...
Такого ДТП я ще не бачив. Багато чого бачив, але такого...
Розкидані по дорожному полотну та по обочині чорні джипи... деякі – зібгані в “гармошку”, деякі просто горіли, як підбиті ворожі танки, якісь то там, то тут купки холодцеподібної речовини, що колись були людьми... Перекинута догори колесами “фура”, що перегородила проїжджу частину траси... Якісь чоловіки, що бігають від одної купки до іншої... хтось викликає по мобільнику допомогу... виносять тіла на обочину.... там уже лежать якісь люди, незрозуміло, чи живі, чи мертві... дехто з них смішно сіпається, наче лежачи танцює брейк-данс... на пеньку від свіжозрубаного дерева сидить молода жінка у чорному і вся труситься чи від холоду, чи від чогось іншого... до неба стовпом підіймається біла-біла водяна пара від розчавлених радіаторів і чорний-чорний дим від палаючої гуми...
Я вийшов з автомобіля і став відливати у кювет. Вільною рукою намацав мобільник і викликав 911. Приємний дівочий голос запитав, що трапилося і де.
- Між Смілою та Ротмистрівкою, - сказав я. – ДеТеПе.
- Знаємо, вже виїхали. Дякуємо.
- Тут таке...
- Перекинулася вантажівка?
- Це лише початок.
- Тобто?
- У неї в’їхав кортеж губернатора.
Пауза.
- Ні фіга сєбє.... Виїжджаємо!
Взагалі, такі важливі траси, як Черкаси-Бурумбуки, повинні контролювати есесеном - Супутниковою Системою Нагляду за Дорожніми Ситуаціями. Але це незалежна державна структура, котра має власну базу для надання допомоги потерпілим. Можливо, вони вже виїхали самостійно.
Ззаду під’їхав і загальмував Вован на своєму сріблястому ланосі. Вийшовши з корита, він запалив свого “срібного бандеру” та теж став відливати у кювет. Я махнув йому рукою, тіпа – погляньте, шановний, що робиться. Він кивнув мені головою, тіпа – бачу!
Відливши, Вован метнувся у багажник, вийняв звідтіля- що б ви думали? Допотопний медичний саквояж білого кольору з великим червоним хрестом. Вийняв звідтіля білу шапочку з таким же, але меншого розміру червоним хрестом і нап’яв на голову. Потім звідтіля ж вийняв та вдягнув білий халат з надписом “Я-лікар” та натягнув на руки білі рукавички.
- Я лікар, – крикнув він мені, наче я був сліпий.- Чого стоїш? Побігли допомагати!
- Я фотограф, - згадав я, вийняв свій фотоапарат і побіг за Вованом.
Картина була дуже жахливою. От здавалося б – лінкольн. Чи майбах. Коштує шо один, шо інший мільйони гривень. Там рівень безпеки мав би бути колосальний. Як у рекламі – танк наїжджає на лінкольн, розчавлює його, як консервну банку, а звідтіля виходять цілі та нешкоджені Він та Вона і весело цілуються, дивлячись у вічко телекамери. Ну і що, що лінкольни зараз виготовляються винятково у Гуанчжоу? Хіба від цього змінилася конструкція “лінкольна”? Де подушки безпеки, де рама підвищеної надійності, де усілякі хитромудрі електронні штучки, котрі призначені вберегти вас навіть від прямого попадання в “лінкольн” атомної бомби?
Повторюю – картина була дуже жахливою. Можна сказати, що оце я вперше наяву побачив, що у людини знаходиться всередині. Добре, що у мене був фотоапарат. Просто так я на все це дивитися б не зміг – мене б вирвало. А крізь окуляр фотоапарата – будь-ласка, дуже прошу. Складається враження, що це не наяву, а на екрані телевізора чи монітора. Що це не отут, між Смілою та Ротмистрівкою, а десь далеко в Палестині чи Кашкамарі. Звичайно, запах розчавлених людських нутрощів давався взнаки, і добре, що його трохи перебивав запах горілої фарби, гуми, пластику та всього іншого, з чого складаються майбахи та лінкольни.
Поміж усім цим метушився якийсь пузатий, неголений чоловічок у дешевих китайських штанах, з дводенною щетиною на обличчі. Він ходив з простягнутими руками, белькаті очі його були наче вивернуті на ліву сторону, він тільки те й робив, що примовляв одну фразу:
- О Боже, я ж не хотів! О Боже, я ж не хотів!..
(повністю твір читайте на сайті "Книга Другу" http://www.knigadrygy.com/book_single.php?cid=1&nid=446 )
