Починало вже смеркати. Сонце давно закотилося за Дубруку, і в саду попід крилатими старими яблунями було зовсім темно, та Андрій Сурдук ще не покидав косити, широко вимахував косою перед себе, відбиваючи ручку за двох косарів.
– Сей клаптик мушу докосити, аж би що, – промовив про себе він.
– Тає коаса? * – гукнув до нього із сусіднього саду Василь Моцвайко.
– Тає коаса – капає з носа! – пожартував у відповідь Андрій, не відриваючись від роботи.
– Хмариться, наче на дощ! Чи не кінчаєш, Андрію?
– Та вже як Бог дасть, так і буде, треба й дощу.
– Ой, треба, треба. Глянь на кукурудзу – аж листки позвивалися від спекоти, – зітхнув Моцвайко.
– Кажуть, що на Осої повисихaли всі криниці, і бідні осояни носять води аж з-поза Верха Волоського.
– Давно не було такого сухого літа. Де не висохнуть криниці?! – підтвердив сусід.
– Андрію, ходи вечеряти! – почувся голос старої Анни Сурдучки, його матері.
– Та йду вже, йду! – відповів Андрій, хоча й не збирався йти, поки не докосить.
Сусід поплентався до хати, в саду настала тиша, тільки цвіркуни цвірінькали і коса свистіла, зрізуючи траву.
– Ось так, – задоволено промовив Андрій, витираючи косу жмутком трави, – всетаки докосив.
Коли Андрій увійшов до хати, його мама, брат Максим та сестра Марічка кінчали вечеряти. Сестра кинулася насипати борщу в миску, а мати принесла з комори пляшку з горілкою, заткнутою кукурудзяним качаном, і дві чарки.
– Може, вип’єш і ти, Максиме, з Андрієм? – запитала стара.
– Після вечері? Ні, не буду, не йде!
– Та бодай хоч поклони одну чарку з братом, – наполягала стара.
– Нізащо в світі! – відмовився Максим.
Андрій глянув скоса на брата, мовчки налив собі і перехилив одну за другою дві чарки, потім почав вечеряти. Він не був з тих, хто любить чаркувати, та до столу завжди випивав, але в жодному разі не більше двох чарок. Любив відчувати, як від горілки затерпають втомлені працею руки та ноги.
– Слухай, Андрію, чому ти так дико сьорбаєш борщ, ніби хтось намагається забрати його від тебе? – розсміявся Максим.
Андрій опустив ложку в миску і більше не їв, тільки якось дивно глянув на брата, встав і вийшов надвір.
– Що з тобою, Максиме?! Бач, тепер через тебе він ляже спати голодним, – докірливо промовила стара.
– В сердитого ковдуша ** – порожня торба! Хіба я винен, що він такий впертий, як осел. І хіба то гарно так їсти, як дикун?
– Не знаю, чого тебе вчать у тих школах, але знай, що для нас тут, сину, головним є, як працюєш, а не як їси. Ти запам’ятав би це і більше б не чіпав Андрія, бо завдяки його праці ти вчишся.
Максим хотів щось відповісти матері, та стримався.
Помолившись Богу, Андрій пішов до стодоли і ляг в запашне сіно, та довго не міг заснути. Він не сердився на брата, але його мучило те, що з кожним днем між ними ширшала страшна невидима прірва, віддаляючи його від брата. Кожного разу, коли Максим приїжджав додому на канікули, Андрій відчував, як той стає все чужішим для нього.
Де той Максим, якого він носив на плечах і встрявав за нього в бійку, коли брат зачіпався із старшими від нього хлопцями. Він завжди ділив з Максимом все, що отримував, а його провини брав на себе, багато разів будучи покараним замість нього. Він любив Максима більше від себе.
Максим був на три роки молодшим від Андрія, зате Андрій був для нього не тільки за старшого брата, а навіть і за батька, якого Максим не пам’ятає, бо йому було тільки два роки, а Марійка народилася на світ щойно після того, як їхнього батька Петра Сурдука вбило каміння в Облазі. Правда, в них був ще й старший брат Іван, але той скоро після батькової смерті одружився і мав досить своїх клопотів, не маючи часу й їх доглядати. Хоча й допомагав бідним сиріткам, скільки міг, і грішми, і купованою одежиною, але не міг замінити батька.
Коли сповнилося сім років, замість того, щоб піти до Руської школи, Андрійко, як й інші його ровесники, найнявся слугою у жида Лейби доглядати корів. І так, семирічним хлопчиком, він щодня забезпечував сім’ю кілограмом кукурудзяної муки і двома літрами молока. Жид поводився дуже добре з Андрійком: не лаяв, не бив, завжди зодягав в чисту одежину, яка залишилася від його дітей, і годував його тим самим, що клав і собі на стіл. І так, в ті досить важкі часи, коли багато Андрійкових ровесників голодували, він їв майже щодня смажену яєчню і курятину, білий хліб і пив досхочу молока. Окрім того, милосердна Рифка потайки від Лейби пересилала Андрійком його матері яєць, сиру, масла, сметани і муки-нулашки,*** а Лейба, у свою чергу, щоб Рифка не знала, встромляв Анні в руку потрохи грошей. Анна всміхалася і щиро дякувала жидові.
– Хоча й не вірять в господа Ісуса Христа, зате в обох християнська ду-ша, вони поступають, як пише Святе євангеліє: «щоб не знала права рука, що робить ліва!» – весело розповідала сусідам Анна.
Малого Максима чекала зовсім інша доля. Коли йому виповнилося сім років, порадившися із старшими синами, Анна віддала його до школи. Брати погодилися допомагати йому вийти в люди і навіть стати паном, якщо в нього буде голова до науки.
_________________________________________________________________
* тає коса – рубає коса (рум.)
** ковдуш – жебрак
*** нулашка – пшенична мука вищого сорту.
