«На захід, на захід, на захід.
А мама лишилась на сході.
І туга в очах моїх сходить
Від крові калинових ягід.
Ой мамо я гілка калини
Відрубана гостро від дому
Й закинута в даль невідому.
Прости за холодні сивини…
(Вибачайте за той не мій, але правдивий вірш)»
Чи потрібна людині ідея, совість, дах над головою, а чи життя. Адже хто ми без ідеї?! Обідрані патріоти. Без долі, без коріння, без сорому… За ідею помирали, її возвеличували і доносили до темних, непутящих мас. Її правдиву і незайману продавали на аукціонах, перемагаючи власні принципи. Фальшиву ж видавали за власну, роздаючи на вулицях нещасним перехожим. А вони її леліяли, виховували і ростили, як рідне, хоча й всиновлене, дитя. І виходило їхнє дитя з хати, змужніле, відгодоване. Воно знайомилось з людьми, пізнавало світ. Набравшись досвіду, пробиралось у інші сім’ї, всмоктувалося як паразит у чужі підсвідомості, нав’язувало свою думку, видаючи її за істину. І ставала ідея оманою, одягаючи пелину на несвідомі голови, або на ті, що свідомими здавалися. І тільки одиниці змогли встояти. Лише вони зберегли незаплямовану мрію, щиру посмішку, безсмертну правду.
За Україну сльози не кину.
За Україну умру й спочину…
Не кради у мене надію,
Не вбивай мене молодою!
Кричала тобі Україна,
А ти обернувся спиною.
Ти пішов у далеку дорогу
Красивий та гордий собою,
Залишив стареньку хатину
І матір з своєю журбою.
Страждала твоя Україна
І кликала сина на поміч,
А ти руйнував її мрії,
А ти забував її голос…
«Так часто у снах буваю вдома. Бачу вас всіх. Так виразно. Хату, сусідів, вулицю. А просинаюся — Америка. Треба сприймати реальність такою, як вона є.»
I
У книжках можеш зустріти безліч визначень, які б пояснили що таке Батьківщина. А що це слово означає для тебе?
Це повітря, таке ж особливе, як і ти. Це дощ, який не дає загинути маленькому проліску, що виріс серед великої купи мотлоху. Це сіра, асфальтна дорога, якою ти кожного дня ходив до школи. Це зламані гойдалки у твоєму подвір’ї. Це перше побачення у дешевому кафе.
Батьківщина — це слово, якому нас учила перша вчителька. Це віра, яка закарбувалася в пам’яті разом з маминою піснею. Це правда, яку я хочу пронести через усе своє життя. Це вірність, яка дарована не кожному…
Та не важливо де ти й з ким ти. Важливо те, що у тебе в серці, те, чим живе твоя думка.
Не демократія, а лише жалюгідне свавілля. Напевне, ще не вигадвали такого суспільного ладу, який підійшов би для України. Ви ніколи не зможете зловити маленького м’ячика, якщо будете хаотично махати руками… Кожному потрібна визначеність. Усім потрібна гордість. Лихо настає у тій місцині, звідкіля розлітаються птахи, залишаючи свої насиджені гнізда.
Земля кругла, тому не варто наслідувати страусів… Пісок ніколи не стане схованкою, повіє вітер і він буде твоєю могилою. Ховаючись від усіх, ти ніколи не втечеш від совісті. Кожен живе задля себе, однак не слід забувати про інших. Ти сам господар у своєму домі і біда, коли цей дім став для решти чужим…
У темному лісі ти відчуваєш погляд вовка. Не бійся. Кожного дня ти відчуваєш значно більше таких поглядів. І хто сказав, що люди відрізняються гуманністю.
Якщо уже знаєш мову, ти ще не українець. Якщо ти й не хочеш знати, то великий ледащо.
Потрібно впорядкувати свої думки і подивитися правді в очі. Не слід звинувачувати когось у своїх бідах. А що ти зробив для того, щоб їх не було. Плакав? Чи сміявся…
II
Линути усією душею, прагнути до чогось, долати усі перешкоди. Кричати крізь зачинені вікна, різати руки склом. Досягати неможливого. Мріяти. Невже мріями ще можна когось здивувати?..
Пливуть за течією мої мрії в непізнану мандрівку по життю.
Якби усі мрії збувались… Чи стали б ми від цього щасливішими? Кого б ми побачили, дивлячись у дзеркало? Себе чи зовсім іншу, невідому нам постать…
Мрія зароджується миттєво. Вона не стукає у двері, її не потрібно запрошувати в гості. Твоя уява здатна промалювати її до найменших подробиць, та кожного разу вона буде неповторною. Мрія приносить задоволення та розчарування водночас. Ти радієш, уявляючи як усе може бути. Та усмішка швидко зникає з твого обличчя і ти розумієш, що цього у тебе немає. Скільки людей, стільки й дивацтв. Хтось мріє про пральну машину, а хтось — про вічне життя. І як зрозуміти чия мрія дивніша?! Мрії бувають різні: наївні, ненаситні, брутальні, безжальні…То чи варто бажати людям щоб усі їхні мрії збулися? Ти ніколи не знаєш про що думає твій співрозмовник…
Кричати, голосно сваритись, не вміючи висловити свою думку. Залишитись самій у чотирьх стінах, шукати вихід. Обожнювати і ненавидіти одночасно. Забути усі свої обіцянки, порушити клятви. Ходити по колу, панікувати. Істерика — це радше отрута, ніж ліки.
Бій, де твій супротивник — ти. І тільки сніг надворі нагадує про наближення свята. А що буде далі? Стара як світ казка?! Нappy end!.. Так, безперечно, людство потребує добрих, щасливих історій, позитивних емоцій, без них нікуди! Усі потребують тепла… Коли навкруг крига, тобі буде холодно, навіть у теплому ліжку. Але ж вона повинна розтанути! Снігові стежинки утворюються тільки тоді, коли сніжинок багато. Їх міліони! Чого варта одна сніжинка?.. Вона падає на сірий асфальт і тане. Тисячі повинні були загинути для того, щоб більшість вижила. Скільком ще потрібно буде перетворитися на воду і випаруватися?..
Без закликів до самогубства намагаюся проштовхнутися у свідомість.
Навколо світу, навколо себе. Обертом голова. Подерта піжама. Ні, ми ще не настільки бідні щоб ходити у лахмітті. Просто зачіпила, не побачила.
III
Сьогодні знову вимкнули світло. Починаєш до цього звикати. А дарма, так не повинно бути.
Чому ввечері страшно ходити по вулиці, повертатися з роботи. Чому завтра стало таким непередбачуваним? Як знайти себе? Як себе не втратити?
…Рівень злочинності зростає…був скоєний розбійний напад…рівень безробіття зріс на…інфляція досягла… Інформація, яку ми чуємо по телевізору, перестала бути новою. І навіть там немає правди. Цензура!
Де у нашої країни Ахілесова п’ята? Я ще не бачила створіння яке б повністю складалося з п’ят. Сила, могутність. Напевно, краще розум. Це найкоротший шлях до добробуту.
Туман огорнув нашу країну, біль оселилася у наших серцях.
З якихось дивних законів складається не писана конституція. Хто керує на наших вулицях. Не ті люди стають прикладами для наслідування. Хлопці, виходячи з місць позбавлення волі, стають авторитетами, яких бояться і поважають. П’ятикласник успішно «стріляє» сигарету у тридцятирічного дядька. Звідки може взятися нормальне, здорове суспільство. Ось чому воно так давно захворіло…
Мати залишає свою дитину помирати на смітнику. Син вбиває рідного батька. Дехто схиблюється на політиці, сприймаючи суперечки чужинців як власні. А хтось іде на війну, а хтось з неї не повертається. Люди вбивають людей, вигадують зброю масового знищення. Замкнуте коло, з якого немає виходу.
Україно моя, Україно
Що з тобою зробили? Руїни…
Посивіла коса, ти змарніла…
Молода, незалежна країна!
Не добробут, а горе і втома
На теренах твоїх, чорноброва.
Розлетілось червоне намисто,
Хтось впустив його з рук,
Ненавмисно.
А чому соловей не співає?
Втратив голос! Натхнення немає.
Україно моя, Україно,
Від села до села ні людини.
IV
Молюся і надіюся. Вірю у світле майбутнє. Забуваю про негаразди і милуюся світанком. Радію! І душу огортає насолода. Така ж справжня, як під час першого поцілунку.
Я все ще на своїй землі. Мене не лякає холодний дощик і захмарене небо. Я вірю, що рано чи пізно визерне сонце. Розквітнуть квіти… Я знов піду у сад, по яблука. Ви знаєте, наші яблука славляться на все село! Зверху вони маленькі і зовсім не привабливі. Але які смачнющі! А поряд річечка, мілка та грайлива. Вода вічна. Скільки всього вона бачила, де тільки не бувала. Я обожнюю слухати її розповіді, тихе лагідне дзирчання. Колискова. Як тільки повіє вітер усе в саду оживає. Листочки заграють одне до одного, крадькома перешіптуються, пліткують.
А зараз зима. Невже взимку сад помирає? Ні, він просто спить. Усім потрібен відпочинок і час на роздуми. Саме цього й мені не вистачає. Часу. А де його взяти? Примусити зупинитись чи розбити усі годинники, знищити всі обмеження.
Я втомилась. Так хочеться лягти на ліжко і заплющити очі. Хочу щоб мені приснилися рожеві ведмежатка і салатовий слоник, і три мавпочки в крапочки. А ще хочу морозиво і багато шоколоду з арахісом. Чорного шоколаду я не люблю, тому краще щоб був молочний…
Консерва, хліб, який чомусь без масла. Ні, не дієта, просто 90-ті.
Прокинься!
Не можу.
Прокинься!
Не хочу…
V
Їду. Тату, я їду! Вирішила, зібрала всю свою сміливість. Нема куди тягнути. Або зараз або ніколи. Вперед, не озираючись. Тільки вперед, до кращого майбутнього. Не надовго. Не далеко, просто за океан…
Я їду в далеку дорогу,
А серце завжди буде вдома.
Та що би не сталось в житті,
Обіцяю, побачимось скоро.
Я буду молитись, аби
Вдалося спокійно заснути.
І я обіцяю тобі цю землю
Святу не забути.
Сонце, я не прощаюся з тобою, ти ж усюди однакове…
VI
Довго вагалася, не знала як вчинити. Тут дім, сім’я, відносно перспективна робота. А що там? Невідомо нікому. Тішить те, що в Чикаго на мене чекає двоюрідна сестра. Вона колись жила недалеко від нас, а три роки тому разом з чоловіком виїхала у Сполучені Штати Америки. Марта порадила мені звернутися до пані Софії, послугами якої вони вже користувалися. Ця жінка, так би мовити, допомагає пошвидше отримати візу, звичайно ж не безкоштовно. Три тисячі доларів на той час були дуже великою сумою. Наприклад, за шість тисяч можна було купити двохкімнатну квартиру у спальному районі. Гроші збирали усією родиною і коли нарешті все було готово, зв’язалися з «помічницею». Вона пообіцяла зробити все швидко і зникла з грошима на три роки. Де ми її тільки не шукали… Пані Софія, а саме так вона представилася, декілька разів змінювала номер мобільного, з’являлася нізвідки і зникала в нікуди. Одного вечора вона зателефонувала і повідомила, що віза готова, але не в Америку, а у Мексику, що на половину дешевше. Гроші ніхто не збирався повертати, їх, нібито, перекажуть жінці, яка буде допомагати мені перейти кордон.
Я плакала, покидаючи батьківський дім, адже розлука це завжди сумно. Вилітати потрібно було з Польщі. Ми з Софією прибігли за півгодини до вильоту, влізли в чергу на літак поперед інших.
Божевільні миті божевільного життя… Лише українці можуть взяти з собою в літак ніж і тушонку. Та й що тут казати, якщо більшість людей бачили літак лише по телевізору або розміром з сірникову коробку, яка час-від-часу визирає з-за хмар. Мене спідкала ще не одна проблема, однак в усьому світі успішно процвітає хабарництво, тому декілька сотень доларів дещо таки можуть вирішити.
Я не одна шукала кращої долі. В Мексику прилетіла група людей з України. Усіх нас зустріла Людмила, жінка років сорока, приваблива на вигляд. Але було в ній щось вороже, та й погляд якийсь несправжній. Одразу ж дали зрозуміти, що панькатися з нами не будуть. Нам розповідали страшні історії про біженців, казали, що нас таке ж може чекати. Погрожували тюрмою.
З нас зібрали по чималій сумі за проживання і повезли до «нового дому». Дорога проходила повз кордон з Америкою.
VII
Передімною промайнула стіна, усипана хрестами. Це емігранти. Це такі ж, як ти!
Еміграція. Якою б мовою ти не розмовляв, це лихо, на яке приречена Батьківщина
А за вікнами синє небо,
Білі хмари і вся Земля.
Я тікаю сама від себе,
Я сама вже для себе чужа.
VIII
«Вибачайте, але мені не потрібен одяг, мені потрібні ви. Єдина причина або найголовніша причина, чому я дорожу тут своїм життям і здоров’ям — це ви, ваш біль. Я знаю, як би вас боліло, коли б зі мною щось сталося. Це, звичайно, не від мене залежить. Але, якщо на то буде Божа воля, я буду боротися (у різних значеннях того слова).»
Вже не мрію, а просто хочу
Розпочати нове життя.
Не забути усе що було,
Залишити це все на завжди,
Бо найкраща у мене родина,
Найдорожче, що є у житті.
«Назад мені зараз дороги нема. Так, страшать гроші. Будь-ласка, не кличте мене додому.»
IX
Умови проживання були хорошими: гарний будиночок, пляж… А от атмосфера гнила. Кожен тільки й чекав щоб було за що донести, аби піддобритися до Людмили. Розмови були тільки про те, хто з ким спить і скільки чого кому винен. Одного разу дівчина, що жила у сусідній з моєю кімнаті, не витримала, втекла. Але куди ж їй було діватися? Не минуло й тижня, як вона повернулася. Усі на неї обізлилися. Мовляв, ніхто не хоче мати проблем через дурну голову. Якщо хоче тікати, то нехай іде на всі чотири і більше не повертається. Людмила ж не на жарт розгнівалася. Наступні три дні Юстина, дівчина-утікачка, навіть не виходила з кімнати. Якось в ранці вона спустилася у вітальню снідати. Мене кинуло у піт. Від веселої, завжди усміхненої дівчини не залишилося нічого. На мене дивилася бліда, спухша статуя. Вона ледве спустилася зі сходів, кульгавила. На обличчі були окуляри, швидше за все, приховуючи синці. З-під сорочки визирали чисельні подряпини. Усі поводили себе так, ніби нічого незвичайного не сталося і почали снідати.
X
Дивишся куди завгодно, тільки не в дзеркало. Чуже життя — твоя найцікавіша історія. Хто ти? Ким ти уже не будеш?.. Не лізь мені в душу, для тебе там нічого немає. Ось такі ми, українці! Аби посміятися з чужого лиха! Аби не вмерти зосміху…
Я летіла, спіткнулась й упала,
Так хотіла, та не наздогнала
Я в уяві тебе малювала,
А побачивши…не впізнала.
Ти кожного дня біля мене.
Ходиш навколо, наче химера.
Ззовні усміхнена й мила,
Та в серці давно захворіла.
Підла, не щира, самотня
Ти тягнеш усіх у безодню…
XI
«Чомусь там українці, замість того, щоб триматися купи, перед нашими адвокатами намагалися втоптати один одного в болото, не зрозуміти, не захистити, а виставити на посміховисько. Щодо мого інтерв’ю, то мої адвокати мене одразу попередили, що офіцер, який буде мене інтерв’ювати — не подарунок, буде дуже важко, але вони казали, що з усіх хто там є, проходити інтерв’ю в Джима можу тільки я, бо в мене найбільше підвішаний язик. На самому інтерв’ю спочатку Людмила зчепилася з Джимом, а потім… Ніде не виключено, що я отримала відмову через їхню особисту неприязнь. І знову ж таки, відразу після інтерв’ю вони казали, що можуть мені поставити ресторан за те, що я так добре відповідала, а коли була відмова — то, звісно, вони почали шукати у моїх відповідях помилки, у всьому звинувачували мене.»
XII
І навіть сонце на Україні світило по іншому.
Мексика. Будиночок коло пляжу і повне банкрутство. Усі деруть, як можуть. Кожен сам за себе. І ці твої українці, мамо! Вони стали вовками, без зграї і прихистку.
Не можу дзвонити додому, над душею завжди чужі люди. Напишу но я краще листа, коли поруч нікого не буде.
Насправді, мексиканці дуже привітні люди. Якщо не робити нічого протизаконного, то ніхто не буде до тебе чіплятися. А от про мексиканську тюрму ходять легенди. Як тільки я приїхала, одразу ж дали зрозуміти, що там нам і місце. Була страшна психологічна атака. Одна моя знайома максиканка вирішила перейти кордон самотужки. Більше я її не бачила. Але світ не без добрих людей. Я зустріла справжнього друга. На час перебування у Мексиці він став моїм янголом-охоронцем.
Високий, смаглявий чоловік… Якось він подав мені руку і став моєю опорою. Добрий і щирий… Ми спілкувалися різними мовами, однак завжди розуміли один одного. Він виглядав дуже молодо, хоча й відносився до категорії чоловіків «за п’ятдесят». Я швидко перестала бути для нього просто другом. Він дуже обережно і делікатно показував свою прихильність, та серцю не накажеш… Він залишався для мене просто другом. Його погляд всиляв у мене надію. Марк — це людина, яка багато встигла побачити у житті. Він народився у бідній мексиканській сім’ї і ,не дивлячись на вік, понад усе мріяв потрапити в Америку, почати нове життя.
Це не було звичайним епізодом мого життя, він був потрібен мені. Я дихала дякуючи йому, я мріяла, сподівалася, жила. Хто знає що було між нами… Ми були рідними, та не близькими. Марк допомагав мені забути про самотність, відчути себе хоч комусь потрібною на чужині. З ним я відчувала себе просто вільною… Згодом він ще довго буде мені телефонувати та намагатися побудувати стосунки, однак, напевно, не судилося…
Коли в мене вже була відмова і я не знала що мені робити, я вирішила йти сама на вертушку. Це була неділя. У мене були тільки 20 доларів, позичених в Насті, а щоб йти треба було позичити ще 300. Коли я це сказала своїм українцям, то Уляна (та, що з Ходорова) до мене кричала, що вона не збирається за мене відповідати перед адвокатами, і якщо я така мудра, то я повинна подзвонити до адвокатів і сказати, що я йду сама на вертушку, а якщо не я — то вона подзвонить. А це означало, що шансів пройти у мене б не було. Я забралася з хати, бо не могла того слухати і тут з неба звалився Марк. Він мені допоміг отримати гроші, які чудом вдалося Марті вислати для мене, він мене машиною повіз в Тіхуану на кордон, знайшов банк, в якому можна було пізно в неділюпоміняти песо на долари. Як він тепер розказує, він тоді не розумів, що я робила. Я з ним на кордоні попрощалася, запхала в одну кишеню гроші, заховала під майкою паспорт, вручила свою сумку, яку просила на наступний день віднести в готель. І пішла з порожніми руками на вертушку. Так хотів Бог, що тоді буквально у всіх перевіряли документи, що в мене не було шансу пройти, і коли дійшла моя черга і мене запитали мої документи я винайшлася збрехати, що мої документи я забула в машині і мене не заарештували, але просто завернули назад в Мексику за документами. Ще друге моє щастя в той день було те, що Марк докінця не зрозумів, і ще в той час чекав мене на кордоні, що він не поїхав сам в Розаріто. Інакше мені б довелося в ночі самій добиратися, Марта по телефону мені сказала другий раз не пробувати самій переходити кордон і ми повернулися додому, а потім почалася заваруха з психологами. Вибачай, татусику, що я знову тебе заставила робити таку низьку і неприємну справу. Повір, мені теж було нелегко, коли до мене з Америки приїхала жінка-спеціаліст, яка довгий час займається жертвами насилля і мені довелося говорити з нею про це. Не треба було плакати, треба було психологічно доказати, що це дійсно зі мною було. Ми розмовляли біля трьох годин. Я її переконала. При прощанні вона мені сказала,що для неї це честь зі мною порозмовляти, що я, після того, що «пережила» веду себе просто як герой. В неї просто не виникло навіть сумнівів щодо правдивості моїх свідчень. Я думаю, власне вона мені допомогла одержати позитивну відповідь на апеляцію. Це добре і жахливо. А потім ці вибухи, закриті іміграційні служби…»
XIII
Ти пишеш додому листа,
А на очі навертаються сльози.
Ти ще така молода,
А у тебе все так серйозно.
Загубилася на чужині.
Як же рідним про це сказати.
Ти хотіла б летіти сюди,
Та матуся не вчила літати.
Ні туди, ні сюди і нікуди,
А навколо байдужі люди…
«Життя — це не тільки гроші. Хотілося б мати і бачити в цьому житті інші цінності. Я маю вас і це для мене дуже важливо.»
Я пишу тобі, мамо, листа.
Обіцяю, все буде добре.
Не хвилюйся й не плач до пізна.
Знаєш, мамо, аби здоров’я.
Ти побачиш мене увісні,
Не захочеться зранку проснутись.
Та ніхто не дозволить тобі
Увісні випадково забутись.
А за вікнами синє небо
І чудовий привітний пляж.
А мені би лише до тебе,
Ти нікому мене не віддаш.
А мені би лише обняти
Й цілувати твоє чоло
Я хмаринкою згодна літати,
Огортаючи рідне село.
«Моя відпустка дійсно затягнулась. Я дуже не хочу зневірятися. Підтримайте мене у моїй вірі і довірі. Татусику, твоє серце не сміє боліти. Ти завжди мене розумів.»
Мій татусечко, рідний, татусю!
Ти додому мене не зови,
Хоч найбільше у світі боюся
Залишитися на чужині.
XIV
За два тижні до свого приїзду в Америку я почала тиснути на своїх адвокатів, що я вже в Мексиці немаю за що жити, що в мене нерви здають (якби не Марк вони би дійсно «здали»). А мої адвокати плювати на все хотіли. Вони, напевне, знали, що в мене позитивна відповідь на апеляцію, але просто тримали мене в Мексиці, бо, бачите, я їм ще на камеру (вони знімають фільм про політичне переслідування на Україні, щоб легше переводити людей) мала розповісти про те, як мене «насилували». А коли я відмовилася, сказала, що в мене є батьки і взагалі я хочу це все поскоріше забути і не хочу, щоб воно мене переслідувало ціле життя, то вони обурилися, мовляв ми для тебе стільки добра зробили, а ти нам не можеш зробити маленької послуги.
В четвер 11 жовтня Людмила по телефону дала мені зрозуміти, що в мене, напевне, відмова на апеляцію, що треба буде здавати мене в тюрму. Вона думала, що я злякаюся і буду ще чекати, а я тиснула, щоб забирала мене вже, і мене тюрма не страшить. А в п’ятницю 12, коли я поїхала з Марком на кордон забирати результати апеляції, мене, як не дивно, запитали, чи готова я вже зараз увійти в Америку. У мене не було з собою речей, а коли я отримую свою білу картку, я мушу негайно покинути Мексику. Тому я повернулася в Розаріто і аж у вівторок перейшла кордон. В понеділок і вівторок Людмила мала можливість мені сказати все, що вона про мене думає і як багато крові я з неї випила…
Вони всіх забирали до того в Лос Анжелос і садили на літак, купували квиток. Мене ж брат Людмили просто привіз на кордон, добре, що написав записку для таксиста, на яку автостанцію я маю доїхати. За таксі я заплатила половину ціни від ціни білета із Сан Дієго в Чикаго. 55 годин їзди в автобусі — і я вже в Мартусі.»
Переживши брехню і приниження, я нарешті отримала білу карту, а отже і можливість виїхати у США.
Ти пишеш додому листа,
Ти не всилі вже більше мовчати.
Ти ще така молода,
А тобі довелося брехати.
«Так має бути, так на краще. Це я сама себе заспокоюю. Мені хочеться кричати, але не можу, виговоритися — нема з ким. Залишається мовчати.»
XV
Я націоналіст! Я патріот! Дискусія переростає у смішинку… Благаю вас, послухайте мене, якусь таку маленьку українку.
На щастя, ще не весь націоналізм перебігає плавно до нацизму. White power, смерть москалям — ось чим можуть похизуватися львівські будинки й паркани.
Слава Україні! Героям слава…
Дорогий мій співрозмовнику, твоїм єдиним аргументом є те, що я дитина. Бовдуре, який з тебе терорист?! Усі великі перемоги окропляються кров’ю. Вимушеною, а не навмисною. Якби кожен міг піти на жертви, боротися! Якби кожен вмів думати головою… Ти можеш боротися хібащо з ранковою чаркою і навіть вона тебе перемагає.
Так, ти! Це я до тебе говорю! Напившись на якомусь дешевому фестивалі, ти стаєш патріотом, починаєш ненавидіти всіх крім себе. Я щиро поважаю націоналістів, але ти змінив орієнтацію…
Україна у нас одна. Не потрібно створювати умовності, фальшиві кордони.
Будь вірним тому, ким ти є насправді.
XVI
Коли ти далеко від дому, неодмінно мучить спрага. Тобі не хочеться пити, але хочеться ласки, маминої. Адже ніщо і ніде її не замінить. Але ти призвичаюєшся і тобі вже нічого не потрібно. Мине багато часу, доки спрага зникне. Та рано чи пізно це стається. Тобі більше не сниться рідне село, ти більше не плачеш самотніми вечорами. Я радію за тебе, але мені тебе не вистачає. Твоєї посмішки, поради, докору. Усе змінюється і люди не вийняток. Але мене ще й досі мучить спрага! Цікаво, коли вона зникне.
Одного разу ти поїхала, одного разу не повернулася…
Тобі було важко, боляче. Я ладна взяти твій тягар на себе, аби тобі, сестричко, було хоч трішечки лекше.
Коли діти покидають батьківський дім стає і радісно й гірко. Не допусти, Боже, аби батьки покидали своїх дітей. Це я так, задумалася… Подякуйте своїм батькам за те, що вони поруч.
Що змушує мам залишати своїх дітей напризволяще? Матеріальне становище, відчай, чи боягузство?..
XVII
Чи можемо ми бути до кінця впевненими у своїх думках? Чи віримо ми своїм словам? Як часто ми займаємося самооманою? Ми брешемо собі, що все буде добре, коли знаходимось у безвихідній ситуації. Запевняємо себе що й досі любимо, коли кохання залишилося в минулому…
XVIII
«Це дійсно плачевно і страшно. Ставка вчителя нижча ніж прибиральника. Нема України. Все зроблено, щоб молоді поїхали за кордон шукати свого місця…»
Як кажуть люди, нехай Господь благословить українців у їхньому рідному краї, який розкиданий по цілому світу.
XIX
Ким завгодно, аби не маріонеткою. Як завгодно, аби не навпомацки.
У нас нічого немає. Коли цьому прийде кінець?.. Я змучилась. Усім набридло. Одного разу це станеться. Та я впевнена, що чекати ще довго. Ми не готові йти вперед. Більшість топчеться на одному місці, переливаючи з пустого в порожнє.
Не заглядай у вікно своєму сусіду, краще запроси його в гості. Чужа біда не принесе тобі щастя. Твоя усмішка не заслуговує на людські сльози. І навіть маленька тваринка має серце. Скільки їх тиняється по світу, від смітника до смітника. Як люди, як жебраки.
Собаку кулаком годуєш, а дурню рученьку цілуєш…
У тебе була собака. Вона любила тебе, приносила тапки. Але набридла, ти її вигнав. Людина? Ні!
Білі-білі квіти… Вони завтра зів’януть. А ти залишишся.
Яке швидкоплинне життя. Сьогодні ти насолоджуєшся своїм відображенням у дзеркалі, а завтра з’являються перші зморшки. Нещодавно ти гралася ляльками, а тепер купуєш їх для своєї доньки.
Безперечно, в Україні теж можна мати великі статки. Та чи можливо заробити їх чесним шляхом?.. Те, що немає права ще не означає, що немає справи. Прикро.
Невже тобі не набридло дивитися на світ крізь рожеві окуляри.
XX
Переглядаючи свої листи, намагаюся зрозуміти, коли я дозволила йому увійти в моє серце, коли дозволила там залишитись. Якась невидима сила постійно тягне мене до нього. Я намагаюся ізолювати свої думки, вимкнути свідомість, врешті-решт спокійно послухати музику.
Чикаго — це як великий мурашник. Швидкий рух у віх напрямках, заклопотаність усіх і усім, постійні зустрічі, які нічого не змінюють. Однак мурахи вкладають всю душу у справу їхнього життя. Більшість людей ж давно втратили свою душу.
Але що робити коли одна з цих мурашок стала для тебе чимось дуже важливим… А я для неї, швидше за все, залишилась випадковим перехожим.
Усміхаюся. Насолоджуюсь життям, не дивлячись на усі негаразди. Та й коли ще жити? Живи поки ти молода! Здається кохання… Ще одна усмішка. Келих вина. За що вип’ємо? Хвилина мовчання. І тут він промовив: «За нас…» Лише декілька слів змусили мене тремтіти. Ще так мало знайомі… «За нас!» І я радію. Його погляд, риси, голос — такі доболю рідні і водночас чужі. Хто він для мене? Мене лякає ця думка: «Без нього»,та чи не гірше мені бути з ним. Але зараз я тут, смакую вино у привітному, недорогому ресторанчику на розі. Пурпурна скатертина, оздоблена золотавим мереживом і червоні квіти у маленькій вазі. Здається у нас вони не ростуть, на Україні. А за вікнами чуже місто, чужі люди. Думаю, що й я тут для себе чужа. Та зараз мені затишно. Чомусь я йому довіряю. Він усміхнувся. Цікаво, що ж коїться у його голові? Принесли вечерю — напівсирий стейк. Все, вирішила, завтра зварю собі борщ! Нажаль, я не вмію готувати його так, як мама…
XXI
Протягом мого перебування у США Марк регулярно телефонував до мене, хотів щоб ми були разом. Він запропонував вийти за нього заміж, та, напевно, я занадто непостійна і поспішила назвати свої почуття любов’ю. Я картаю себе за це. Він дуже хороша людина і мені не приємно морочити йому голову. Мені жаль його, жаль його почуття. Не дивлячись на шалений оптимізм Марка, можу собі тільки уявити як йому боліло. Та він продовжував телефонувати, поки слухавку не підняв мій, інший чоловік…
XXII
А в понеділок знову на роботу. Мені набридло мити унітази. Однак, виконуючи ту ж саму роботу на Україні я б заробила за рік ті гроші, які заробляю приблизно за місяць. Так, незвичний кар’єрний ріст для викладача…
Наступний вечір ми знову провели вдвох. Та, напевно, не так як хотілось би. Він зателефонував, сказав що скучив. Не знаю чи це правда, та всеодно приємно. Він за мною заїхав. І ось ми гуляємо по нічному Чикаго. Високі будинки, мені бракую повітря…ніби все чудово, красиве небо. Завтра повинна бути хороша погода. Сподіваюсь, що сонячна. Слово за слово і ми уже в машині. Він відвозить мене додому і зникає на тиждень. Не телефонує. За подзвонила один раз, він не взяв слухавку. Та я не вважаю себе винною у сварці і не збираюся принижуватись. А якщо йому щось не подобається, то це його проблеми. Значить нам неподорозі. Ну і нехай. Життя ж продовжується, правда?
У вівторок він заїхав до мене на роботу. Цікаво, невже відклав всі свої невідкладні справи?! Прийшов ніби нічого не сталось. Так, ніби вчора була остання наша зустріч. Відвіз мене додому, розповідав як у нього пройшов день. Ввечері подзвонив, побажав мені доброї ночі. Дивний він. Та життя усе розставить по місцям. Поживемо, побачимо… Адже життя, з усіма його перипетіями,— це найбільша таємниця.
«Що я вам можу про себе розказати? Робота — дім. Деколи буває щось інше. Якось ми їздили з Дімою до оленів. В парку де буває багато людей, вони собі просто спокійно живуть. До них можна доторкнутися, з рук погодувати. Тільки треба вважати на тих великих рогатих, бо вони відмахують від себе мух і, само-собою, можуть зачепити людей.
Завтра у нас в Америці вихідний, щось на зразок дня трудящих. В нас в Хантреміку, тут ми живемо, проходить фестиваль з п’ятниці по понеділок. Я туди потрапила в суботу ввечері. Несподівано прикольно. На різних сценах виступають різні артисти, під музику можна без проблем потанцювати, що ми під кінець і зробили, коли вже було темно і пиво трошки розслабило. Ще більше розслабили качелі: Дімка сказав, що як тільки дивиться на деякі з них, то йому стає зле, а я можу піти. Я вибрала два найстрашніших атракціони, де тебе на добрячій швидкості перевертають догори ногами. Найприкольніше, це коли отак в перевернутому положенні качелі на кілька секунд затримуються на висоті і ти помало починаєш вислизати з крісла (закон тяжіння). Дух перехоплює, виходиш — ноги підкошуються, а та «зараза» стоїть збоку внизу, посміхається і піджартовує, мовляв прощається. Що буде між нами далі — не відомо. Інколи ми сваримося через такі дурниці! Точніше це не сварки — це конфлікти. Якось ми дрочилися як малі діти (так тато любив жартувати з мамою). Він своїми ручиськами понаставляв мені купу дрібних синяків на руках. Аж лікар-стоматолог на наступний день питав: «Що то в тебе з руками?»»
Мій непостійний госте,
Прошу тебе, залишся.
Облишмо все, забудем,
Бо ми ж усі лиш люди.
І знову стукіт в двері,
Тобі я відчиняю.
Навіщо ти приходиш?
Навіщо я впускаю?
Ти хтось такий далекий
І хтось такий потрібний
Такий чужий і рідний…
А якщо одного дня він знову зникне і не повернеться. Ну і нехай! Але, чомусь, мене це лякає…
Повертаючись з роботи, хочеться піти додому. А де він, мій дім? За тисячі кілометрів від мене…
Не буду грішити, Марта чудово до мене ставиться, допомагає мені. Але що не кажіть, та краще бути господарем у власній хаті.
XXIII
Танці без музики, мелодія кохання. Поцілунок. Зітхання. Я люблю тебе! Якось навіть смішно… І цю пісню я чую вперше. Коли крізь заплющені очі ти бачиш як сходить сонце. Коли до неба лишилось лише простягнути руку! Коли в твоїх обіймах закінчились всі мої муки… Коли в твоїх очах я бачу свою радість!
Чим є любов для мене? Я не знаю…Все зовсім не так як у романтичному фільмі чи в книжці з красивою палітуркою. Однак є все-таки щось спільне у всіх цих історіях. Тремтіння рук, постійне хвилювання, якась дитяча наївність. І найголовніше, що коли ти з ним, то тобі вже не потрібно бути сильною, ти можеш бути просто його маленькою дівчинкою. Скільки б не було сварок, примирення — це найприємніша їхня частина. Адже саме в такі моменти відчуваєш яку важливу роль він відіграє у твоєму житті.
Приємно розставляти усі свої думки по поличках. Розмірковувати… Вслухаючись у них я відчуваю естетичне задоволення. Думати про кохання, коханого… Як мило…
Любов не завжди робить тебе щасливішою, однак завжди робить морально багатшою чи біднішою…
Скільки пісень вже проспівали про кохання?.. Їх неможливо перелічити! Скільки ще століть нас хвилюватиме ця тема?! А потім вчені знайдуть усьому просте пояснення… Невже для того щоб обрати собі чоловіка буде достатньо зайти у спеціальний офіс і занести свої дані у комп’ютер, який з точністю до 99,9% визначить твого «принца на білому коні». Невже ми будемо любити тому, що його запах і тембр голосу для нас ідеальний… Але романтики знайдуться завжди! Чим би не керувалося наше суспільство у майбутньому, індивідууми будуть!
Декому потрібне усе життя для того, щоб зрозуміти, що ти кохаєш цю людину. Хтось освідчується за десятки років після знайомства. А комусь достатньо одного погляду, однієї усмішки…
XXIV
Здається, життя налагоджується… Я не хочу більше змін! Я хочу жити, я хочу бути поруч з ним. У нас чудовий будинок, починаємо помалу обживатися. Мене цікавить і тішить цей дріб’язковий попит. Вчора купила чайні ложечки з красивим квітчастим візерунком. Будинок потроху поглинає у себе неповторну атмосферу моєї родини. Так мило спостерігати над тим, як на поличці над столом з’являється якась маленька історія, сувеніри, фотографії, пил… Кімнати наповнюються життям: килимки, книги, новий горщик для квітів, усмішка… Мій дім!!!
З батьками та сестрою спілкуюся по інтернету, купила веб-камеру… У мене з’явилися нові клопоти. Велика відповідальність бути дружиною і матір’ю. Завжди не вистачає часу. Я дуже любила писати листи, у чорнило, розмазане сльозами, ти вкладаєш шматочок душі. Але це так довго! Скільки свого життя можна згаяти на писанину? Та й що поганого у електронних емоціях…
Ми не можемо бути вічно самотніми! Ми не будемо вічно нещасними! Ми обираємо як нам жити! Не дивись на мене з докором, я нічого тобі не винна!!! Шквал почуттів, злива гніву… Хто ми без коріння? Хто ми без пам’яті? Індивідууми?!
Люди змінюють людей. Час ставиться до нас невблаганно. Тільки ми знаємо ким були, та ніхто не знає ким ми станемо.
Не отруюй мене. Не роздирай моє обличчя. Я щаслива!..
XXV
Коли випускається шасі і літак торкається до української землі, ти видихаєш з полегшенням, змучена довгим польотом. Тебе зустрічає сестра, ви обіймаєтесь. Сльози зустрічі. Скільки років розлуки подарувало вам життя?.. Скільки часу тебе мучила спрага… Коли ви побачитесь наступного разу? Ти знайомиш її з племінником. Ти знайомиш її з своїм сином!!! «Ну що, Михасику, ти нарешті їдеш додому», — у серцях сказала сестра. Удар у серце. Страшенний душевний біль. Ледь стримані сльози… «Ні, не додому, а в гості до бабусі і дідуся…»
