Другого дня Андрій збирався йти до міста, тому встав раненько нагодувати кобилу.
– Максиму теж треба до Сигота, – сказала сестра Андрію.
– А я знаю, чи пан лікар поїдуть зі мною возом до Сиготу, – іронічно відповів Андрій.
– Так, Андрію, поїду, – відповів Максим, який появився у дверях, простягаючи руки вгору, наче для фіззарядки.
Андрієві стало ніяково за свої слова.
– Йдіть помитися, а я зісмажу вам яєчні, щоб не вирушали голодні в дорогу, – сказала Марія, радіючи, що брати не сердяться один на одного.
Вони помилися, поснідали мовчки, посідали на віз і вирушили до міста. Довгий час мовчали оба, поки заговорив Максим:
– Слухай, Андрію!
– Так?
– Пробач мені насмішку.
– Нічого, пусте! – махнув Андрій рукою.
Брати замовкли знову, та не надовго. Максим знову перервав тишу:
– Андрію!
– Так?
– А в Горшлозі є дикуни*?
– Є їх досить!
– Це добре!
– Чому добре? – здивувався Андрій. – Навіщо тобі дикунів? Вони тільки шкоди людям роблять.
– Вкінці тижня до нас в село приїдуть на полювання два мої викладачі і двоє моїх колег-студентів.
– І ти їх на дикунів хочеш повести?
– Так.
– Це добре! Може б вибили усіх до одного, бо внадилися до поля з картоплею і вже сходять аж в село.
– З ними приїде і моя дівчина, – весело посміхнувся Максим.
– Твоя наречена? – здивувався Андрій.
– Поки що, ні. Вона дочка відомого лікаря, професора Станеску.
– І де вони будуть ночувати? – запитав Андрій.
– Думаю, що в Клонца, а, може, й у нас. В будь-якому разі вони зайдуть і до нас.
– От і добре, для них я заріжу ягня, зварю балмуш, неабияка слив’янка найдеться. Не осоромимося, думаю, – підморгнув Андрій.
– Дякую тобі, Андрію, – з хвилюванням в голосі промовив Максим.
– Ти що? Пусте! – махнув рукою Андрій.
Далі брати мовчали аж до самого міста.
* * *
Максим уже з першого навчального року доказав, що має голову для науки. Це тішило матір і братів, які робили все, що могли, аби допомогти братові вийти в люди, стати «паном», або вчителем.
– Хоч би й на залізниці працював, аби маневрував шлахбаум, все одно не буде каланником**, – раділа Анна.
– Та що ви! – заспокоював її вчитель Крамар. – У Максима є натхнення для науки, і розуму в нього, слава Богу, досить. З нього вийде велика людина, побачите. Він дійде далеко, тільки щоб не залишили вдома, а далі віддали до школи.
Після чотирьох років навчання в Руськуй школі Максима віддали до Сиготу. Сам вчитель Крамар повів його й передав у добрі руки своїх знайомих колег.
Максима відразу полюбили всі, бо він був чемним і слухняним. Багато разів ставав прикладом для класу, або для всієї школи, на відміну від свого односельчанина Якова Клонца, який був тупим на голову, як дерев’яна сапа, тільки за гроші та хабарі вдалося старому Клонцу тримати його в школі. Петро Клонц казився від злості, коли викладачі за добру науку хвалили Максима Сурдука, а його Якова картали за лінивство і страшенну його неслухняність. Петро Клонц бив сина, і по доброму умовляв, та – даремно.
– Дивись, Максим Сурдук – один голодранець, та з порожнім черевом може вчитися, а ти, шибенику, ґаздівська дитина, не можеш? – гримав на хлопця старий батько. – Вважай – за одне ребро підвішу тебе! – грозив йому.
Одного разу Клонц зустрів Анну і ніби почав навчати на добре:
– Нерозумно вчинили ви, Анно, що пустили хлопця тими школами, нічого з нього не вийде, ні чортові, ні Богу на хосну, тільки розпуститься хлопець, і господар з нього не вийде.
– Ви, Петре, не журіться моїм хлопцем, а вашим, бо я за мого ніякого ояндика*** ще не давала, як ви за вашого, аби тільки перейшов клас, – гостро відповіла Анна.
– Ти диви... Жебрачка! В череві віє з голоду, немає за чим води напитися, а сміє зі мною рівнятися. Тьху на тебе! Ти сяка-така! – ревів Клонц на все горло.
Анна не відповіла, а, опустивши голову, пішла мовчки, хоча й на душі було дуже важко, а очі налилися слізьми. Про це дізнався старший син Анни, Іван, до-пантрував Клонца в Дувидовій корчмі і вліпив йому такі два ляпаси, що той простерся на підлозі.
– Вважай, старий, тепер я бив при людях, ще раз зачепите мою матір, то підстережу вночі й уб’ю на смерть, або хату підпалю! Щоб ви це знали! – налякав Іван Клонца.
Другого дня Івана покликали до жандармерії.
– Чому ти бив пана Клонца? – закричав на Івана жандарм.
– Може, бив, а, може, й не бив, – спокійно відповів Іван.
– То як, – може, бив, а, може, ні? Признайся: бив чи ні?
– Якщо в нього є свідки, то я, мабуть, бив, а якщо немає, то... Пан Клонц, може, й не впізнав, хто його бив, а спихає на мене.
– Ви, Пане Клонц, впевнені, що це він вас бив? – запитав спантеличений Івановими словами жандарм.
– Як би я був не впевнений? Таж він мене бив у корчмі перед людьми, – розлютився Клонц.
– Ну, то приходьте зі свідками, ми провчимо його, як то битися корчмами! – погрозив жандарм Іванові.
– Завтра я приведу свідків! – похвалився Клонц. – Всі прийдуть мені свідчити.
Свідків Клонц, однак, не привів, бо люди боялися Івана, а до того і Клонца ніхто в селі не любив. Ця пригода налякала Клонца. Він більше не чіпався Анни Сурдучки, хоча страшенно ненавидів всіх Сурдуків і поклявся, що принагідно він помститься їм.
* * *
– Куди тобі треба, Максиме? – запитав Андрій брата, коли доїхали до міста.
– Спочатку до одного знайомого, потім до міської лікарні поцікавитись, чи приймуть мене сюди на практику.
– Де тебе чекати? Чи, може, повернешся додому поїздом?
– Не чекай, я аж завтра, а, може, післязавтра повернувся додому.
Андрій всунув руку в черес, витягнув кілька згорнутих банкнот і подав їх братові.
– Бери, пригодяться!
– Не треба, Андрію! – скромно відповів Максим.
– Бери, бери, я для тебе їх тримав.
– Дякую тобі, Андрію! Щиро дякую!
– Що ти! Пусте...
– Бувай, Андрію!
– Бувай!
Максим попрямував до центра міста, а Андрій ще довго дивився йому вслід. Щось радісне і тепле оповило його душу, враз його охопило почуття гордості, що Максим – його брат.
Ще постояв трішки, потім випряг кобилу з воза і поставив перед нею верету із сіном.
– Ось так, мила! Ти собі пожуй сінця, а я піду по своїх справах.
