| © Михайло Гафія Трайста, 10-09-2010
|
5
На похорон Йончія Лупула зійшлися люди чи не зі всього міста і зі всіх сігетських околиць. Сам панотець Ненештян дивувався, бо він вже понад сорок років служить, і за цей час не одного, не двох небіжчиків похоронив, але на жодному похороні ще стільки людей не бачив. Правда, на похороні Йончія він не робив відправу, бо небіжчик покінчив життя самогубством, незважаючи на Господні закони. Церковні канони не дозволяють хоронити самогубців з відправою. Він прибув тільки для того, щоб запечатати святим хрестом могилу до дня воскресіння, коли Господь Бог покличе грішника на Свій праведний суд.
Хоча в місті були три кладовища, й кожне з них мало куток для самогубців, Йончія похоронили під горбом Добоняша, в кінці його виноградника. Так домовилася його жінка Руксандра з Радулом та куховаркою Меліндою, бо з ким іншим ще могла радитися? В Йончія більше ніяких родичів не було, ні близьких, ні далеких.
– Нехай спочиває тут, поблизу свого господарства, з якого й так досить рідко виходив, і хай йому Господь Бог відпустить гріхи, – вирішила Руксандра, – чи як ти думаєш, Радуле?
Раду байдуже знизав плечима, нібито хотів сказати, що йому однаково, де похоронять небіжчика, який, позаяк говорять люди, був його батьком. Батько, не батько, але як помер, то Раду вже не міг мати ніякої користі, бо ця жінка хіба буде тримати коней? А без коней йому немає чого шукати на її подвір’ї... Та в неї навіть вже й коней не-має, бо Йончі Лупул «забрав» їх з собою на той світ, а ті, що їх не застрелив, то не коні, а пусті шкапи, не варті ялової корови... Коней, яких застрелив Йончі, Раду з Довгим та Глухим закопали під горбом Сарати напроти місця, де Руксандра збиралася хоронити свого мужа. Радулові було жаль коней так само, як і Йончія. Та що він вже міг поробити? Добре, що в нього є свої гроші, може, й настав час самому собі почати господарювати, купити трохи землі, збудувати хату, одружитися... Йому вистачить грошей!
Але Радулові не довелося нікуди відходити з подвір’я та хати, в якій виріс, бо те, що трапилося на поминках, здивувало не тільки його, а й всіх присутніх, що прийшли випроводжати Йончія в останню дорогу: від простих та убогих селян, які йшли на всі похо-рони ради поминків, на яких могли досхочу наїстися та напитися тільки за слово «простибоже», до адвокатів, нотаріусів, жандармів, лікарів та інших високоповажних людей міста, які пізнавали Йончія й їм здавалося, що вони зобов’язані відправити свого знайомого в останню подорож.
За допомогою Мелінди та Радула Руксандра не відпустила жодного присутнього з похорону додому, – чи це був пан, чи простий селянин, – вона всіх запрошувала на поминки, щоб по-молитися й випити чарку за душу покійного Йончія. Вона, нібито, віщувала, що на похорон прийде багато людей і тому прилагодила багато їжі та напоїв, аж два кабани та чотири ярки заколов Довгий для Йончієвих поминків, а до того Мелінда зарізала ще кілька курок та ситого індика, – «Не кожен день помирає пан Йончі!..», – трохи злобно подумала куховарка, бо не дуже полюбляла свого бувшого хазяїна.
Люди їли, пили й здогадували добрим словом покійного Йончія.
Після того як священик Ненештян помолився за щоденний хліб та за душу грішного раба Йончія, Руксандра попрохала присутніх, щоб послухали її:
– Те, що я вам скажу, є дуже важливим для мене, тому хочу, щоб всі ви були моїми свідками. Для цього я запросила й пана адвоката Прункула.
Всі замовкли, з великим нетерпінням чекаючи почути, що казатиме молода вдова.
– Як шлюбній, тобто законній жінці покійного Йончія Лупула, по закону мені належиться все, що зісталося після його смерті, тим більше, позаяк всі ви добре знаєте, в нього немає ніяких близьких і навіть далеких родичів, які мали б право по закону ділитися зі мною, або вимагати що-небудь, чи не так, пане адвокат? – звернулася Руксандра до Прункула.
– Безумовно так. Все, що залишилося після смерті вашого чоловіка, це ваше, – переконливим тоном промовив адвокат.
– Тепер прошу вас вислухати мене.
Всі присутні чекали мовчки, намагаючись відгадати, чого домагається Руксандра, яка після короткої передишки продовжила:
– Мені не треба нічого-нічогісінько з того, що залишилося після смерті мого чоловіка. Тому, що я його не любила й не хотіла виходити за нього заміж, а вийшла, бо мій батько примусив мене, краще сказати, проміняв мене за пару коней, які обіцяв йому покійний Йончі...
Старий Дмитро Дурило, якого Степан Гайдамашин привіз на похорон, почервонів, наче рак, і, втупивши бороду в груди, опустив голову. Всі мовчали. Багато з присутніх знали те, що Дмитро Дурило примусив дочку вийти за Йончія, інші догадувались, що не охоче вийшла Руксандра за старого парубка, але не розуміли, чому вона відмовляється від всього після смерті нелюба.
– Я думаю, що все майно Йончія Лупула належиться його рідному синові Радулові Джямбашу, все це його... Тому що він – рідний син Йончія, й ви всі це знаєте...
Присутні оніміли від подиву. Одні, правда, думали, що Раду має право на якусь там частину майна Йончія, але так, щоб вдова відмовилася добровільно від всього?! Такого ніхто не сподівався, й тому одні думали, чи вона часом не з’їхала з глузду, а інші тайком посміхалися, думаючи, що молодиця з радощів хильнула чарку-дві, й тепер не здає собі справу, що говорить. Тільки адвокат Прункул звернувся до неї серйозним тоном:
– Пані Руксандро, коли я говорив, що ви маєте право на все, що відумер ваш чоловік, то мав на увазі не вас саму, а обох з вашим сином Йонуцом Лупул, законним сином вашого покійного чоловіка. Я не заперечую, що Раду Джямбашул є рідним сином Йончія, але, на жаль, він не є законним його сином. Якщо хочете, то маєте право щось виділити й йому, але відсторонити все від законного сина не маєте права...
– Йонуц… мій син Йонуц не є сином Йончія Лупула!..
Слова ці впали, наче грім з ясного неба. Присутні витріщили очі на Руксандру, а кілька кумок з «чемними» язиками почали штовхатися ліктями, підморгуючи одна іншій, мовляв: «бач, яка вона „порядна“!..», зраділи, що на наступні два тижні вже мають про що «молотити» язиками.
Тільки в Cтепана Гайдамашиного серце забилося щосили. Йому, нібито, завжди хтось підказував, що Йонуц його син, мабуть, тому він так і любив хлопця.
– Ви можете уважати мене повією, можете думати про мене, що захочете, мені байдуже. Але я не хочу, щоб мій син ріс і жив на багатстві, яке належить не йому, а іншому, мене б за це Господь Бог покарав!..
Після такого сильного аргументу адвокат Прункул попросив Руксандру, щоб прийшла до його кабінету, і там вони якось розв’яжуть справу.
Люди почали розходитися по домівках, сильно здивовані почутим, нібито соромилячись, підходили до Руксандри, і потихоньку проказували:
– Най Бог прийме...
Перед тим як мали повернутися додому, Степан Гайдамашин підійшов до Руксандри й тихим голосом сказав:
– Ти правильно зробила. Йонуц буде рости на подвір’ї свого батька разом зі своєю матір’ю, ти згідна?
– Такого ще не було, щоб вдову сватали прямо на похороні її чоловіка!.. – гірко усміхнулася Руксандра.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
