Депресивне )))
Рівень 1. Знайомство. Історія почалася на перехресті внутрішньомозкової картинки щільних стовпчиків статистики та четвертого поверху. Позаду історії куцим хвостом приблудного пса пхалось минуле сухими фразами особової справи та історично-географічних довідок. Випадкова муха з розгону врізалася у скло…Статистика лукаво підморгнула і розчинилася у мозкових звивинах, вигинаючись впевненими суглобами цифр. Їх було двоє: високий блондин – позитивний герой серіалу, мрія вищої раси і жінок, що засинають на самоті, – і трохи менший негатив блондина, губатий, широконосий, схожий на спалений степ під липневим сонцем. Їх було двоє. Вона була одна. Блондин і негатив стояли поруч, маючи три пункти спільного: 1) повітря; 2) підлогу; 3) об’єкт споглядання. Блондин зробив інстинктивний рух мисливця, що помітив здобич. Але його інстинкти, притлумлені століттями цивілізованого існування у координатах регламентованого світу, не встигли за миттєвою реакцією того, чий дід ще, можливо, прикривав сором пучком сухої трави і мав ділити кусень землі і хліба з хижаками, зміями, болячками і жінками, що не люблять розмови під місяцем. Блондин залишився героєм серіалу на четвертому поверсі, негатив перейшов на наступні рівні: п’ятий поверх був озвучений його привітом і яксправям, на сьомому поверсі вона засміялась і дала йому номер телефону.
******
- Ексюз мі! До ю спік рашн? До ю спік інгліш?
- Єс! Ай ноу фью вордз ін інгліш. Мой русский очень плохо…
Очі його народу і його очі – вузькі рибини, що плавають у мільярдному океані. Звук р не дається, незважаючи на щоденні тренування. Жорстке волосся. Фігура дорослої дитини. Запах… Так пахнуть лише китайці. «Плівєт!» - так починались їх піванглійські – півросійські розмови. «Мой папа іногда, как ето, пьет. Раз, два месяц. (Дитячі забавки!) Куліт. Очень не халашо. У нас в Кітає жівет 50 налода. Мой налода самий бальшой. Я баюсь людей с півом. Очень много уклаінцев пить в центле». Розмови на кшталт:
- Чжан, вибач, тобі треба піти.
- Харашо.
- Чжан, ти не міг би мені допомогти?
- Харашо.
- Чжан, ти можеш зараз розмовляти?
- Да.
Одного разу вона розповіла йому своє життя. Він терпляче годину слухав алогічну і абсолютно унікальну, звісно, на її погляд, історію, ні бельмеса не розуміючи. Хороший журналіст, прибравши «соплі і воплі» міг звести все до кількох абеткових речень. Але вона була поганий журналіст. Чому він слухав, ні бельмеса не розуміючи? Чому він, принаймні, не сказав, що ні бельмеса не розуміє? Вузькі рибини-очі дивляться без жодних емоцій. Чжан міг зникати на три місяці, Джан міг запропонувати їхати завтра в Китай разом, Чжан, здавалося, не знав, що таке секс, хоч його народ загалом наче успішно займався цією справою. Вона хотіла ексгумувати його загадкову китайську душу, однак ця душа, вилита з цільної комуністичної сталі, не піддавалася розтинам. Будь-які спроби – залізом по склу.
*******
Джон звичайно мовчав. Всупереч міфам про усміхнених американців, він не вважав за потрібне витрачатися на нав’язливе хаудуюду і демонстрацію зубів. За нього говорили президент, демократія, курячі стегна і сімейки зі строкатим прапором. Джон же розслаблявся, пив пиво, переносив свій зад (за американським висловом) з місця на місце. В Україні він відмовлявся говорити про політику Сполучених Штатів в Іраку і танцювати… Слава Богу! Обличчя мав людини впевненої і цілком задоволеної. Питання життя і смерті, любові і ненависті, смислу існування мало його хвилювали. Все буде окей, все не може бути не окей, бо американці переможуть і настане хепі енд, у якому хороші застигнуть у безхмарному щасті, як фрукти у жиле, назавжди або, принаймні, до другої частини. Вона була чи то бувала з Джоном за долари і його феноменальну, майже хамську, впевненість у своїх правах. Він мав право бути тупим, огидним, некультурним, мав право не знати, не купувати, не слухати, жувати попкорн у театрі і хропіти в опері. Вона не звикла до такого. Рідні постсовки постійно боялися здатися гіршими за інших. Тицялися усім стадом однотипних тупоголових баранів у одні й ті ж граблі: купували яскраву синтетику у дорогому магазині, читали, сумно зітхаючи, дешевий постмодерн, пірсінгувалися, татуювалися, фарбувалися, одним словом – виділялися, але не могли виділитися. Джону на все це було плювати. Він мав права.
***********
Коли вона гуляла з Льохою, у її мозку, не зрозуміло з якої причини пульсували три слова: «Машина, квартира, дача». Машина, квартира, дача…Машина, квартира, дача…Дійшло до того, що самого Льоху вона стала називати через раз то машиною, то квартирою, а то і дачею. Льоха не був піфією, але у його сталево-сірих очах пливло майбутнє: сімя, робота, робота, сімя (і перше, і друге сумлінна копія з оригіналу). Його мати її обожнювала, бо, мабуть, інстинктивно відчувала, що цього разу сина не заберуть:
- …улю, ти сьогодні така гарненька.
Чорна закудляна грива кочує з одного засмаглого, розмежованого смужкою рожевої тканини плеча на інше. З очисьок поглядає несформована відьмочка. Нічого сказати, гарнюня.
Батько Льохи – поважна людина, автолюбитель. З матір’ю вони говорять по черзі, старанно намагаючись не перебивати один одного. Прекрасна, заможна, інтелігентна, здорова сімя. Машина, квартира, дача…Машина, квартира, дача…
Ще один нюанс – дружба. Бо мусять же бути у людини, крім партнерів, ще й друзі. …уля хотіла мати справжню подругу. Для цього вона готова була навіть не зраджувати особі жіночої статі, спокушаючи її потенційних женихів і прощати маленькі пустощі, на зразок похуїзму. За таку відверту нещирість отримала по морді і боляче.
Рівень 2. «Життя, як уже було сказано мільйони разів у елітарних романах, дешевій попсі і зразках вуличного настінного плакатно-агітаційного мистецтва, складна штука. Якщо вважати життя грою, то закон земного тяжіння вельми обмежує політ творчої фантазії. Якщо вважати життя театром, то ніхто не встигне вивчити більше однієї ролі. Якщо вважати життя Космосом, то немає зірки, яка б не була прибита цвяхами загального «високого» порядку до певного місця. Якщо вважати життя Хаосом, то воно не варте таких зусиль. Якщо дивитися на життя з позицій людини, то воно уявляється чергою днів, заюшених добрими і поганими справами. Якщо дивитися на життя з інших позицій, то нічого не побачиш (адже людина не може дивитися на життя з позицій, наприклад, каменя, бо вона не камінь, і навряд чи є надія колись ним стати). Одна людина – одне життя. Незалежно від твоїх бажань, тебе запихають в одне єдине, у більшості випадків слабке і недосконале, тіло і виженуть з купою таких же на дорогу дитинства, юності, молодості, зрілості, старості, смерті… У цієї дороги немає узбіччя, не можна повертатися назад, не можна відпочивати… Пересування етапу у правильному напрямку гарантують наглядачі – необхідність їсти, одягати грішне тіло, роздягати його ж, самостверджуватися і оборонятися… Кажуть, є люди, що змогли перемогти життя. Зірки, супермоделі, мільярдери міняють ролі, жінок, чоловіків, дітей, будинки, професії, країни, віросповідання. У них є, принаймні, свобода вибору. Але вони більше схожі на комп’ютерних клонів, агітлистівки, запрограмовані Великим планом для того, щоб решта винуватила у невдачах лише себе, не підозрюючи про існування відпрацьованої системи використання і утилізування елементів шестимільярдного цілого.» (З …уліних думок).
Тієї ночі у душній темряві …уля вибирала свій шлях. Однак калейдоскоп можливостей, розсипався на нікчемні уламки без форми і змісту. Надто простора, похмура кімната робила світ тісним. Кімната була жива, вона ненавиділа …улю майже так само як …уля ненавиділа її. Боротьба людини з кімнатою – дивна річ. Такі фокуси здебільшого призводять до невтішних наслідків (божевільня плюс безрезультатний пошук Магеланової протоки на бракованій карті). Нормальні люди живуть у мирі зі своїм помешканням. Задобрюють його ремонтом, новими меблями або килимами. Хто вони – нормальні люди? Де їхній нормальний острів в океані п’яниць, нариків, таємних гомиків, безмозких блондинок, грошовитих па піків, унормованих садистів та аномальних мазохістів. Де нормальна, не покручена морозами ненависних поглядів, герань, кішечка без таємного шраму хазяйської доброти на череві, суп без уявної отрути? Зараз не про те. …уля топтала кімнату ногами, але це не допомагало. Кімната задумала її вбити. Звичайно, хитра бестія (кімната) остерігається тяганини у суді, опечатувань та інших «неприємних наслідків», тому робитиме свою справу поступово, день за днем, крапля за краплею. Вона мала такі банальні, але перевірені століттями методи впливу на непокірних, як холод, голод і бруд. …уля народилася на руїнах, що мали от-от завалитися. Дні-кола складаються з боротьби за тепло, їжу, чистоту. Телевізор, як монстр, жере залишки мозку. Другорядні питання замість головних – судоми онкологічно хворої душі. Хочеться випити, щоб бодай на хвилину забути, хто ти є і де ти є. Більшість випивали і назавжди залишалися на іншому березі. Вони не знали, що їх убивають помешкання. Лише відьми відають істину (вони так думають), яка розсипається в їхній свідомості на маленькі кавалки гівна. Але життя чомусь вирішило (і загалом правильно вчинило), що істина не може бути частиною масової культури. Тому найсамотнішими в світі можуть вважатися «відьми звичайні» - гидотно великоокі, закудляні істоти, незадоволені і депресивні, приречені доживати вік у божевільні – це якщо пощастить! - після якоїсь дивної витівки (вбивство вигаданого коханця, привселюдний змістовний діалог з чорним котом, імітація провінційного балету на огорожі цвинтаря або дикий трагікомічний канкан під софітами мобільних телефонів на вокзалі енного міста-міліонера та інше, що вони (ці самі відьми) вважають прекрасним і абсурдним).
По-перше, …уля абсолютно не схожа на сексуально наддосвічену героїню тіпа постмодерного роману, вигадку плоскогепої, безгрудої (або навпаки грудастої і жопатої) авторки-інтелектуалки, що намагається іронізувати там, де сама ні бельмеса не розуміє навіть серйозно. …уля ще не знала мужчини. (Уявіть, вона старша за Лоліту на чотири роки і ще не знала мужчини!!!). Причина такої смішної ситуації – гидливість і кімната-вбивця, де не місце дітям, навіть байстрюкам.
По-друге, …уля не гарна, щира, працьовита, благородна шльондра з сентиментального серіалу для пенсіонерів, укурків і дітей. Усі ці якості втрачають будь-який смисл, коли життя поставить тебе раком і, вимазавши пику у калові, муситимеш видряпуватись зі стічної канави.
По-третє, …уліна доля принципово оминає будь-яке чудо. Епоха святих мучеників і попелюшок вичерпала загальносвітовий ліміт чудес, тому сучасникам доводиться обходитися комп’ютерною імітацією. …уля не оживе після смерті, вона не виграє мільйон, її діагноз правильний і безжалісний – жодних помилок і лікарських пробачень, жодних виграних судових справ, її кохання в мільйони тисяч мільйонів менші за вічність.
…уля – це згусток блаженного «не знаю» молодості. Вона носить у собі красиве трагічне божевілля, яке згодом перетворюється на неестетичні соплі і корчі епілептика у руках незворушних медбратів. …уля – це діаманти сміху, що так безсоромно виграють на шиї сірого затюканого будня …
Є дві …улі. Одна народилася у цілком реальному місці, у реальному оточенні, сфотографувалася на паспорт, студентський, читацький і ще купу різних посвідчень. Ніс, рот, руки, ноги, груди, попа, живіт. Все як у всіх. Абсолютно не виходить за межі дозволеного, пристойного і поширеного. Вона іде на підборах після тяжкого дня і думає про підбори, їжу та сон. Щоправда, очі відьмацькі. Якийсь предок-циган пиляє на скрипці тіла і душі журну мелодію. Як це було? Ліс, масні жарти, чорна закудляна немита грива, біль невинного дівчати… Гріхи дідів спокутують онуки. І …уля спокутувала. Її убивала кімната, безкінечні потреби, нездатні чоловіки, а найбільше вона вбивала себе сама. Нерви – струни віолончелі. Майбутнє – чорне простирадло плюс безкінечність. Для себе людина живе вічно, бо її вічність вбгана у строк від народження до смерті. Частину …уліного всесвіту поглинула гідра невідомості. Інша …уля – згусток теплої душі, не зафіксований у жодному протоколі. Ця інша …уля – це хвороба. Вона атрофує свідоме начало, щоб заполонити маленький всесвіт желеподібною вогкістю. Коли процес добігатиме кінця, жінка середніх років сидітиме на сонечку у садку. Що думатиме, відчуватиме ця жінка невідомо нікому, навіть їй самій. Чотири чоловіки мріють про тендітне персикове тільце, не знаючи, що воно вкрите синцями від майбутніх уколів. Хто з них годуватиме її з ложечки, витираючи слину? То в принципі все одно. Найстрашніше, що до того часу (слина, уколи, желеподібна свідомість) ще треба якось жити: їсти, розмовляти, мати гарний чи поганий настрій, сподіватися на щось, писати купи непотрібних паперів (виписка, приписка, безкінечні заяви, оплати, переплати, передплати), фарбуватися (найбільш, на думку …улі, парадоксальне дійство для без п’яти хвилин рослини). Кожного дня – тридцять, сорок, п’ятдесят секунд забуття.
…Африканець, китаєць (обидва з невимовними іменами) і Джон розчинилися у процесах всесвітньої антиглобалізації. Слово «психушка» не записане у їхньому мінісловничку юних україністів, тому саме поняття є таким, що не існує. Прийшов Льоха зі своєю нареченою. Він приніс торбу всіляких наїдків від мами, підсвідомо сподіваючись насолодитися видовищем …уліних голодних спазм і своїм безкорисним ображеним благородством. …уля його не впізнала, але і їсти не захотіла. Ніхто не зрозумів, чому. Можливо, Бог не захотів бачити такого приниження своєї армії «добра». Бо …уля, незважаючи ні на що, то – добро. (Її було нагороджено цим статусом за останні 50 копійок, помилково віддані якійсь смердячій циганській бабці з гострими демонічними очима). Або просто це були чергові вибрики.
