А який-но це кінь пєдальний стравоходом заїржав? Знову ти, Федько? Що, синку, то тебе вже і коняча громада до себе прийняла? А, що, вступний іспит з такою горлянкою не провалиш. У коней ти свій і у свиней вже, мабуть, теж? До свинтусів, звичайно, важче вступити. Там на іспит, крім художнього рохкання та кувікання потрібно ще сяйно посміхаючись усім рилом, з`їсти піввідра того, за яким, поки ще тепле, свині та собаки так дружно упадають. Запарену для паці дерть, ви з Нон Стопом, якось вже сп`яну вмаламурили, то і з цим ділом не підведеш. Кажеш, що не спеціально? А я кажу, що якби захотів, то втримався б. Втримувалися люди і у важчих ніж у тебе умовах. Вчиш тебе, вчиш, а ніякого толку... Свинота, ти, свинота... Он слухайте історію про те, яка повинна бути витримка.
Ще у часи Союзу поїхав мій знайомий, Петро Битон, у відрядження на Північ. Сталося так, що до неділі не встиг закінчити службові справи, то ж і вирішив у вихідний провідати армійського товариша. Однополчанин жив у найближчому райцентрі, до якого потрібно було їхати години зо три автобусом. Діло було узимку, а на Півночі це нешутєйні морози зі скаженим вітром. У неділю вранці Битон нашвидку зібрався, поклав необхідне у чемоданчик – дипломат та й поїхав на міську автостанцію. До потрібного рейсу виявилось ще майже дві години. Обійшов Петро від нудьги усі навколишні магазини та аптеку, де й купив та поклав до кишені пузирьок касторки. Хотів увечері обробити нею черевики, що почали протікати від північних снігів.
Опаленню місцевого громадського транспорту Битон не довіряв, тому у станційному буфеті задля „сугрєву” так сумлінно під кришечку заповнив баки пальним, що коли, блаженно рухаючи плавцями, все ж долинув до свого місця у автобусі, миттєво поринув у мерехтливі глибини сну...
І бачить він себе на тім світі. Гарна погода, з блакитного неба крізь білосніжні хмаринки яскраво і ніжно світить сонце. Навкруги, куди не кинь оком, духм`яна зелена трава та неосяжний квітучий сад, а неподалік кришталево дзюрчить прозорий потічок. Зараз хтось з`явиться, - подумав Петро. І точно, вдалині показалася світла пляма, яка дуже швидко збільшувалася. І ось перед ним високий та стрункий, сам білий як сніг і з такими ж крилами, з мудро і ласкаво сяючими очима... кінь. Не розтуляючи рота каже: І-го-го-го-го-го-го-го! Прошу додому, брате!
-Почекайте, Ви..., а ти, нічого не переплутав? Я ж-бо не кінь! –говорить Битон. -А, хто ж ти?
–Досі був людиною.
–Та колись? А тепер, поглянь–но на себе?
Обдивився себе хлопець з низу до носа і побачив, що таки кінь не збрехав. Тільки от крил у нього немає. І коли ж це мене встигло на коня перекувати? То все, мабуть від хересу на автостанції у буфеті, якийсь він... херсонський був, – вирішив Петро. Підняв Кінь - Битон очі, а коней вже, мабуть більше десятка звідкись узялося. Правда, теж, як він, безкрилі. Стоять, зблискують очима змахують хвостами та прядуть вухами. Яких тільки не назбігалося: і сірі, і руді, і у різних яблуках... Каже тут крилатий:
Коників біля тебе рівно одинадцять, будеш дванадцятий. Тепер привітайся з кожним братом, але обов`язково поодинці. Спочатку з наймолодшими, а потім і до старших дійдеш.
-А як у вас здоровкаються? -питає Петро.
–Ти тільки-но відкрий рота і одразу все зрозумієш, - відповідає білий.
–Ну вітатися, так вітатися. Хто перший?
–Я перший, а звати мене брат Орррлик, каже найближчий до нього миршавенький рудий кінь.
–Ну, то здррр...
І, тут відчув Битон, що щось нове і неземне у ньому аж з глибин самої середини нестримно підіймається до горлянки..., - ір-го-, ... і прокинувся.
Ой, драна охрана, а навколо ж переповнений автобус. Поруч по–індіанськи незворушно сидить якась дочка оленяра в унтах та куртці-алясці. А, людей же в салон набилося, мамо моя, як зайців у човен до діда Мазая. Ті, що сидять, на вибоях дружно клюють носом спину сусіда спереду. А стоячі, ті, щільно притулившись одне до одного різними місцями, дригано коливаються та підскакують, як дикуни на танцях навколо вогнища на честь, якого – небудь, ідола полювання. Кожен сумлінно зайнятий своїм ділом, ніхто не сачкує. Їдуть собі люди. Та, найголовніше, те неземне розпираюче, наяву виявилося спалахнулим сугрєвним пальним, яке вже розширилося так, що ще мить і зірве кришку бака. А тут ще на вибоїні, готуючись до дзьобання сусіда спереду, пішла назад голова з носом... Якась мить і сусід стане схожий на салат олів`є у сидячому положенні… З гаснучою від натуги, не допустити перевтілення людини у закуску, свідомістю, Битон рвучко відкриває власний дипломат, і…шанобливо похиливши голову вітає миршавенького брата Орррлика… Закриває чемоданчик… Мимоволі, щасливо, але трохи вимучено посміхається... Яка полегкість… Рай кінський, та й годі…
А, що ж пасажири? Дочка оленяра і далі їде з кам`яною мордякою, а інші продовжують незворушно дзьобати та танцювати…
Все таки, щоб там не говорили різні підступні вороги, люди у нас найкращі у світі. Яке ж величне почуття такту! Який же я їм вдячний, - думає Петро… А, що надворі за склом? Біла зима та темна ніч. А, вночі, як казала мама, потрібно спати…Мила моя рідна мама, як тебе не послухати… І… заснув Битон …
І знову бачить він себе на тім світі. Погода та пейзаж ті самі. Зараз хтось з`явиться, - подумав Петро. І точно, вдалині показалася світла пляма, яка дуже швидко збільшувалася. І ось перед ним високий та стрункий, сам білий як сніг і з такими ж крилами, з мудро і ласкаво сяючими очима, крилатий кінь. Не розтуляючи рота каже:
І-го-го-го-го-го-го-го! Ти знову з нами, брате!
-Що ж тепер? – спитав Битон.
–А що? З Орррликом ти вже поздоровкався, тепер вітайся з наступним братом, відповідає білий.
Роззирнувся Кінь - Битон, а сірі, руді і у різних яблуках братани вже тут як тут. Стоять, зблискують очима, змахують хвостами та прядуть вухами. Ось тут начисто забув Петро, яким чином здоровкався з братом Орррликом, то і спитав:
А як у вас вітаються?
–Ти тільки-но відкрий рота і одразу все зрозумієш, відповідає крилатий.
–Ну здоровкатись, так здоровкатись. Хто тепер?
–Я, а звати мене брат Іггогонатій, каже найближчий до нього, але вже не миршавенький, а аж миршавий кінь сивої масті.
–Ну, то здррр...
І, тут відчув Битон, що щось нове і неземне, але вже чомусь трохи знайоме, у ньому аж з глибин самої середини нестримно підіймається до горлянки...Ір-го... І прокинувся.
Ой, кізяки до мармизяки... І знову Петро у автобусі. Поруч порожньо, а незаймано незворушна дочка оленяра вже пересіла на вільне сидіння. І, людей у салоні майже не залишилося. Так сидять подекуди поодинці. Їдуть собі люди та й їдуть. Та, найголовніше, те неземне розпираюче, наяву знову виявилося спалахнулим сугрєвним пальним, яке вже розширилося так, що ще мить і зірве кришку бака. Що ж робити? А, ну як почують і побачать? Водії, два здоровенних бугая, можуть же не зрозуміти такого вітаннячка і висадити з автобуса на морозяку... А тут ще на вибоїні, готуючись до дзьобання сидіння спереду, пішла назад голова з носом і судомно заціпленим ротом... Якась мить і...
З гаснучою від натуги, не допустити явності таємного, свідомістю, Битон стрімко і рвучко розстібає свою шубу з хутра олімпійського ведмедя, притискається лівою щокою до стіни автобуса біля сидіння, натягує оте одежіо зверху на голову, і…шанобливо похиливши голову вітає сивомиршавого брата Іггогонатія … Знімає з голови шубу…Мимоволі щасливо, але трохи вимучено посміхається... Яка полегкість… І, знову, кінський рай та й годі…
А, що ж бугаї та пасажири? Мовчать водії, утнулись обидва чотирма очима у старанно проморожену дорогу. У дочки оленяра мордяка від нерухання ледь не сизим мохом вкрилася, інші продовжують незворушно дзьобати сидіння спереду…
І, знову таки, щоб там не говорили різні підступні вороги, люди у нас найкращі у світі. Яке ж величне почуття такту та яке вселенське співчуття! Який же я їм вдячний, думав Петро. А, скільки ще їхати? Що кажеш, товаришу годинник? Ще майже півгодини. А що надворі за склом? Знову біла зима та така сама темна ніч. І це у них аж до літа… Як сумно, блін, просто казна як сумно…Як жалько цих чудових людей… Що ж то за посуд у кишені давить? Фанфурик «Руської»? Чи ні? Що тут написано? Ка…, Каа…, Кааа…, а, то, мабуть, «Казацкая». Вона, ріднесенька…
Хижо згриз Битон зубами фольжану кришечку…
-За достатність для всіх сонця у небі…
І пішов тихенько фанфурик на підлогу порожнім…
-А спати все хочеться. Мабуть зимова сплячка…, херсонський херес…
І заснув Петро…
І знову бачить він себе на тім світі. Погода та пейзаж так і не змінилися. Традиційно, саме зараз хтось з`явиться, - подумав Битон. І точно, вдалині показалася світла пляма, яка дуже швидко збільшувалася. І ось перед ним величний, стрункий, сам білий як сніг..., коротше той самий крилатий. Не розтуляючи рота каже:
І-го-го-го-го-го-го-го! Ти знову з нами, брате!
-Що тепер? – питає Битон.
–А що? З братами Орррликом та Ігггнатієм ти вже привітався. Ми тут подумали. Здоровкаєшся ти впевнено та сильно і дуже шанобливо. Правда зовсім не використовуєш інші можливості, якими тепер наділений. Але, маємо надію, що ти докладеш досить зусиль і виправишся. То тепер дозволяємо зекономити час та привітати інших братів всіх і одразу. Дивися, не підведи.
І відповів Кінь – Битон:
Не бійтеся, я не підведу.
Розставив поширше ноги, задер хвоста та закопилив верхню губу, струснув гривою, напружив шию і прищулив вуха. А сірі, руді, сиві і у різних яблуках братани, вже тут як тут. Стоять, зблискують очима, змахують хвостами та прядуть вухами. І підбадьорливо так посміхаються, самими губами. І ось тут знову начисто забув Петро, як здоровкатися з кіньми. Спитав:
А як же у вас вітаються?
–Ти тільки-но повище задери хвоста та поширше відкрий рота і одразу все зрозумієш, - нагадав білий.
–Ну здоровкатись, так здоровкатись. Здррр...
І, тут відчув Битон, що щось нове і неземне, але вже чомусь знайоме, у ньому аж з глибин самої середини нестримно підіймається до горлянки і одночасно..., - ой, мамо моя -, стрімко опускається униз... Ір-го... І прокинувся.
Ой, ядрьона матрьона... Автобус пригальмовує і стає. Поруч порожньо, у салоні, крім бугаїв – водіїв немає нікого... Аж тут один бугаєнко об`являє у мікрофон:
Конєчная!
А, найголовніше, те неземне розпираюче у цей раз наяву виявилося спалахнулим і вже не просто якимось сугрєвним, а справжнім ракетним пальним, яке вже збільшилося у об`ємі так, що ще якась мить і вибухне через кришку бака і сопло.
–Що ж робити? Я – ракета, я зараз на старті вибухну, гарячково думалося Петрові... Треба рятувати водіїв та автобус... Подалі від житла, у ліса, у поля...
Швидко, кулею, держачи у руці дипломат, і по дорозі збивши одного з водіїв, що вже майже вийшов, Битон вилетів з автобусу і величезними стрибками побіг до центру пристанційної площі. З гаснучою від натуги, не допустити передчасного вибуху, свідомістю, Петро кидає дипломат, одним ривком стягує штани, сідає і...з великим почуттям і, напрочуд шанобливо похиливши голову, вітає на всіх потрібних можливостях інших братів, всіх і одразу...
Відрятувавшись та відвітавшись, Битон, як справжній герой-рятівник, посміхається зі сльозами радості на очах... Яка небувала всеохоплююча полегкість… Але ж, який тут сильний морозяка. Так можна, назовсім залишитися без інших можливостей. Як же без них вітати та рятувати знову?
Одягає штани... Ніхто, ні поодинокі перехожі, ні відсутня на той момент міліція, чомусь так і не подякували Петрові за цей подвиг витримки... Як заходив Битон у приміщення автостанції, щоб подзвонити однополчанину додому, з дипломата, як відгомін, відшумілої негоди, іноді ще, чимось таки, накрапало...
От бачте, хлопці, яка у людини витримка. А, ти, Федько, не можу та й не можу. Рівняйсь на Петра Битона. Людиною станеш.
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
