Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45892
Рецензій: 89776

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Денисова любов

© Ганзенко Олексій, 11-09-2010
– Диви, диви, – велика тепла Наталчина цицька торкається кістлявого Денисового ліктя, –  знов на зупинці чергує. Альонка Мірошниченкова. Ну згадай, я тобі казала! Диви, зараз у якусь „номарку” впурхне. О, бач, сідає! А ти не вірив. Боже, де стид людський, бідна Мірошниченчиха!
– Ти гляди, – прицмокує язиком Денис. – Справді!
Удає, ніби досі не знав, не бачив. А воно ж видно! Паркан у Дениса хоч і високий, а між штахетинами долоню впхнеш! А до тої зупинки скільки? Сотня ступаків навскоси через сошу. Вона йому, та ногата Альонка, давно в око впала, щойно як додому приїхала ( А як хизувалася донькою Мірошниченчиха: аякже, в академії, аж у самому Києві, вчиться! Та, видно, є в Києві квас та не для нас. Балакали – встряла Мірошниченкова десь, чи то між бандюг, чи між наркоманів, от її під зграбний, як горішок, задок і – „на хату”), та Наталці не хвалився, а то почне: А ти чого баньки лупиш, воно тобі тре? Чи мо й самому кортить? На картоплю б он краще дивився, жуки доїдають!.. Отак, їй значить можна, а йому – чорта!
Коли вперше вгледів Альонку на зупинці, то й уваги не звернув – стоїть собі дівчина, маршрутки дожидає, але маршрутка стає а вона не сідає, дивиться десь,  на Кудлаєву грушу, роззяву вдає. Еге, – помислив тоді Денис, – щось воно тут не те. Коли точно – зупиняє Альонка розкішного легковика з лискучими дисками на колесах, дверцятами – хряп і – тільки димок блакитненький із труби пухнув! Он воно що! – здогадався. – Отак ти навчилася заробляти  в столиці! Тепер ясно. А то – ніде не працює, вдома сидить, а вбрання щораз інше, і все „з голочки”!
Відтоді Денис не раз помічав: гальмує Альонка то „мерседеса”, то „ауді”, а то й „жигулика”, не гребує; і везуть безсоромницю десь, чи не до богуславського лісу, а коли додому вертається – не видно, либонь пізно. Ну а це вже й Наталка взирила. А якщо „сфотографувала” Наталка, будь певен – усе село знатиме. Денис то мовчав собі в жменю, а може люди вже й самі знають, хіба від людей що втаїш! Та „городській” безстидниці видать „по барабану”, яка про неї слава. Отака вона зараз молодь – вільна! А от як Мірошниченчисі людям у вічі дивитись!
– Е-хе-хе! – зітхає Денис. – Зтягнути б штани, та паском, та ж нікому! Хіба Василь бачить що за гранчаком!?
– А так, – підтримує чоловіка Наталка.

Марудно якось Денисові, ніби муляє щось. Сидить на веранді, плете лозу, та й глипає крізь штахет на зупинку, чи вже вийшла Альонка. Навіть табурет пересунув, аби краще видно було. Добро – сам, ніхто над душею не товчеться. Наталка на роботі, діти на навчанні: дівка вже інститут закінчує, малий, неслух, у бурсі, тільки Денис удома, на „біржі” стоїть – безробітний; плете лозу і зиркає через сошу на зупинку. Плести дід Карпо колись навчив, а воно й згодилося. Гарно виходить у Дениса. Стільчики, столики, кошички великодні. Такий собі заробок, але на кавалок хліба є. А не полінуєшся – повезеш виріб у Київ, то й копіку вторгуєш – у Києві люди заможніші.
О, вийшла! Без вихідних, шалавочка, вкалує! Світленькі джинсики, такі тугі, як не репнуть, куцюсінька кофтинка вище пупа, сумочка, коротенька хлопчача зачіска якогось ніби мокрого волосся. Скромненько так стоїть, чемненько, та Денис уже розкусив, яка то чемниця!
І одразу ніби хробачок прокидається десь аж у печінках. І ворушиться, і гризе й непокоїть. І муляння те і неспокій той росте, купчиться, шкребе, чисто битою шклянкою, груди, робиться просто нестерпним. Денис відкладає лозу і ліпить очі до Альонки. Чорт, це ж треба! Он вона стоїть, зовсім близько. Окатенька, вишнегубенька. Ніжки наче з лози – рівненькі, граційненькі, сіднички, либонь, як дві оксамитові персикові половинки; тоненька, рівненька, наче в його плетених стільчиків, спинка, увігнутий всередину животик; а грудочки-груденята… ну й порівняти ні з чим! Отак притулився б до них… Ех! Денис натужно ковтає глевкий клубок слини. І все це таке приступне, усього якихось кілька папірців! Он воно, те добро, стоїть виставлене напродаж. Плати і…
„Стривай! – уриває себе сам. – Куди це тебе, бісова кров, почовпло, а Наталка! Наталка он ще приступніша. І платити не треба, ніколи зайве не комизилась”. Та де вона, та, колишня, Наталка? Була колись не згірш від отої путанки, Альонки, та минулося. Робота, городи, корова, та літа, та літа… Розопасистилась, зкруглилась, ні ніжок ні талії, цицьки он, наче відра, лежать на кулястому клункові-животові, грубі чоловічі долоні, рябе виморожене і вивітрене обличчя. Інший раз дивишся і гадаєш: вона це чи не вона, та, молодішня?
А було ж, на ніж за неї пішов, ще як парубкував. За Наталкою тоді Бодя в’юнився, місцевий корольок. Якось підстеріг Дениса:
– Ти шо, село, не поняв? Я ж сказав: Наташка моя! Линяй звідси, іще раз побачу…
– А осьо тобі! – зігнутою в лікті рукою зі стисненим бараболею кулаком Денис повів перед суперником. Він знав, чим це йому загрожує, але відступатися не думав – любив Наталку.
– Ну казьол! – блискуче клиноподібне лезо гадючкою метнулося до Денисового живота, Денис відсахнувся, але зовсім уникнути нападу не зумів – черкнуло.
Далі була кров, були вирячені очі і вишкірені зуби, але він не відступився…
Воно, звісно, Денис Наталку і зараз любить, як не любити. Хазяйка, знайди ще таку в селі, мати, дружина. І прибрано завжди в неї, і наварено, і доглянуто все. Бува, сусідоньки на колоди кличуть позахідсонцю, язики почесати, а їй усе ніколи. Таки любить він Наталку і завжди любив, от якби ще не ті очі… Вони, кляті, в Дениса самі по собі. Сам Денис розуміє, що негарно підглядати, хоча б і за шльондрою, і негарно негарне думати, і діти вже дорослі, і не парубок, і взагалі…А от очі… Дивляться собі та й дивляться на ту тьопанку, і на сіднички-персички, і на ніжки-стовпчички, напоказ виставлені, і на груденята з кульки більярдні (стояв колись більярд у клубі – потовкли), і на всю її таку… таку, руку простягни і…
Справді, була б вона порядна дівчина, Денис би й на думці не мав, вони з Василем Мірошниченком майже однолітки. Та що, хіба мало дівчат у селі? І дівчат і молодичок, та Денис ні-ні, і в гадці!.. Він і замолоду по цьому ділу був не вельми, а зараз… Але ж… якщо вона… то чому б…
А що, хіба не заробив? Всенький вік тільки робота та робота. Це ось рік лише, як удома, і то ще подумати тре, де легше. Відколи з Наталкою хазяйнують, так і не відпочивали жодного разу як люди. усе в дім, усе для дітей, щоб не гірше… І в хату надбали і круг хати, перед людьми не соромно, і машина в гаражі стоїть; так собі, та нічого, „москвич” для села – саме те! То хіба не вільно йому бодай трішечки, ну зовсім крапельку, як ото тепер кажуть: розслабитись? Яка зробиться від того шкода? Шубовснути в оту медову прірву, забутися, втопитися… На часинку! А тоді знов собі до роботи, до хазяйства, до гною. Воно, літа біжать, скоро вже й той… як кажуть, і не до того буде… Отоді тільки й лишиться, що біля свиней у говні длушпатись і голови не підводити. Тож поки ще…
А якби завести отак „москвича”, та під зупинку? Хіба не сяде? Сяде! Зігнута лозина висковзує зі спітнілої чогось Денисової долоні і боляче ляскає його по щоці. Ніби за якусь шкоду. Денис похапливо витирає руки об штани і схиляється над роботою. „Знову заносить тебе, плюгавцю, ох заносить! Либонь на сонці вгрівся”. На зупинку силкується вже не зиркати, але очі, вони ж самі по собі. Ось навпроти Альонки хвацько пригальмовує приземкувате, довге, кольору крові авто, так, що видно тільки хлопчачу Альончину голівку, а ось зникає і голівка – повезли! Денис зітхає.

Ні, таки либонь у тому Києві самі мільйонери живуть. Денис стояв, топтався зі своїм плетеним крамом під базаром, устигнув тільки сторгувати маленького дитячого стільчика, коли якась нафарбована столична фуфа в темних окулярах спитала скільки коштує журнальний столик. Столик, правда, гарний вийшов. Денис пишався своїм витвором, то й телепнув, так, аби торг почати:
– Сто зеленими!
А фуфа й погодилась. Ого! Денис про таку комерцію і не мріяв! І одразу, щойно фуфа дістала з сумочки гаманець, іще нічого не вирішивши й ні на що не наважившись, бовкнув:
– А можна дрібнішими?
Ще й сам не знав нащо, нічого такого й у гадці не мав, тішився собі вигідним ґешефтом, але видно десь у глибині душі, чи в печінці, чи лихий його зна де, воно само думалось і само вирішувалось, він уже ніби й непричетний був. Само планувалось, само мріялось, само ділило темно-зелені, шорсткуваті на дотик, папірці на дві купки – це Наталці, а це…

Вимитий „москвич” стояв, блищав проти сонця, мастило було долите, мотор прогрітий, колеса підпомповані. Господар легковика сидів на веранді, але не плів. У новій, раз тільки вдяганій сорочці, і він сам, і авто, і подвір’я, густо пахтіло ароматом подарованого дітьми на іменини дезодоранту.
Вона запізнювалась і за півгодини чекання на новій Денисовій сорочці, під пахвами (попри дезодорант), з’явилися темні плями. Ну де ж ти, бісова кров, де? Нарешті, вродилася! Зусиллям волі Денис змусив себе заспокоїтись, вдихнув повні груди повітря, хотів було тихцем перехреститись, та забув, з якої руки починати. Вивів „москвича” на вулицю, зачинив ворота, під’їхав. Вона спершу удала що не помічає.
– Ей! – гукнув, відчинивши дверцята. – Сідай!
– Га? Та… спасибі, дядьку. Я автобуса…
– Та сідай, чого там. Сідай кажу! – гримнув. Вийшло якось грубо, але саме це либонь і подіяло. Сіла.
– Таке діло: ось є трохи капусти, – показав. – Мо погуляємо?
– Це ви, дядьку про що?
– Облиш! Наче не знаю, якого тут семафориш, стрілочниця! Бач: грубі гроші, чого тобі ще?
– Нічого собі! – тільки й мовила, у глибині нахабних очей блиснули задерикуваті іскорки.
Денис зрозумів це як згоду.

– Сюди, – вказала рожевим пальчиком супутниця і Денис кинув авто у непролазні, здавалося б, хащі, але „москвич” несподівано викотився на крихітну, ледь-ледь вистачає місця для розвороту, галявинку. Ось воно, місце „роботи”, – здогадався. Мотор заглух…
Десь у верховітті, невпинно і талановито імпровізуючи, вицвірінькувала пташка. Дівчина була поруч, зовсім близько. Досі він її майже не знав, але сьогодні вона належала йому. Вся. Денис обережно торкнувся її щічки, відчув долонею ніжний прохолодний оксамит шкіри. Альонка стала було щось говорити, та він обірвав: мовчи! Погладив шию, оголену ключицю, тоді повільно посунув руку вниз і обережно притис долонею пружненьку більярдну кульку. Крізь кофтинку. Серце завмерло від їдучої млості. Він іще встигне насолодитися нею голенькою. Встигне, куди йому квапитись. Квапитись він не буде. Він питиме блаженство поступово, сторожко, аби не зронити і не розбризкати й краплини. Спершу так, а далі…
Нагло руйнуючи його казковий райський напівсон, затріщало гілля і на галявину вповз довгий приземкуватий, кольору крові, легковик.
– Бля, – лайнулась Альонка. – Прохор. Винюшив.
– Прохор? Який Прохор?..
– Я йому винна…
Рвучко розчинилися дверцята і пролунав, наче замукав, неприємний гугнявий голос:
– Ні, я не поняв. Це мені робить нічого, що я шастаю за тобою по лісосмугах!? А то що за чмир? Ти що, кицюню, в натурі – на два фронти?..
– Ні, Прошо, це не те. Просто ми…
– А, гербарій збираєте! На ботаніку! Ану коником у тачку, я ще з тобою розберуся! А ти, мужик, гостри лижі і коти відсіль, хутко!
Альонка слухняно вилізла з „москвича”, той, кого вона назвала Прохором, узяв її за руку і повів до свого авто. Денис і собі виліз, обтрусив навіщось сорочку, розстебнув ґудзика, торкнувся пальцем гладенького, старанно виголеного, підборіддя:
– Стій! Вона нікуди не піде. Вона моя.
Такого Прохор, ставний, спортивний, рухливий, здається, не чекав:
– Ти чо, мужик! Де ти доп’яла цього олуха? Кажу: коти, поки не пізно!
Денис обійшов авто і поволі рушив до Прохора, який спинився і зачудовано спостерігав за діями несподіваного суперника. Денис, ледь не на голову нижчий, вузькоплечий, у нього нуль шансів. І це Прохора дивувало і бентежило:
– Ти чо, мужик?
А Денис поволі підходив. „Стій! – волав його внутрішній голос. – Зупинись, недоумку! На біса тобі ці пригоди? Вона шалава, проститутка! Стій!” Але воно якось само йшлось, без його участі, само вирішувалось і само наважувалось. Воно пам’ятало її гладеньку прохолодну шкіру, і грудочки-груденята, і тепло її подиху, і напівсон, і насолоду…
Хіба задля цього не варто?.. Зараз це у нього відберуть і що залишиться? Знову змуженіла Наталка, яку він досьогодні любив, обридла лоза, свинячі гівна?!
Денис підійшов. Прохор штурхонув його рукою в груди, але Денис, хоч і заточився, та не впав і навіть ударив зненацька, знизу, Прохора кулаком у обличчя…

…Він уже бачив колись такого ножа: лезо, широке біля руків’я, поступово звужується, не ніж а багнет. Де ж він бачив такий? І чому не болить? Зовсім не болить, а ніж – багнет увійшов же в нього аж по колодочку. Так легко увійшов… Чого вона кричить, ця Альонка, ця  профура, нащо вона кричить?.. Ні, це не вона кричить, це його внутрішній голос кричить. „Нащо? – кричить його внутрішній голос, – задля чого?” Не знаю, – відповідає щось у Денисові, чи сам Денис, – але я вже без цього не можу. Без її гладеньких прохолодних щічок, без груденят-груденяток… не хочу без цього… – І падає. І починає нарешті відчувати біль. Недовго. Усього кілька хвилин…  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юлія Кропив'янська, 19-09-2010

Біс спокушає під ребро...

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Микола Цибенко, 16-09-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 16-09-2010

[ Без назви ]

© Duck, 13-09-2010

Харакірі сюжету

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Росткович Олег, 13-09-2010

Чудова, соковита мова,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 13-09-2010

Про кохання тут не йдеться.

© Петро Домаха, 13-09-2010

...cамо йшлось, само вирішувалось і само наважувалось...

© Пані Дереза, 13-09-2010

Перлина

© Галина Михайловська, 12-09-2010

Цікаво

© Зоряна Львів, 12-09-2010

Про що оповідка?

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юрій Кирик, 12-09-2010

[ Без назви ]

© Victor Artxauz, 12-09-2010

Супер

© Михайло Карповий, 12-09-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.0431599617004 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …