Ми вже давно знаємо, що найвизначніша перемога – це перемога над самим собою, але як її досягти – і досі лишається таємницею. А свої образи, зазвичай, ми вважаємо найтяжчими.
Так сталося і цього разу. Невдало сказане слово розбудило в душі доньки і матері цілу бурю обурення і прихованого болю, яка знесла все на своєму шляху. Словесний поєдинок двох раніше найрідніших людей завершився повним розривом.
«Я ніколи тобі цього не пробачу!» - сказала кожна з ним і їхні життєві шляхи розійшлися. Вони старанно виконували свої обіцянки і після тієї сварки більше ніколи не бачились. Рік змінювався роком, а вони зберігали свою клятву і не спілкувались. У кожної з них було своє життя і вони, в якійсь мірі, вважали його щасливим.
Інколи, в періоди душевного сум’яття, вони згадували одна про одну, але одними згадками все і обмежувалось. Проте, щоб зробити крок на зустріч, у жодної сторони не було і мови.
Та трапляються особливі дні, в які у тебе ніби заново відкриваються очі і ти бачиш світ зовсім по-іншому. В такі дні всі образи якимось дивовижним чином відходять на задній план і ти починаєш думати, що, можливо, в деяких ситуаціях поспішив з висновками.
«Ти найгірша донька у світі! Ти невдячна, а я жила лише заради тебе!» - кілька років тому крикнула їй мати.
«Якщо ти дійсно моя мати, то будь справжньою матір’ю! – неслося у відповідь. – Ти кричиш про свою любов і самопожертву, але я не відчуваю з твоєї сторони ні любові, ні навіть елементарного розуміння!»
Все це було тоді, але роки летіли, а спогади про той день ставали все більш розпливчатими.
І не дивно, що в один прекрасний день рука доньки несміливо потяглася до телефону. І так само зрозуміло, що на іншому кінці дроту затремтів голос матері, яка, можливо, всі ці роки навіть собі не зізнавалася в тому, як сильно чекала цього дзвінка.
Все почалося з простого привітання, а… завершилося на диво дружньою розмовою.
- Ти мене пробачиш? – шепотіла одна
- Уже пробачила, - ковтаючи сльози, відповіла інша.
- І що ж нам тепер робити?
- Ми вже не в змозі повернути час назад, але можемо зробити вигляд, що нічого цього з нами не було. То що, спробуємо?
- Я не проти, - почулося полегшене зітхання матері. – Звісно, я не проти.
