...А найстрашніше відбувалося з дією. А саме, з протидією, бездіяльністю. Коли ти лежиш, мов мішок з гівном, на канапі і уявно малюєш на протилежній вільній білій стіні якісь нариси, відчуваючи себе, як мінімум, Творцем Всесвіту. Десь на глибині, ти усвідомлюєш, що треба підвестися, але не можеш себе примусити це зробити, оскільки певен, що беззмістовність, порожня беззмістовність вже давно розпочала полювання на тебе.
Ланцюжок. Система поволі перетворилася на ланцюжок. Ланцюжок подій, порухів, звуків, людей, врешті-решт. І коли хоч одна ланочка слабшала, від цього страждали всі, все... І ти лежиш, мов мішок з гівном, на канапі і уявно малюєш на протилежній вільній білій стіні якісь нариси, прагнучи з'єднати той ланцюжок подій, порухів, звуків, людей, врешті-решт і не знаєш...
Таке спустошення! Така порожнеча! Така довга ніч!
І де та істотка, без якої ти вже не можеш? І де ті сподівання? Де ті надії, порухи, улюблені акорди, де ті люди, врешті-решт?!! Коли вже тобі нарешті вдасться зібрати себе до купи? Коли вже тобі вдасться залишити це?
