Розділ І
Дім у лісі виринає кам’яною стіною. Середньовічна фортечність, вікна маленькі, немов амбразури для мушкетів і розтопленої смоли – ворог червоніє і автоматично відпадає, як заскорузла мозольна шкіра. У стінах замуровано якусь анемічно-сентементальну дівулю – об’єкт сексуальних домагань психічно неврівноваженого хазяїна, вона бовваніє у лівому чи правому куті ока сонних мешканців силуетами невідомих балетів. Син власника розділений на двоє: орлоносий властолюбець і світло-русий гуманіст донкіхотовського типу тире поет-етнографіст. Дочка власника – стара некрасива, замучена комплексами і релігійними постами. Її відправлено на науку, бо уже не знали куди її відправити, щоб не бачити і не слухати інфантильного залюбування песиками і кошенятами. Нарешті, сам власник, він же хазяїн душ, нікчемний п’яничка, що нажив собі гроші виключно шахрайством, за що його всі зневажають і бояться, що в склеротичному запамороченні або нападах родинної ненависті залишить весь спадок на захист останньої пари з популяції якихось бобровихухлів (скупий лицар Пушкіна). Якщо залишить то не від любові до природи, а від вродженого “западлізму”… Бобровихухлі за такої умови переїдуть до милої фазенди господарів та у мирі й спокої здохнуть, так і не давши потомства, бо, як зясує потім експертиза, обидвоє були самцями. Але. Час дії – не завошивлене Середньовіччя. І не майбутнє злітає до неба сталево-скляними офісами грінпісу. Суворе сьогодення. Просто дім виринає кам’яною стіною схоже.
Ворота відчиняються автоматично. На подвір’ї велетенський пес – спить. Тиша. Парадний виїзд-в’їзд асфальтовано. Чорний вихід закидано трупами мишей – недоліки сільського життя. Цьоця Татя, життєвим покликанням якої є прибирати, обпирати та годувати цей майже родовий замок, постійно кіпішує побачивши таку загиблу мишку. Вона так надсадно кричить, що дільничий Семен Семенович висилає на той крик патрульну машину з собою та старезним кобелем Сірком, і, випивши на кухні чарчину за здоров’я цьоці Таті й інших мешканців обійстя та хутору, смерть яких він уже збирався запротоколувати, торохтить бобиком рознімати бійку у сільському клубі. Цьоця Татя велика, весела та вельми дурна у тім сенсі, що має кандидатську ступінь, тоді як їй можна було використати молоді роки з більшою для себе користю. Мишей на доріжку викидає хазяїн родового обійстя, бо то є однією з його нечисленних утіх – до всирачки лякати цьоцу Татю. Інші утіхи – телевізор, комп’ютер, бульварна преска, детективи, горілка, перепихання з місцевою вчителькою історії мають гостро-разючий присмак штучності, немов наївся ковбаси з туалетного паперу. Цьоця Татя кричить голосно і природно, тому хазяїн відчуває, що зробив щось для реального життя, реально втрутився в реальність і дуже з того задоволений.
Взагалі вони з цьоцею Татьою від нудьги навіть стали ворогувати, підстерігати один одного у цьому велетенському кам’яному домі. Це приємно лоскоче нерви. Наприклад, Іван Іванович приходить на кухню з сокирою і жартуючи говорить: “А що, Татьку, як я тебе зарубаю...”.Або цьоця Татя після того, як хазяїн з’їв тарілку її фірмового борщу, мружачи очі, скаже: “Отруїла” Тоді Іван Іванович біжить ригати до туалету, бо знає, як уже цьоці Таті він у печінках зі своїми ідіотськими жартами.
Ночі проходять млосно. Іван Іванович звичайно напивається і замовляє учительку історії, і парадоксально-іронічно падають тіні на вихиляси жирного тіла двічі проданої жінки. Іван Іванович мучиться печією, й після акту хапається за шлунок – майже вірить у миш’якову приправу борщику. Цьоця Татя переглядає телесеріали “Вогонь кохання”, “Огнене кохання”, “Кохання в огні”, “Кохання і вогонь” та “Вогонь і кохання”. Таке уподобання вогняної тематики цілком зрозуміле: у кімнатці цьоці Таті страшенно холодно і вогко, крім того, в її житті завжди катастрофічно не вистачало кохання. Потім огляд наукових журналів – розминка майже атрофованого наукового ступеня – і тривожний сон (шию постійно ломить від передчуття п’яної хазяйської сокири, у правому кутку закритих очей видиво підвішеного жіночого тіла у одній в’язаній шкарпетці).
Але так – не завжди. Іноді кам’яний дім і його мешканці схожі на цілком порядних, психічно нормальних людей. Це буває при гостях, а також тоді, коли дім і мешканці у часі і просторі функціонують окремо (виїзди в церкву, на День народження – пузаті дядьки і пом’яті тітоньки кличуть один одного “мальчікі і дєвочкі”, оплата комунальних послуг на пошті, нарешті, магазин та ін.)
Навколо – краса. Ліс, недалечко ставок. Занехаяні вишневі садки, які навесні виглядають доволі картинно і цілком могли б надихнути якогось місцевого шевченка. Однак ця краса добряче попсована комарами, кліщами, бурянами та осінньою-весняною чвирою… Власне кам’яний дім розташовано на хуторі. Чому саме там? Бо автору завжди хотілося загнати героїв на хутір (в непривабливі умови, закритий простір, час) і вилити на них якогось лайна, з котрого ніхто не вибереться чистеньким та пухнастим. Однак про лайно потім. Можу вас запевнити, воно не забариться з’явитися.
На хуторі живуть… У старій ще солом’яній хаті відбуває свій вік одинокий старий ветеран, який пережив війну для того, щоб очікувати смерті на зламі тисячоліть у декораціях дев’ятнадцятого століття. Від нього страшенно смердить старечим тілом і брудними шкарпетками, улюблена тема до розмови – як він у 195енному році випив у ресторані з якоюсь партійною шишкою, і як та шишка була демократично настроєна до пролетаріату. За цю історію йому наливали стограм, а зараз тільки п’ятдесят. Вночі ветеран погано спить, бо він не зовсім ветеран. Справжній власник тепер його розшматованого боями паспорту ні за якої умови б не дожив до двітисячних через гіпертрофовану чесність, хворобу патріотичного серця і одну пулю-дуру, яка ввійшовши у спину викликала спереду фонтан червоної рідини.
Заросло бур’янами обійстя місцевої алкоголічки (хазяйка здатна ворушитися лише до обіду). Її дочка думає втопитися у чорній воді, але все чекає закінчення серіалу «Вогонь кохання» для того, щоб здійснити це дійство повністю звільнившись від мирських турбот. Крім вугрів, дочку алкоголічки турбує загальна невлаштованість у житті та відсутність перспектив.
Нарешті, персонаж ІКС у добробутному домі батьків, нині покійних, чергує алкогольні запої з запоями поетично-прозовими, а також виїздами на 15 діб і углиб своєї свідомості і підсвідомості. Місцевий писака алогічно відмовився каляти зачудовані, добре римовані зізнання у любові до скирти соломи чи закрутити чітко структурований сюжет про бідну дівчину і багатого хлопця або навпаки (капітал завжди має бути присутнім). Собі ж на погибель він віршомазить щось із свідомості шизофреника. Все те переважно він же і спалює у великому закіптюженому казані, зачудовано милуючись у віконні відбитки своїм трагічним силуетом. Семен Семенович уже давно говорить про цього типа з головним лікарем психіатричної лікарні. Але поки ще бєлочки у Ікса не спостерігали, а купа книжок про психічні розлади у шухлядах та на столі його помешкання не є достатнім доказом божевілля.
Якщо говорити про розташування сил на початку першої дії (як шахи виставлено), то
1) син хазяїна (роздвоєний хлоп) якийсь там Євген має наречену – ноги, вуха, груди, янгольський характер, чітка організація життя, у т.ч. і статевого, медова посмішка, клунки провізії його родичам, пуховий платок цьоці Таті (стоп! Цьоці Таті – лише тридцять вісім років). Дулю під ніс цьоці Таті. Що дарувати молодим хатницям наречена хазяйського сина не знає. Скоро щасливе весілля...
2) дочка алкоголічки якась там Аня (безпардонний примітив імені пояснюється виключно стандартизованим мисленням батьків) закохана у хазяйського сина – темно і безнадійно і не відомо навіщо. Сама дівулька духовно худа, великоока й, як і всі на цьому хуторі, трохи ненормальна.
3) персонаж ІКС якийсь там Вова (безпардонний примітив імені пояснюється виключно стандартизованим мисленням батьків) відчуває шалений статевий потяг до дочки алкоголічки, мабуть, бачить у снах, як вони вдвох би відбували смислобуттєві психози.
4) дочка хазяїна якась там Віолета недавно дізналася, що у неї невиліковна хвороба. Але, за великим рахунком, усім на те плювати, й автор охоче пожертвує Віолетою, як старим, некрасивим, але душевно добрим персонажем, щоб викликати у читача сльозу і залишити головним героям несподіваний спадок, який так вчасно врятує їх від чесної благородної бідності.
5) Хазяїн Іван Іванович давно вже усіх дістав.
Банани, апельсини, ананас, баночка ікри, качалка ковбаси, шампанське і багет, немов символ виїзду до батьків. Непотрібна пухова хустка на задньому сидінні авто. Ананас чимось схожий на губатого африканця. Правда, невідомо, чим саме… Багет викликає у спогадах випускників гуманітарних факультетів фалічні пісні давніх греків. Погода сприяє таким асоціаціям – весна.
- Це був кошмар. А я йому і кажу: “Вибачте, але на другій сторінці ми все одно подаватимемо цю інформацію. Чому вам приспічило, пробач за слово, тикати свій центр на першу сторінку?” Теж сенсація! А ця секретарка! Манікюр – просто кошмар! Хіба можна секретаркам мати ТАКИЙ манікюр? Про що ти думаєш?
Очі Ангеліни завжди мали однаковий вираз: світ відбивався на поверхні сталевого кришталю ясно-блакитної рогівки, але не мав жодного шансу потрапити вглиб – до кривавого варива мозку. Вона завжди говорила, що ЦЕ кошмар, хоч нічого насправді кошмарного з нею ще не траплялось. Євгену вона подобалась, бо завжди знала, як треба себе поводити, завжди знала, що буде завтра, – троьохсторінковий запис у блокноті ідеальним почерком – вона ніколи не “псіхувала” і завжди мала з усіма чудові стосунки. Ангеліна була стабільна, немов вікторіанська епоха. І це чудово! Інколи, щоправда, Євген думав, як її вбити, схопивши за цю ідеальну шийку, як витрясти з неї, нарешті, хоч один щирий передсмертний крик.
Дім у лісі виринає кам’яною стіною. Назустріч чайкою Іван Іванович сюсюкає: любий синок приїхав зі своєю нареченою. Цьоця Татя на задньому плані декорацій – мила усмішка прислуги, розчуленої щастям господарів. Розмови: як доїхали і про погоду, про перспективи кар’єрного просування Євгена. Іван Іванович синка не дуже любить, але його єдиного побоюється – грамотний. Ангеліна постукує по лакованому столу лакованими нігтями. Цьоця Татя несе самовар,… пробачте, електричний чайник. Ідилія, блін. Пуховий платок цьоці Таті таки подаровано і вона кутається в нього, як стара баба. Молодість проминула так швидко…
Почали ладнатися на ніч. Іван Іванович заради синка навіть відмінив зустріч з вчителькою історії і не напився, як завжди. Порозлягалися пахучими перинами (напахчені цьоцею Татею). Вимкнули електрику, щоправда, не скрізь – Іван Іванович мав звичку вночі валандатись по будинку, тероризуючи холодильник, туалет та інші вузли життєдіяльності.
На ранок – ґвалт. …Іван Іванович з розрубаною головою біля ставка – до валандався. У повітрі дзенькнуло: «Хто?». Природно, згадався Достоєвський. Але він ніяк не міг того зробити. Євген стояв на березі як уособлення інтелігента з похмурим чолом у чорній водолазці. Раскольніков… То тільки схоже.
Приїхали копи з гелікоптером, підводним човном та спеціалістами-водолазами – довго прочісували ставок у сподіванні знайти знаряддя убивства, тим часом гелікоптер облетів навколишню місцевість, переслідуючи убивцю, що, немов вовкулака, утікав болотами. Не дивлячись на яскравий сонячний день світили прожекторами, щоб нагнати на злісного законопорушника ще більшого жаху. У лісі скажено гавкали вівчарки. Загін омону атакував і розвалив вщент якусь лісову хижку, що могла б стати прихистком ще не одному поколінню втомлених квартирними питаннями цнотливців. (В одному з наступних розділів читайте любовно-ідилічну історію закоханих, що переховувалися у тій хижці від дощу! Sic! Буде еротика! Автор, очевидно, сподівається, що такий анонс не дасть читачеві плюнути на цю розхристану й погано структуровану оповідь завчасно)
Опісля на роздовбаному бобику приторохтів дільничий Семен Семенович Семенов – добре виголений провінційний мент у старому плащі, який тхнув усіма роками його відданої роботи у сільській міліції – риготиною п’яних пятнадцятидібників, дешевим ейвонським одеколоном завсідниць ґенделиків та несвіжою кров’ю вчорашніх бійок – все це зливалося в один, загалом непоганий, чиновницький дух. Семен Семенович записав у блокнота усіх присутніх на хуторі, повідбирав паспорти й ідентифікаційні коди, щоб згодом вигідно продати хуторян до Туреччини, та, пов’язавши містера Ікс як найбільш неврівноваженого і підозрілого типа, від’їхав у районний центр, де його підопічні старанно шили діло на вищезгаданого містера Ікс, бо, правду кажучи, цього п’яницю і дебошира уже давно було пора посадити у тюрму або психушку.
Івана Івановича звеліли не чіпати до приїзду криміналіста, і він лежав, як загниваючий капіталізм, у калюжі власної крові, над якою уже зібрався немаленький рій зелених мух. У Ангеліни нарешті з’явилася можливість покошмаркати, але вона лише мовчки зирила у небо. Світ плавав на поверхні її яскраво-блакитих зіниць, боляче стукаючись своїм пласким відображенням об сталеву оболонку закам’янілого ока. Євген дивувався, наскільки спокійно його тендітна наречена споглядає труп свого майбутнього тестя (доволі несподіване словосполучення). Принаймні здавалося, що мертві тіла жахають її набагато менше, аніж жахливий манікюр якоїсь секретарки. «Чортівня! – подумав Євген про себе. – Вона задавить і оком не моргне».
Правду кажучи, за Іваном Івановичем ніхто особливо не плакав: берегли скупі сльози до похоронів. Цьоця Татя зателефонувала Віолетті повідомити сумну звістку. Віолета покинула науково-художню бібліотеку, сумну самотню ідеально впорядковану квартиру старої діви та мерщій зібралася додому ділити спадок. Ні, вона не була меркантильною. Просто, більше нічим зайнятися. Старший брат Євгена Ярослав Іванович навіть зрадів, принаймні в очах його на мить спалахнула іскра життя, яка, здавалось, потухла ще з того часу, коли нині покійний Іван Іванович не дозволив йому одружитися з кругленькою шепелявою однокласницею, від якої Ярик шаленів, а підсунув худющу противну шкапу – дочку свого приятеля, доволі багату спадкоємицю, до речі… Але Ярику було гріх жалітися. Шепелява однокласниця виявилася неабиякою курвою і перетягалася з половиною хлопців села, району, області, щораз збільшуючи свою статеву географію. Противна шкапа не даремно була худющою – довго не протягнула подружнього воза, і Ярослав Іванович міг насолоджуватися усіма принадами холостяцького життя. Щоправда, не насолоджувався через вроджену слабодухість.
Криміналіст не приїхав, і зорі, які рясно всипали душне літнє небо, свідчили про те, що сьогодні чекати цього вельмишановного пана не варто. Іван Іванович, швидше те, що від нього залишилося, починав діяти на нерви. Відкриті очі світили у темряві, немов катафоди. Калюжа крові біля голови стала схожа на розлитий мазут, який якось вишнево пасував до розкаряченого тіла. Івана Івановича можна було знімати у фільмі про наглу смерть як найвдалішу натуру, однак саме у той момент смерть була як естетичне явище не в моді. Віддавали перевагу статевим актам або екскрементам, бо таким чином можна було вбити двох зайців: викликати у реципієнта бажаний шок і не викликали небажаного песимізму. За проголошення мажорного настрою «хавателів» попси виступали усі державні структури від розшарпаної української ради до кам’яно-цегляного конгресу, що наказував одноразово і монолітно.
Перед Євгеном плигала його цигарка, він наздоганяв її у безкінечній хуртовині пульсу і не міг наздогнати. Хутір як час і простір замкнувся в коло: сосна, озеро, будинок, очі-катафоди, якісь бур’яни, знову сосна. «Сосна – це смерть,» – чомусь подумалось. У середині пекла небо, таке ж прохолодно-байдуже небо… Але скільки не волай до нього, воно мовчить, скільки не запитуй його, воно відповідає дитинним сміхом нового життя, а твоє життя розбите і покоцане його уже не цікавить…Якісь індійські шестирукі боги танцюють в тому небі складні піруети невідомих балетів, а з ними й затюкана невіруюча божевільна, що не вилазячи з депресій нарешті довела своє життя до цілком логічного не голлівудського фіналу. У Євгенові прокинувся поет-етнографіст, і він побіг каятися й самознищуватися, його штовхало в зад сумління й удари серця. Поет-етнографіст міг в один момент братерського співчуття розламати все, що орлоносий властолюбець надбав роками хитрих маніпуляцій та підленьких компромісів із совістю. (Знову згадався Достоєвський) Наприклад, поет-етнографіст більше ні хвилини не міг витримати думки, що він найближчим часом одружиться з Ангеліною. «З цією сукою, яка на трупи дивиться спокійніше, ніж на невдалий манікюр… Ніколи! Ніколи!» П’яний від власної чесності та благородства, Євген кинувся до кімнати, щоб повідомити Ангеліні, що між ними все скінчено, але він її не проганяє, а просить побути його гостею стільки, скільки вона захоче… Ангеліна спала. Одразу перейти до з’ясування стосунків видавалося незручно, тим паче поет-етнографіст не міг дозволити собі стягати даму за патли з ліжка посеред ночі. Її досконале тіло випиналося з-під ковдри до дідька сексуальним вихилясом. Євген подивився на довгі спущені вії і не повірив, що сталево-сірі очі за цими віями ніколи не впустять світ до кривавого варива мозку, прозорої цілини душі … Поет-етнографіст покохав Ангеліну, забувши резони орлоносого властолюбця, – папіка з нотаріальною конторою, де відвідувачі, чекаючи оформлення спадку, прощтампування якогось документу, могли погортати журнал «Playboy», “Наталі» або «Вокруг свєта» на свій вибір (цікаво спостерігати, як внук, оформлюючи спадщину щойно померлої бабусі, збуджено розглядає оголені тіла плєйбоївських телиць у прохолодному присмерку нотаріального вертепу), порядну шановану родину, модельні ноги і заздрість приятелів. Кохання розпеченою голкою пройшло від очей через пульсуюче серце, розтікалося нирками і, збуривши чересла, вибухнуло яскравим світлом, жовтавою, гарячою рідиною, що залила світ і знищила його. Євген зрозумів, що якщо зараз не матиме сексу з Ангеліною, то ранок уже зустрічатиме сумно позираючи у розквадратоване небо найближчої дурки. Звісно, нічого такого він не думав і думати не міг, а тяжко дихаючи поліз до Ангеліни… «Сьогодні нам не можна, любчику…» – промуркотіла Ангеліна, не впізнавши поета-етнографіста і граючи звичну ролю коханки орлоносого властолюбця – корисливого обережного дітоненависника. Але руки Євгена були вже надто далеко або надто низько. І злітаючи до піднебесної імперії марень, рухаючись з вітром і сонцем, Євген раптом побачив сталево-сині, такі незворушні, очі… Він прожогом вилетів з кімнати, ледь натягнувши сімейки на відсижений зад успішного юриста. «Вона лялька, вона лялька, вона лялька,» – цією думкою зсудомило його мозок. «Невже вона просто досконала гумова лялька? Невже заради гумової ляльки я забув ту, іншу, що висіла синя і засцяна в одній шкарпетці? Нещасну божевільну, яка не могла залишитися в цьому світі…»
Поет-етнографіст явно розійшовся й уже почав придумувати трагедії там, де їх ніколи не було: до «синьої й засцяної» справжній Євген мав таке ж ставлення, як до нещасливого кошеняти, яке під супровід потягових дрижаків полізло через надто вузьку дірку до комори; хруснули хребці – жаль, але з горя ніхто не помер. Взагалі-то і божевільною, за великим рахунком та дівчина не була, просто слабкий меланхолійний темперамент плюс несприятливі життєві обставини – от і маємо, суїцид. Може, вона навіть сподівалася, що її знімуть і відправлять ладнати нерви до курорту, але для того вішатись треба було у більш вдалому місці – туалеті, ванній кімнаті чи на кухні, бо людям властиво доволі часто пісяти та какати, митися або ще є шалене бажання бутерброду чи пива. На горище ж мало кому прийде на думку лізти, хіба що по старі фотографії, ковзани чи ще якісь нісенітниці, які того дня якраз нікому і не знадобилися.
У гонитві за втраченим сумлінням Євген двічі оббіг ставок і почав потроху приходити до тями. Йому захотілося помитися, їсти, спати і взагалі вести нормальний спосіб життя, а не бігати колами від сосни до тієї ж самої сосни. Орлоносий властолюбець оклигав і почав придушувати істеричного поета-етнографіста. «Чого це я?» – резонно подумав Євген і повернувся до спальні. «Знову твоя безмісячна хвороба?» – сонним голосом запитала Ангеліна. «Не зважай,» – відповів Євген, взяв рушника й пішов змивати з себе піт романтизму. «Ох, ці безмісячні ночі,» – зітхнула Ангеліна й перевернулася на другий бік, вона, як і кожна гламурна мадама, не хропла, а лише тихенько посвистувала носом. Хоча, по правді, іноді-таки зривалася на храп. Але це деталі, про які автор волів би не писати, бо, щиро кажучи, сам тремтить перед крижаним поглядом лялькової леді.
«Як можна спати, коли поруч з будинком мертвяк? – запитувала себе тьотя Татя. (Іван Іванович усе ще світив своїми катафодними очима, блиск яких, немов світло маяка зла, затьмарював усі зірки на безмісячному небі) – Його ж хтось убив. Рубонув сокирою по голові. Хто? Може, маніяк-убивця завівся у цих проклятих лісах? Тоді ніхто з нас не застрахований від…» У цьоці Таті щось обірвалося всередині, стіни поїхали на неї з незвичайною швидкістю і якось косо. Яскраве світло залило очі, поступово перетворюючись на бридко-жовтавий відтінок обличчя хворого печінкою. Цьоцю Татю вирвало чимось червоним прямо на журнал-реаніматор атрофованого наукового ступеня, потім її тіло вихопило назовні все, що знаходилося у сечовому міхурі й прямій кишці. Думки покинули цьоцю Татю уже на першому приступі блювоти. Вона все зрозуміла. І чорною стіною посунули на неї шестирукі індійські боги, якими чорт зна з якою метою Іван Іванович звелів обмалювати стелі деяких кімнат родового обійстя. Це все несвіжий борщ.
Розділ ІІ
На ранок цьоця Татя вже випрала і випрасувала оббльовані простирадла і навіть реанімувала журнал-реаніматрор. Може, хто з читачів, прочитавши останній абзац попереднього розділу, з розгону сподівався, що цьоця Татя стала черговою жертвою серійного убивці, який би щедро заюшував сторінки цього тексту кров’ю й угамувався б лише примусивши покінчити життя самогубством легковажну гувернантку, як те нам заповідала стара-добра Агата Крісті? Не все так просто! Пояснюємо. Автор, намагаючись з останніх сил бути життєподібним, навіть натуралістичним, не виключає зі своєї оповіді харчових отруєнь, нежиті та кишкових розладів персонажів, а також радикуліту, пульпіту, варикозного розширення вен, менструацій та інших неприємних і некрасивих деталей людського життя. Тож, цьоця Татя оклигала, хоч і виглядала доволі паскудно. З того, що сталося вночі, вона винесла один важливий урок: каструлю з борщем завжди ставити до холодильника й зважати на неприємний сморід уживаної їжі.
Іван Іванович усе лежав і навіть почав потихеньку попахувати. Це був доволі неприємний факт для сімейства, що зібралося снідати на веранді. Цьоця Татя приготувала біфштекси з кров’ю. Усі їли ті біфштекси і намагалися дивитися (прекрасне російське слово, особливо підходить для опису дійства, яке виконує генерал чи поет) вдаль, оминаючи (знову прекрасне російське слово) взором неприємну ділянку ландшафту.
– Ето просто дікость какая-то! – раптом заверещав Ярослав Іванович, який слабодухо копіював російську мову з російськомовних університетських часів, невдало і доволі жалкенько. – Где етот засранец? Скока можна нам на етот труп сматреть?
– Чого ти розверещався? Чи совість нечиста? Всі кушають, і ти кушай. Нічого тут істерики поднімать, – раптом суворо по-простонародному сказала цьоця Татя, остаточно осоромивши науковий ступінь реплікою з партії суржикомовної прислуги. Однак якщо на падіння хтось і звернув увагу, то тільки вона сама.
(Взагалі, питання мови персонажів дуже хвилювало автора, коли він сідав писати цей текст. Якби вони всі розмовляли чистою українською мовою – то був би гріх супроти життєподібності, про яку ми так дбаємо, пустити ж їх суржиком чи російською – просто поганий смак… Отак на роздоріжжі…)
– Справді, це вже виходить за всі межі людського терпіння. Скільки ще тато там пролежить? Йому ж від мух спасу немає, – зрезюмував Євген і пішов до кімнати телефоном з’ясовувати причини відсутності криміналіста на хуторі. Коли Євген підняв слухавку, як це не дивно, на дроті уже хтось був. «Я вас слушаю, – обізвався приємний чоловічий баритон»
– Євген Караназов. Хотілося б поговорити з дільничим Семеном Семеновичем, - Євген чомусь забув, що телефонує не він.
– Сємєн Сємєнич забалєл. Гаварите мне, што ему передать.
– О Господи, що з ним?
– Льогкое недомаганіє на почве алкагольнага апьяненія, дахадящеє да маразматічєского брєда…
– Ніколи не чув, щоб Семен Семенович теє…
– Сєгодня асобєнний день, – голос якось фамільярно хіхікнув. – Сам гаспадін Воланд ізволілі нас пасєтіть… Ми прінімаєм мери – канцерт, абільний стол і прочеє…Всє-такі зло таржествуєт… І каму, как не вам, ета знать?
– Що ви верзите? Яке зло? Куди я потрапив? Хто ви? Де Семен Семенович?
– Хворий Зет, якого чорта ви робите в кабінеті у головного лікаря?! Негайно відійдіть від телефону! Медбратів сюди!!! Коліть його! Коліть! – верескнув жіночий голос у слухавці. Далі трубку розірвало диким ревом, брязкотом і перерваною лайкою…
– Алло! Алло! – кричав Євген, задимлюючи своїм диханням чорну поліровану поверхню, але телефон відповів йому мертвим мовчанням. Очевидно, десь було пошкоджено лінію. Мобільний на всі спроби кудись подзвонити лаконічно відповідав: «Нєт услуг». І Євгену нічого не залишалося, як повернутися до неприємного товариства рідні на веранді.
– Чортівня якась… Здається, замість відділку до психушки потрапив. Телефон не працює. Мобільного зв’язку теж немає. Мабуть, я сам поїду до райцентру по того клятого криміналіста чи вже хоч по когось. А ви хоч накрийте його... тата… Просто неможливо…на це дивитися….
Євген сів в машину в кепському настрої. Все що відбувалося на хуторі нагадувало паршивий сон. Один з тих кошмарів, коли ти споглядаєш, навіть береш участь у найбридкіших, найаморальніших вчинках абсолютно спокійно, навіть апатично, так, наче по-іншому й взагалі жити не можна. «Що за чєпуха? Біля ставка уже другу добу лежить труп, а менти не спішать, наче то не труп, чорт знає що… Ангеліна дрихне, хропить, як кобила. І плювати їй на всі трупи й убивства. »
