вірю, що воно існує, що воно потрібне людям. Але кому?.. Чи кожна жінка, виходячи заміж, може впевнено сказати, що любить?! Тоді навіщо увесь цей фальш?
Агапе, у світі не знайшлось для тебе місця. Ти страдниця, проклята Андріаном. Так прикро, та в сучасному суспільстві ти страчена вже багатьма чоловіками.
Як символічно, що любов — це жінка.
Не феміністка, та з трикутником на спині,
трикутником, що від страждання чорний.
Я так любила, Боже, я любила!
Але моя любов чомусь згоріла.
Не вірю в хімію і теореми,
в таких речах вони, звичайно, зайві.
Я альтруїстка, але є проблема:
мій альтруїзм стосується лише кохання.
Я боюся темряви, боюся опинитися з нею віч-на-віч. Подумайте, адже в кожному кутку на вас може чекати якесь моторошне видіння, химера з ваших дитячих страхів. Вони повсюди: виглядають з комори, з вікон, що навпроти, з-під вашого ліжка. Але коли хоча б хтось був поруч, я б уже нічого не боялась. Химери нападають лише на самотніх людей… Я боюся самотності.
Я краще проживу із некоханим,
я краще проживу у забутті!
Ні, я самотньою не стану,
принаймні не у цім житті…
Меленькі ґудзики переплелися і утворили павутину. Повз наші очі промайнуло зізнання, та, на жаль, фальшиве. Оксамитовий дотик, отруйна ніжність… Я хотіла забути все, я могла піти на край світу, та, напевно, ніколи ти вже не зможеш мене любити. Будь проклятим той літній день, коли доля нас разом звела, бо, здається, ніколи вже я не буду така весела. Ти розставив усі крапки над і, відштовхнувши моє кохання, бо, шкода, я не перша у тебе, знаю, що й не остання. Ти давно вже мене украв, мою душу із тіла вирвав, моє тіло собі забрав, мою долю під ноги кинув.
Статисти — брехуни і марнотрати. Незлічені розбиті серця. Мій перший хлопець — біль й розчарування… Мій перший справжній ідеал. Сплюндрована — така ціна кохання. Спаплюжена, так, щоб ніхто не знав.
Так сумно з зливою прощатись
Без жодних променів тепла,
Якщо надворі віє вітер,
Якщо за вікнами гроза.
Дійти босоніж до кімнати,
Відкрити двері без ключів
І на підлозі пролежати
У вирі болю й почуттів.
Заплакати.
І щоб ніхто не бачив,
Заплакати…
Замкнутися в собі.
І проклинати, усміхатись,
А відчай свій в собі нести.
Ввімкнути музику спокійну —
Мою мелодію життя.
Мінорні ноти, і сумні мотиви,
І краплі з мокрого чола,
І ритм під музику проклятий,
І погляд, сповнений… тепла…
І коли недопалки суспільства ніжаться у своєму ліжку, такі, як я, кохаються у сирих холодних підвалах.
Х
Я завжди захоплювалася розумними, впевненими в собі людьми. Однак із кожним днем виділяла все менше і менше часу для навчання.
Сідаючи за шкільну парту, я ніколи не задумувалася, що це може бути востаннє. Останній шкільний підручник, останній шкільний урок… Відмінні оцінки, перемоги в олімпіадах… Усе залишилось в минулому.
Ні, я не закінчила школу, я просто пішла… У мої 14 освіта, як здавалося, була зайвою.
ХІ
А далі знов похмурі стіни, найкращі друзі і улюблена робота. Ми з друзями — немов одна родина, один сімейний бізнес на усіх. Кишеньковий злодюжка — гарантований кар’єрний ріст.
Іноді ми знаходимо безліч доріг, та, на жаль, більшість із них є хибними. Ми сліпо йдемо у темряву, сподіваючись, що вона не вічна. Фальшиві товариші дарують фальшиві посмішки. Несправжні стосунки несуть жахливі наслідки. Випадкова сім’я руйнується першим дотиком. Скільки ще існує несправедливості, з якою я, на щастя, не стикалася?! Що спіткає мене у майбутньому? Що спіткає кожного з нас?..
Неможливо прожити життя без помилок. А якщо їх занадто багато?! Я хотіла змусити людей поділитися зі мною їхніми статками, без їхнього відома, проти їхньої волі. Я намагалася забрати в людей те, чого мені не дали батьки. Яку б суму я не поцупила, все одно доводилось бути голодною, адже мене теж хотіли навчити ділитися. Я крала, не задумуючись, що це теж могли бути чиїсь останні гроші. На жаль, такі думки навіть не виникали у моїй маленькій дитячій голові. А якби мені хтось пояснив, зупинив мене?! Якби хтось пригорнув, захистив мене… Чи стала б я на цей хибний шлях?
А якщо все кинути і просто піти, забути, загубитися в часі, почати нове життя? Адже починати все з нової сторінки, коли тобі лише чотирнадцять, ще не пізно, хоча й дуже непросто… Але я не можу перебороти страх самотності! Чому не вдається просто спокійно жити? Чому серед натовпу я й досі сама? Питання. А чи завжди на них потрібна відповідь?
ХІІ
Я навчилася продавати себе….
Змирившись із власною інфляцією, я просто хотіла жити…
Мамо, навіщо ти залишила мене? Мені так хочеться пригорнутися до тебе, відчути себе твоєю маленькою донечкою… Але тебе немає! Але ти не зі мною… І коли душу роздирають життєві негаразди, я не маю з ким поговорити, з ким порадитись. Я відчуваю себе покинутою в обіймах безмежного простору.
ХІІІ
На сорок шостому році життя помер мій батько. На його похороні була лише одна людина — я. А й справді, алкоголізм ще нікого не доводив до добра.
Я думала, що тепер у мене з’явиться дах над головою. Але мене ошукали і в квартиру в’їхала мама. Вона сказала, що тепер ми будемо жити разом. На жаль, її чоловік був проти ще однієї дитини у сім’ї. Тому двері переді мною зачинилися…
Розбита траса. Сірий асфальт. Електричне світло… Цвинтар. Тату, чому наше життя пішло шкереберть? У нас ніколи не було щасливої сім’ї. Ми не були ні друзями, ні ворогами. Ти просто не хотів бути моїм батьком. Незапланована дитина, жахливі наслідки. А зараз ти лежиш у цій сирій, Богом забутій землі. Колись ми усі там опинимось. І черемшиною заросла твоя могила. Пробач мені за це. Говорять люди, що батьків не обирають. Правда. Та незважаючи на усі негаразди, я відчуваю себе винною у твоїй занедбаності.
Безкрає небо, де закінчується твоя доля?..
Хто, як не я, повинен садити квіти на твоїй могилі… Можливо, мама, але у неї інше життя.
Холодний вітер наче віє з потойбіччя, до кісток пронизує моє тіло. Я не відчуваю ані втоми, ані спокою. Апатія.
Твій хрест похилився, та я не дозволю йому упасти. Горбиста місцевість — притулок злиденних.
А з-за пагорба видніються різнощокі хатинки, укутані хмарами. Їхні димарі своїми тендітними ніжками підпирають могутнє небо. Спалахують віконця, настає вечір. Цікаво, а чи не моторошно жити коло кладовища? Я заздрю усім, у кого є дім…
Мені не хотілось залишатися тут, живій, у царстві мертвих, тому я мушу повертатись. Остання маршрутка. Дорога в нікуди.
Не картай себе безглуздими спогадами. Вони нічого не варті без дійсності.
Я усе йому пробачила. У мене знову з’явилася сім’я. Сім’я після смерті…
Невдовзі я забула усі негаразди. В моє життя надовго увірвалися наркотики.
ХІV
Клаустрофобія, агресія, кохання…
Що привело мене у цю помийну яму?
Серед багна, калюж, недоїдання,
я — королева власного роману.
Моє життя — ахроматичні барви.
Я голодранка, відчаєм сповита.
Я утікачка, загнана у кут.
Я жінка, що без імені народжена.
Відштовхнуте нехрещене дитя.
Я проклинаю день свого народження.
Я зневажаю тих, чия вина у тім,
що я стою одна.
Розплющую очі, але більше нічого не бачу. Мені забракне сміливості, щоб подивитися вгору. Як вовченя, яке втекло від зграї, я в божевільних снах своїх блукаю. Немає сили, щоб піти у завтра, немає волі, щоб покінчити з сьогодні. Я зависла у своїй фантазії. Потрапивши у тенета підсвідомості, я навіть не намагалася з них виплутатися. Холодна крига розтанула, залишивши кілометри відмерлої, замороженої гордості. Зниклі з обличчя прояви юнацької вроди ховаються у темряві. Краплі дощу змішуються з холодним потом. Страх перед невідомим миттєво переходить у насолоду. Нещадне пекло виконує усі мої бажання. Я літаю над хмарами, я ділю своє мартіні з янголами. Я — центр всесвіту, а всі люди живуть лише задля мене. Проблеми стають незначними, а обов’язки — непотрібними. Одна цигарка стає миттєвою наступницею іншої. Стрілки годинника то зупиняються, то крутяться у різних напрямках.
Ледащо! Бовдур! Дітовбивця! Залиш собі свої отруйні чари! Ти кіллер нашого суспільства, плазун серед чужої манни! За безцінь продаєш чужі життя… І сотні схиблених приносять себе у жертву «білому богу». І тисячі прокаженних блукають по світу. І тільки сльози матерів омивають їхні могили.
Ніхто не змушував, не бив, лише красиво говорив…
Мій білий сон. Можливо, він тривав вічність… Усі мої найпотаємніші мрії миттєво стали реальністю. Білі люди, білі стіни — незначне передозування. Усе в білих тонах, тисячі думок за секунду. Вигуки, крики — відлуння мого химерного щастя.
Білий сніг, торкнувшись ніздрів, закипів у моїх венах. Невичерпний заряд енергії прокотився від голови до п’ят. Щастя?! Його вистачає лише на одну дозу…
Заціпеніння, хворобливе піднесення… Ще одна видерта сторінка у моєму щоденнику.
ХV
Не поспішайте, люди! Що з нами далі буде?..
Чи будете байдужі, якщо біда настане
і ваша рідна доня на мою стежку стане?!
Таких, як я, багато, таких, як ви, мільйони,
але хіба хтось скаже, що ми одного кола?
Повстала моя думка і пробудилась сила,
бо я така ж, як ви, — справжнісінька людина!
А може, не така, а може, не достойна?!
Та ні, бо я жива, хоча і нещаслива…
Стійте! Куди ви?! Зупиніться! Адже діти — цвіт нації! Чому ж більшість так рано в’яне?…
Кохана, відкрий мені душу – і я з радістю наплюю у неї.
Суспільство. А кому воно потрібне, якщо не тільки я у ньому зайва?.. Я лиш невільниця своєї волі! Я наче у безодні, та це мій рідний дім.
Суспільні теми і проблеми давно не мучать мене. Ви всі у полоні у системи, тиранів діти і батьки.
ХVІ
Замкнуте приміщення, війна. «Я не тікаю з поля бою», — крикнув мій суперник. А хто він? Мій суперник — це насправді я. Вбивство. Ні, скоріше самогубство. Погляд у дзеркало — посміховисько! Мої думки лише про одне: ще!!! А може, все ж таки досить?..
Усі колії давно уже зламано. А я лежу на підлозі в компанії бруду і вчорашньої пристрасті. Мої мрії без жодного натяку на існування залишаються жити у вакуумі.
Я протестантка! Я зреклася віри в себе!
І поглядом ловила вітер… Я поміняла душу на дві секунди раю. Не лізьте в неї, вас благаю! Не лізьте, бо вона вже не моя. Пустельний край моєї вдачі, невгамовний жіночий темперамент, втрачена ніжність. Що це: розмаїття відчуттів чи повна їх відсутність? Відголос проминулої привабливості змушує плакати. Я вимагаю справедливості! Я прошу помилування!
Моє життя — суцільна біла пляма.
Я вже давно спалила всі мости.
Дивися правді в вічі: я злиденна,
як альфа і омега,
як паралельні лінії життя,
що не зустрінуться ніколи,
проте є сутністю буття.
Вина й невинність. Що з цього про мене? Як вдих і видих, завжди разом йдуть…
ХVII
Отямилась, прокинулась, збожеволіла. Невже це все лише наснилося мені?.. Невиліковна лихоманка, поневолення. Та скільки там лишилося в житті…
P.S.
Вона лежала у своєму теплому ліжку і дивилася улюблений фільм. Фільм закінчився — і вона прокинулась. Як добре, що усе це тільки сон!..
