Кажуть, якщо жінка після тридцяти років виглядає страшною, то вона зовсім дурна. Для сильної половини людства варто пояснити це правило: вживання косметики, знання вад власної фігури та наявність мінімального відчуття смаку, помножившись на досвід в п’ятнадцять років, обов’язково принесуть результат. За умови, якщо в цьому коктейлі присутній хоча б мінімальний розум.
Так от, Рижа не була дурною у свої двадцять, використовувала перелічені вище інгредієнти на всі сто відсотків. І настільки результативно, що створила ідіоматичні вирази типу «малюватися, як Рижа», «зачісуватися, як Рижа». Навіть Міша на початку весни діставався до Іли. Казав, що вона занадто хмуро вбирається, з-за того її не цікаво фотографувати. І щоб пішла у навчання до Рижої, було б допоміжним…
Логічним наслідком була і популярність Рижої серед осіб протилежної статі, яка стикалась з її глухою відмовою. Не з-за противності характеру, а на ґрунті щирого бажання не розмінювати велике та щире почуття на пару десятків незобов`язуючих перепихонів. В результаті таких упереджень всі залишалися при своїх інтересах, а Рижа на самоті.
Майже до кінця літа вона вичікувала «свого» вбивцю. Мала час і поміркувати, і добре підготуватися. Чим краще шліфувався власний план помсти, тим більше в неї чесалися руки, чорніла душа і загартовувалось бажання. І вона дочекалася, тому що дуже сильно хотіла.
Всі шестеро вбивць розуміли, що додому варто повертатися найпізніше. Бракувало діяльності міліції, так ще свої переказали: цікавилися ними круті авторитети, не шукали, а так, чисто – хто, що. І стало зовсім страшно. Та переляк, навіть самий сильний, з часом минає. Особливо, коли обезбашеному наркоману та алкоголіку доводиться ціле літо сидіти сиднем в прабабціному селі. Та ще кожного дня гусям терти буряки та моркву. Від такого життя не те що вити, самостійно в петлю залізти захочеться. З алкогольних виробів, вибачте, тільки самогон. І той в неділю вечором та на свята. А скільки тих свят влітку – Трійця, Івана та Покрова.
Спокуса з часом стала значно сильнішою за переляк. Не витримали, почали повертатися до міста. Той, що належав Рижій, приїхав передостаннім.
Вона так довго і так ретельно планувала свій зовнішній вигляд, що, завершивши всі приготування, залишилась абсолютно не задоволеною собою. А дарма, їй вслід оберталися навіть древні підсліпуваті пенсіонери. На Левандівку вона приїхала трохи завчасно, але все одно одразу пішла до бару з територіальною назвою «Біля озера». Всілася за єдиний вільний стіл, поміркувала – ще двадцять хвилин, і вільного місця вже не було б. Їй вистачило миті, і відвідувачі потрібної їй статі готові були цілувати підлогу, по який вона ходила. Жертва заявилася тільки за годину, її навіть встигли попередити – ця рижа курва давно тут сидить, і на жодного не ведеться. Але наслідки спілкування з гусьми бентежили кров. Приперся миттєво, як миленький:
- Чекаєш на когось, красуню?
- Еге ж. Але, певно, вже марно. Так буває, коли тобі винні гроші.
- Нічого собі! То хтось з наших, місцевих? Можу посприяти, скажи – хто?
Рижа стрільнула очима незрозумілого кольору, і влучила одразу в голову. Саме ту, що запасною лежить в штанах. Ще раз прикрила очі і ще раз стрільнула – щоб заскалило. Зітхнула, вимовила томно:
- Ти жартуєш. Вірю, що допоможеш вмить, але ж я не стукачка. Розбиратимусь сама, так мене мама виховала. Але дуже вдячна тобі, любий…
Останнє слово підтягнуло свідомість до збудженої голови. Жертва тричі потрапила у пастку, вже бажала лагідно їсти з рук. Ще потеревенили, постріляли очима, але якось ліниво, вбивали час до дискотечної кульмінації в «Місто». Та й поїхали. Звичайно ж, в «Далі» не підеш, на уламках в тиші досить незручно танцювати. Дивилися вслід її обранцю незрозумілими поглядами відштовхнуті залицяльники – що вона в ньому знайшла, викапана Сніжна Королева? Як не крути – придурок придурком.
На дискотеці Рижій вдалося дійсно відірватися, при чому на кришталево тверезу голову. Енергія залу сприяла, а власного адреналіну вистачило б на взаєм. Навіть не чітко усвідомлювала, коли підливала жертві хімічне колесо до пива. Купила подвійну дозу, щоб точно. Втрата пам’яті в потвори була їй гостро необхідною. Вона перестрахувалася, ледве встигла вивести тіло з дискотеки і розкласти спатоньки в найближчих кущах.
Додому доїхала миттєво, скільки там – з «Міста» до Нового Львова. Навшпиньки прокралася до власної кімнати, твердими, вивіреними кроками підійшла до власної шафи, нахилилася до переду. Розмахнулася всім тілом та прицільно вдарилася правою стороною обличчя у кут. Адреналін допоміг, обидва ока миттєво набрякли та залилися червоним кольором. За п’ять хвилин спухле, знівечене дитя повідомило татові: «Мене зґвалтували, страшно та брутально». А тато отримав свій диплом юриста ще тридцять років тому.
Миттєво, ранком понеділка – сам Бог велів працювати, сформували заяву. Минав дорогоцінний час, тому одразу Рижу відправили до гінеколога. Вона, підсвідомо, уявляла зустріч з підстаркуватим алкоголіком, а в білому халаті на неї очікувала молода жінка. Але Рижа все одно пішла запланованим шляхом. Витягнула з кишені підготовлені двісті баксів і вимовила:
- Я на крісло не полізу. Напишіть природнім та неприроднім шляхом. З тілесними, звичайно.
- За що ти його так? – запитала наперед попереджена жінка.
- Він вбив мого друга – несподівано для себе відверто відповіла Рижа.
- А за що вбив?- доктор спантеличено поцікавилась вдруге.
- Було б за що, певно не вбивав би – вивела вона у відповідь дивну зворотну ідіому.
Судмедексперт дивитися не міг на Рижу. Настільки його, досвідченого служаку, вбивали запухлі фіолетові синці тендітної дівчинки. А хірург чомусь свиснув, гукнув «Ого» і відправив на рентген. Дізнавшись результат, Рижа вже свиснула сама: перелом верхньої щелепи зі зміщенням, лікарня, операція, загальний наркоз.
Наркотичного сну вона покуштувала вперше у своєму житті. Спочатку літала червоним лабіринтом, а потім її знайшов Міша, і вони стрибали з хмари на хмару, міцно тримаючись за руки. Десь на горизонті вже сходило сонце. Рижа сміялася, щасливо та дуже голосно, втрачений і знов знайдений друг закружив її в дикому вихорі. Його обличчя все наближувалося, все світліше ставало навколо, і вона не витримала – зловила Мішину голову руками та почала цілувати, ніжними дотиками. Скрізь: очі, брови, губи, десятки разів, дуже довго. І шепотіла: «Вибач, я раніше не знала, що зовсім по іншому люблю тебе». Чомусь світло плямою вдарило в очі. Вона усвідомила, що навколо – палата лікарні, її руки тримають голову асистента її операції і той дико, не реально, насправді схожий на Мішу. Раніше вона не могла того помітити – бачила його тільки в масці…
До суду все в неї загоїлося відмінно. Залишилося відчуття легкого оніміння на щоці, але тепер вже її власний операційний асистент «заспокоював», що це назавжди. Остаточно вона розслабилася, коли насправді суворий, а для неї найсолодший, голос суді промовив вирок: «… Призначено покарання шляхом повного складання у вигляді дванадцяти років позбавлення волі». Вона не зрозуміла, до чого тут «повне складання», але ті одинадцять слів запам’ятала на все життя. Виходячи з залу суду, тато обійняв її за плечі і прошепотів у вухо: «Ґвалтівники на зоні, доню, назавжди стають підарасами».
Аля.
Очі не розліплялися. Вже вересневе сонце викотилося майже до зеніту, а вона все спала. Збуджуючим пролунав голос Дінаріс:
- Давно бажаю поцікавитись. Ти на два дні зібралася до Червонограду, я маю справи в Тернополі до кінця місяця, завтра поїду. Хто залишиться з котами?
- Чого ти так голосно.. – крізь сон відповіла Аля – що тут думати, Міша про них подбає…
І підскочила на ліжку, сіла. Міша загинув двадцять четвертого квітня. Минуло п’ять місяців, а підсвідомість не погоджувалась – видала свою ідею. Перелякана Діна вже стояла над нею, заглядала в обличчя.
- О Боже… Що це я…
- Ти заспокойся – рука подруги вже торкнулася її плечей – Я теж не можу звикнути. То зі сну. Він до тебе приходив?
- Ні. Він нікуди від мене і не йшов.
Тупа реальність вже опанувала Алею. Міши немає. А коти є – чотири особи!
В кожної з цих осіб була своя історія з`явлення у її житті. Вона безліч разів їх розповідала, але друзі чітко засвоїли: якщо Аліна в нетверезому стані ходить по вулицях, то обов’язково знаходить нічийне кошенятко. Тому Іла авторитарно постановила: п’яною на вулиці не випускати, відповідальна – Дінаріс. Кількість кошачих осіб, таким чином, вдалося стримувати. Але Бєрєзовський, Вася, Бегемот та Семен назавжди затвердилися у своїх правах на існування. Аліна змучено вимовила:
- Та попрошу Ілу… Що там – два дні!
- А вона зможе?
- Якщо не запитаю, то не дізнаюся.
- Слухай, ти вже починаєш розмовляти, як вона. Мовою конкретизованої логіки.
- Так вона ж сама проста. І сама зручна.
Розмову перервав мобільний Дінин друг. З нього транслювалася щаслива Рижа, верещала не своїм голосом: «Дванадцять! Дванадцять років на зоні! Шляхом повного складання, хрін його знає, що це означає! І весь цей час він там буде смоктати, виблядок, або підставлятиме свій смердючий зад!»
Аліна підірвалася на рівні ноги. Побігала по кімнаті, зупинилася. Викинула руку над головою, схопила Васю, закричала в повний голос: «Червоноград зачекає! Ти скоро здохнеш, потворо! » І кинулася шукати свій телефон.
Її вбивця вже давно був у місті, ще з липня. Добре виглядав, сука. Вона його пасла, вивчала звички, ходила вслід. Мріяла – хто її за це покарає? Та і вивчати, особливо, не було чого. Бухає, не працює. Тобто краде все, що погано лежить. Двічі бачила його в клубах, коли працювала ведучою. Руки чесалися – не могла усвідомити, як стрималася. Але все вже, все, кінець тобі, потворо.
Набрала Дімона. Стисло і конкретно повідомила: працює скрізь, береться за будь-яку роботу. Якість клубу, терміни, оплата – не мають значення. Місце розташування пахоти – тільки Львів. І енергія вилетіла, залишилася тупа зосередженість, яка тримала її аж до кульмінації. Дінаріс вона насилу відправила до Тернополя, і не до кінця місяця, а до завершення справи. Як та не нила: «Лишенько, як ти тут сама», жорстко заперечувала: «Рижа теж була сама, і Іла, і навіть не розповідали, що задумали. І правильно.»
Вона добряче напрацювалася. Тринадцять клубів, добре, що хоч не кожної ночі! Вже давно знервувалася: де ж ту гидоту носить, не веселиться їй. Коли побачила в «Місті», не повірила очам. Здивував збіг з Рижиною помстою, і не єдиний. Але не переймалася. То буде так, чекати не уявлялося реальним. Скинула свої обов’язки на партнера, та полетіла на вулицю – телефонувати.
- Ром, вибачай за пізній дзвінок. Маю для тебе роботу.
- Ту, що обіцяла?
- Еге ж.
- То я їду. П’ять осіб вистачить?
- Навіть занадто. Беремо ж тільки одного.
За сорок хвилин в клубі була міліція. В приватному одязі, але власники знервувалися – чому не попередили? Не домовились заздалегідь? ВІП - клієнти будуть не задоволені, наркоту за столом вживати не можна… Роман переконав: це не облава, цікавить певна особа. Беруть одного і забираються.
А потвора щось відчувала про власну долю. Залізла на Аліну сцену, намагалася лапати брудними руками. Аля на весь клуб заверещала, мікрофону може і не було треба: «Ром, ром, ром, у ньому бродить ром!!!» Так і прийняли під сценою. На початок, за антисоціальну поведінку. А при ньому знайшли – ого… Затягнуло на розповсюдження психотропних та наркотичних засобів. Аліна знала ту потрібну кількість, потім вирахувала: обсягу кишень не могло вистачити…
Коли затриманого виводили з клубу, Аліна стояла біля міліцейської машини. Навмисно смикала себе за волосся. Дуже хотіла, щоб він її згадав, понад усе, але шанси були невеличкі. От і привертала його увагу до власної зачіски – така у Львові була одна. Епатаж, який було створено на її голові, наперед попереджав: очікуйте від мене що завгодно, краще – бійтеся. І жертва вже боялася, в першу чергу тому, що не було їй що робити біля тої міліцейської машини. Його очі нервово блимали, він почав ховати погляд… Її втямило останньої миті, вже відкривали дверцята і нахиляли йому голову. Голосом розлюченої пантери вона прошипіла йому в вухо: «Терен, терен, терен тридцять чотири, сссука». Жертва висмикнула голову з рук, вдарилась об машину і кинула затравлений погляд на Алю. Його очі почорніли, навіть не паніка, а відчуття незворотності жахливих подій, які щойно розпочалися в його житті, жили в тій чорноті. Він все згадав, жодних сумнівів не було.
Працювати далі вона не могла, ні за гроші, ні за ідею. Так від тої машини і пішла пішки. Падав дощ, ліхтарі блищали у мокрій бруківці, вслід їй оберталися поодинокі перехожі. Аліні категорично було наплювати на все навколо. Вона несла свою порожню, болючу душу додому, і зовсім не уявляла, як буде жити далі.
О шостій ранку зателефонував Роман. Вона відповіла миттєво, сон тої ночі геть забув про неї. Видихнула:
- Привіт.
- І тобі привіт, дитинко. Розумієш, маю підстави тебе турбувати.
- Розумію.
- Сьогодні вночі у КПЗ твій наркоділець вскрив вени. Вкоротив собі віку.
- Сам?
- Гарантую. Знайшов гострий виступ на залізних дверях. До речі, для нас це велике ЧП.
- Уявляю. Але як би моя воля, я б його відживила. Щоб повішався. А потім застрілився. І так по черзі кожного дня.
- Слухай, ти маєш вдома горілку?
- Ні.
- Скоро будеш мати і вдома, і в організмі. Тебе інакше не витягнеш. Я за двадцять хвилин привезу. Про харчі не турбуйся, вони не знадобляться.
- Вези.
Роман поклав слухавку і подумав: «Літра має вистачити».
Дінаріс.
- Вертайся, я закінчила – Алін голос у телефоні лунав якось тьмяно та глухо.
- Все зробила, як планувала? – миттєво поцікавилась Дінаріс.
- Ні.
- Все. Подробиці вечором. Я виїжджаю. І, будь ласка, запроси в гості Ілу.
- Зроблю.
Дінаріс понеслася на вокзал і не встигла. До наступного поїзда було довго чекати, аж дві години, і вона погодилась на автобус. По результату прибуття виходило майже однаково, але, принаймі, вона була в дорозі. А так жилося легше.
На автостанції її зустрічав привид дуже схожий на Алю. Його хитало і плющило, але, як виявилося, він міг розмовляти:
- Нарешті ти повернулася…
- Що з тобою сталося?
- Заздриш? Пів літра горілки без закуски і будеш завтра така сама.
- Ти ж не п’єш горілку!
- Ага. Вона самостійно прокралася до мого організму.
- Поїхали додому. Іла буде?
- Іла вже є. Сидить в машині, чекає на нас.
- О, це вже подарунок.
Дорогою вони мовчали, тільки Іла щось підспівувала собі під ніс противним Глюкозиним голосом. Вдома, не зговорюючись, взяли цигарки і засіли в лоджії. Аліна робила дві затяжки і тушила, тупо розглядаючи недопалки. Дінаріс, зібравшись, почала:
- Це вже друга жертва…
- Третя – перебила її Іла.
- Точно. Я не зв’язала. Весь час Леванд якось відокремлюється.
- І вони найближчим часом не зв’яжуть – Іла видохнула дим.
- Власне, про «зв`яжуть». Мали б вже роздуплитися – дві особи, обидві через ментів.
- Я розумію, що ти маєш на увазі. Але минуло багато часу – майже півроку. Може, вони почнуть щось усвідомлювати після четвертого сценарію. А може і ні. Ти ж сприймаєш їх організованою структурою?
- Точно.
- Отож. А вони, мій друже Талісманний, елемент натовпу. Організація відсутня.
- Добре. Але ж вони знайомі, принаймі, один з одним!
- Так, як мешканці та однолітки з одного району. А мешканців там – близько ста тисяч. Відповідно, однолітків – десята частина.
- Та вони ж з одного угрупування!
- Ні, угрупувань на Левандівці – тьма. «Дроблєніє Русі», середньовіччя. З одного угрупування тільки двоє, і то – не близькі колеги. Іноді ходять разом на справу. Першого «прибрала» Аля. Другий «дістався» Олексі.
- Неймовірно! Чому ти це все знаєш?
- Бо люблю вас всіх – Іла подивилася Дінаріс в очі – А це означає, дбаю, як дозволила доля. Кількість населення – з статистики. Покоління – десять років. Структура угрупувань – від Гвинта. До речі, щирий уклін йому в ноги за оперативність інформації.
- Тоді я знаю, що буду робити – Дінаріс вперлася поглядом у порожню стіну.
- А я тепер знаю - сказала Іла – чому доля розставила саме такий порядок: дівчатка вперед, хлопчики за ними. Хлопчикам буде неймовірно важче, Ярославні з Олексою – точно.
- Я не буду звертатися до ментів, вистачить – продовжила Діна – але варіантів залишається небагато.
- З ментами абсолютно згідна. А варіантів – безліч: нещасний випадок, втрата розуму, інвалідність, смерть близької людини – от того я всім їм бажаю, групове опускання зґвалтуванням неприроднім шляхом – частково позичила в Рижої. Дай мені п’ять хвилин, і я видам ще з десяток.
- Нічого собі… - зачаровано прошепотіла Дінаріс – я навіть розгубилася. Одне знаю: хочу зробити так, щоб було гірше, ніж мені…
- Точно! - прокинулася з середини себе Аліна – а я не впевнена, що мерцю зараз гірше!
- Я миттєво тобі це доведу – відповіла Іла – Ти живеш, відносно вільним життям, а він мертвий. Ніхто точно не знає, за яки подвиги запрошують до Раю, але самогубці шкварчать у пеклі. Разом з вбивцями.
Аля ніби повернулася. Вона замислилась, на мить, чи варто питати, але бажання отримати відповідь перемогло толерантність:
- Іла, а ти віриш у Бога?
- Віддана йому усім серцем – не замислившись ні на мить відповіла вона – Люблю його, більше, ніж себе. Але ніколи не турбуватиму своїми проблемами. Я неймовірно мала на тлі безлічі людства та глобальності його катастроф. Владнаю власне життя сама, не здужаю – помру. Іншого шляху не існує.
- А хочеш до раю, коли помреш? – Аліна відроджувалася на очах.
- А це хіба мені вирішувати? – Іла посміхалася спотвореною посмішкою Джоконди –Я ніколи не хочу того, що від мене не залежить. Жити за біблійними правилами? Бог мені того не простить, але я встановила власні. Світ, який він залишив дві тисячі років тому, встиг суттєво змінитися. І хто знає. Може, колись, наш Боженька зі мною і погодиться, але я не дуже сподіваюся на це.
Не було в них раніше таких розмов, але коли так поруч проходить смерть, вони виникнуть. Іла вирішила просунути свою ідею:
- Дінаріс, давай разом! Продумаємо план, кожному призначимо власну місію. Щось дуже повчальне скоїмо з виблядком. Заберемо в нього Світ, або спотворимо його.
- Я згадала – Аліна вже явно була серед присутніх - Міша був схиблений на своїй фотографії. От той мій портрет, що на письмовому столі – назавжди найкращий. Ви ж знаєте, це він мене такою зловив: хмурою, з цигаркою, щойно зі сну.
- Знаємо – збуджено перебила Діна – та кажи скоріше, до чого ти?
- Колись він мені сказав, що його найулюбленіша справа – дивитися на Світ в об’єктиві камери. Цифровий дисплей він не визнавав.
- Це ми всі пам’ятаємо, давай вже свою ідею, не тягни – попросила Іла.
- Заберемо в його вбивці очі. Він вбивця, не фотограф. Але хай живе у тьмі, потвора скажена! Відчуваю, Міші це сподобалось би. Тобто… Міші більше всього сподобалось би жити. Я тисячі разів думала про це, не можу знати напевно, але мені здається, він не хотів би нашої помсти. Тому що ми ризикуємо. Але його не має, і це все міняє.
- І я не можу інакше. І ідея мені твоя мені дуже подобається – заспокоєно погодилась Діна – Але вибачайте, далі я сама.
Дінаріс, Дінаріс. Дівчинка невеличка, не сказати, що дуже худенька. Іла, дивлячись на неї, чітко планувала: скинути вагу саме до такого стану: ніби суцільні кості, але м’язи на них є. Оточення іноді називали її Талісманом – власне саме з неї почалося об`єднання. Як завжди – все велике починається з малого. Вони вступили до університету з Максом, а до того давно-давно були разом, від самого Першого вересня першого класу. Виходить – з золотого дитинства. Навколо них і закрутилася «велика вісімка», спочатку приєдналася Рижа, потім Міша, потім Аля. А потім всі решта. От і не погодились друзі на її «Далі я сама». Тривали нескінченні суперечки, Діна доходила до криків і сліз – чому ж не допомагали Ілі (взагалі нікого не питала), Рижій (чим тут допоможеш?), Алі (за великим рахунком, сталося не заплановане). Чому порушується угода? Навіщо відходити від встановленого правила?
- Не пам’ятаю який саме - сказала Іла – але відомий американський міліонер вважав: «Головне моє правило – відсутність будь-яких правил».
- Або Рокфеллер, або Гейц – запропонувала Аліна.
- Ніби згадується, що Онасіс – продовжила Іла - Але це не важливо. Вислів правильний. Ми задумали складну помсту, але дуже важливу для нас і потрібну. Разом ми подужаємо, а ти одна – ні.
- В мене все вийде! – в сотий раз заперечила Діна.
- Як? – поцікавилась Аля, теж не вперше – ти ж метр п’ятдесят в стрибку і важиш сорок кілограмів. Завалиш його прицільним ударом в щелепу? Чи підстрелиш з дерева? Вже осінь, листячко опадає. Навіть тебе, маленьку, буде видно. Виглядатимеш, як Філін в Подерев`янського.
Аліна жартувала, а всередині жив нервовий тример – як її відмовити? Або хоча б максимально знизити ризики. Втратити ще одну близьку людину вона б не могла, розвалилася б на уламки.
- Все, баста – вольовим рішенням зупинив дискусію Олекса – я і Ярославна йдемо з тобою!
- Вшиватися треба буде швидко – задоволено прокоментувала Іла – таксі взяти не вийде. Отож.
- Отож зрозуміло – буркнув Ярославна – без Іли ніяк.
Це вже було третє Дінине чергування левандівськими вулицями, по черзі з Ярославною та Олексою. Вона тримала в руках пучок журналів «Вартова башта» і роздивлялася людей. Ті ховали погляди і шарахалися від неї, як зачумленої. Маскування було ідеальним, навіть геніальним, Аліночка придумала. Останнім часом в неї був якійсь грайливий настрій. Зрештою, як і завжди, в адекватному стані. Діна не відчувала, а знала: це станеться сьогодні, може вже зараз. Може тому, що чекати вже не було сил.
Коли тобою керує пристрасне бажання, везіння перетворюється на закономірність. І вона побачила свою жертву: незрозуміло звідки, вже не зовсім тверезий, він завалився за столик літнього майданчику, крикнув офіціантці «Сто та півлітра пива, шльондро» та запалив цигарку. Було по дев’ятій вечора, починало темніти. Діна тремтячими руками схопила мобільний та набрала Ілу. Сказала одну букву:
- Є.
- Їдемо – відповіла Іла - Біля його будинку?
- Так.
- Все. Більше нічого не кажи. Чекай на вулиці, тими довбанутими виданнями закривай своє обличчя. Будемо за двадцять п’ять хвилин.
Ярославна з Олексою підійшли до неї рівно у вказаний термін. Коли вона їх побачила, захотіла кинутися на шию. Але просто зачекала. Олекса вже запеленгував його, тому вони, не зговорюючись, сіли за пару столиків від виблядка і замовили собі якусь каву з горіхами. Одразу розрахувалися. Почали тиху, заплановану розмову про Канський фестиваль, при чому кожен теревенив зміст фільмів, обраних з глибин пам’яті, а не з переліку демонстрацій вище названого фестивалю. До прикладу, Ярославна, певно в нервах, булькотів щось з «Пригод Електроніка». Ще три по сто, і, відповідних, три півлітри пива у вигляді закуски, що залилися у вбивцю, дали їм можливість добряче напитися кави. Нарешті вміст алкоголю відповів можливостям організму. Вбивця вибрався з-за свого столу і нетвердими кроками, що спочатку доторкаються до землі, а вже потім ступають, попрямував у бік рівно протилежний власному помешканню.
Діна йшла в двох метрах, розглядала цю «ходу канатохідця» і розуміла, що легко впоралася би сама. Через пару десятків кроків вона усвідомила, що вони рухаються в керунку «Далі». Всі троє обмінялися поглядами, не вимовивши жодного слова, прийняли спільне рішення, та прискорили ходу.
Власне, тільки один раз, і, відповідно, тільки Олексі, довелося вдарити це і так напівсвідоме тіло. Склалося враження, що воно з полегшенням зустрілося з землею. Затягнули до відкритого бокового входу зруйнованого кінотеатру та розклали на уламках невідомо чого. Дінини руки не просто тремтіли – ходили ходуном. Вона ледве витягнула з кишені шприц та ампулу, набирати рідину вона не могла.
- Заховай назад, Дінаріс – зупинив її Ярославна - Тільки не викидай, лишаться відбитки. Шприц та ампула не знадобляться.
- Як не знадобляться?! – вона несвідомо підвищила голос.
- Тихше – попросив Олекса – будемо діяти середньовічним методом, він більш надійний. Візьми в Ярославни ліхтар, будеш світити йому на голову. Місяця, що таращиться у відсутній дах, буде бракувати.
І він сів верхи на несвідоме тіло, зафіксувавши руки. Одразу видав команди:
- Діна, світи! Ярославна, бігом, втрачаємо час!
Спантеличена, вона чемно виконала наказане. Ярославна одягнув гумові рукавиці та широким скотчем заклеїв жертві рот. За тим в його руках з’явився хірургічний скальпель. Точним, різким рухом він полоснув ним по очах вбивці. І сказав своїй страті:
- Все, надивився ти на Світ, потворо.
Діна побачила, як з розрізів виштовхується кривава рідина. Тіло вбивці вигнулося під Олексою. Ліхтар хотів висковзнути з її рук, вона його втримала, але світила вже невідомо куди. Поряд з нею вже стояв Ярославна, тягнув до виходу, за мить до них приєднався Олекса. І вони побігли до машини, хоч Іла з десять разів просила їх йти спокійно. Дорогою вони не зустріли жодного перехожого, ввірвалися з трьох боків, Іла миттєво рушила з місця. Довготривала тиша перервалася Діниним ствердженням:
- Тепер, Ярославна, ти винен мені свого - І розридалася, вголос.
Тільки вдома істерику зупинили, відпоїли заспокійливим, Макс бігав до аптеки. Деталі страти не міг чітко передати жоден з учасників. Жах здіяного та побаченого не залишив глибоких відбитків, а ніби мало б бути навпаки. Але Діна та Ярославна добре пам’ятали, як виглядало закривавлене, брудне, розтрощене Мішине тіло, розкладене на ношах у вестибюлі старого кінотеатру.
Макс.
Кожна людина дбає про свою зовнішність. Буває, з часом, цей природній потяг переборює бажання жерти все підряд, бажано в Макдональдсі. Або ще існує така загадкова каста людей: одягають на себе без розбору чудернацьке лахміття, митися їм теж не треба, скільки там тої зими… Міша називав таку касту «Ненависники Дзеркал».
Макса минула така загально тілесна розслабленість. Вона протилежна меті стати зіркою ґатунку «Дмитро Шепєлєв». Нехай сьогодні ти ведучий львівського телебачення, але ж все велике починається з малого, пам’ятаємо. Тому: дієта, косметолог, солярій. Сірі очі в пів обличчя. Друзі дражнилися з його худорлявості, але він не переймався. Велич його мети переборювала будь яки жарти. На такому фоні все – дріб’язок.
Дінина помста навчила його мовчати. Як не розпитували – віднікувався, казав, що не вирішив ще. А насправді вже давно діяв, бо дуже хотів сам. Свої рахунки в нього були за Мішу. Макс багато працював, щоб блищати своїм талантом, а втрачений друг мав такий самий, не докладаючи жодних зусиль. І навіть не планував скористатися. Макс кликав його до себе на канал, мовляв – не зволікай, ти ж обдарований і зовнішністю, і чудовою вимовою, і камера тебе любить. А Міша тільки сміявся, казав, що сам любить камеру, і більше, ніж вона його. Може, колись, оператором, але навряд. Зафіксований Світ подобається йому набагато більше. От, наприклад, Максові очі. І зробив з тих очей таку роботу… Здавалося, в них живуть прозорі озера, і тішиться блакитна вода, і видно дно…
Та фотографія жила на стіні кімнати, біля вікна, але після смерті друга Макс зняв, не міг на неї дивитися. Одразу наверталися сльози і хотілося трощити все навколо. Розумів, що колись повішає назад. Може, коли помститься.
Починалася чергова передвиборча компанія президента. На телебаченні поставили задачу: зробити польову роботу, взяти інтерв’ю в молоді, що щойно за віком стала електоратом. І Макс виголосив місце зйомки: Левандівка. Не все ж по центру блукати, повно туристів. Потрібен звичайний новонаселений район, так отож.
Звичайно, телебачення зібрало невеличкий натовп, правда, переважно з пенсіонерів. Макс висмикував з нього юних осіб, задавав свої питання: «За кого будете голосувати?», «Чому ви вважаєте, що Ваш кандидат кращий за інших?», «Яких змін у власному житті Ви очікуєте від обраного президента? ». І побачив покидька вже за пів години після початку роботи. Той стояв осторонь, зацікавлено розглядав збіговисько. Ведучий пройшов потрібні двадцять метрів, камера чемно рухалася слідом. Задав свої питання, реципієнт щось бекав та мекав у відповідь. Потім вимкнув мікрофон, прикрив рукою об’єктив. Зйомку припинили.
- Ви маєте дивовижну зовнішність (потвора з потвор). Не бажаєте працювати на телебаченні, ведучим? – запитав Макс.
В потвори з потвор відвалилася щелепа.
- То приходьте завтра о десятій в «Призму» на Пекарській. Поспілкуємося. Якщо маєте, принесіть свої світлини. А не маєте – нічого, зробимо.
І, не дочекавшись відповіді, продовжив свою роботу, повернувся до натовпу. Оператор поцікавився:
- Ти що, з бодуна?
- Вважаєш? – відповів ведучий – Може, здалося. То вип’є собі кави завтра в «Призмі». Не зашкодить.
Макс засів у барі ще з половини десятої. Не сумнівався, покидьок припреться, зовсім вже природно все виглядало. І дуже вже яскравої мрії він торкнувся. На його особистому життєвому шляху зустрілася тільки одна людина, що відмовилася стати зіркою телебачення. Ця людина, з часом, стала його другом, а зараз, вбита покидьками, лежала у могилі. Розрахунок виправдав себе. Бидло прийшло, воно принесло світлини, типу «Я на пляжі» та «Я з кумом».
Що довелося розповідати, на які питання давати відповідь – ведучий телебачення пам’ятав погано. Макс щось теревенив, а свідомість розглядала цю мерзоту, як злоякісну пухлину під мікроскопом. Вона рухається? Живе? Видає звуки, жестикулює? Це була певна риса характеру: ненависть не дозволила б такого перебігу подій жодному іншому з них. Хіба Ілі – вона б змогла себе так налаштувати, але власною волею - не захотіла б ніколи. Аля вдарила б з ноги, Ярославна вбив би. А Макс знав, що спостережує початок кінця, і це надавало його життю сенсу. Першу порцію психотропної речовини він влив до кави, коли істота бігала відлити. Наступного разу домовилися зустрітися завтра на пробах, телебачення потрібно було показати. У всій красі.
На кастинг він записав його власноруч, але з Інтернету. Ще замахався, реєстрував поштову скриньку. Не стримався, адресу придумав «bydlo@gmail.com». Місце виявилося вільним, таких ідіотів не вродила ще земля українська. Попередив заздалегідь, зустрів, поводив коридорами. Придурок навіть не усвідомив, що випробовується на ведучого програми «На добраніч, діти». Головне, що випив кави з інгредієнтом.
Завершив годування в тій самій «Призмі», як і потребувала схема вживання препарату: один раз на день три доби підряд. Доливав речовину майже на очах: жертві було все одно. В такому вона перебувала розпачі – не пройшов конкурсу!!! Не взяли на телебачення, а він же зірка! Розладнання свідомості прогресувало просто на очах: пульсували зіниці, потвора мружила вії, вже не усвідомлювала, де знаходиться. Макс вийшов з кав’ярні, розрахувавшись на барній стійці.
Отруєне тіло вбивці почало свій скажений шабаш вже без нього. Стільцями потрощило фірмові вітрини, верещало: «Я Зірка!». Міліція приїхала, але його не взяла, вбивця не в стані був ідентифікувати свою особистість. Забрала швидка – тій щодо особистості було все одно, дурдом на Кульпарківській приймав без таких дрібниць. Але вже не випускав ніколи, за це Макс заплатив окремо.
Ярославна.
Йому було байдуже. Все. Так він налаштував себе давно, тому що цілісність нервової системи важлива понад усе. Колись Іла мала нагоду у тому переконатися. Складали важкий іспит. Хоча, скоріше складним був викладач: начитав якусь ідеологічну єресь, на здачі позабирав конспекти. Ще іронізував: з Франкового університету вийдете з Франковими знаннями. По різному в них тоді склалося. Іла написала те, що вважала, теж ідеологічно. Отримала «добре» і напис на полях «не за матеріалами лекції». Тішилася з того напису, як дурний з цвяшку, казала, що ось вона – найвища оцінка. Алі таке саме «добре» поставив, бо не бажав зв’язуватись («Бійся!» працювало!) . Дінаріс взагалі перескладала по талону. А Ярославна списав, поряд сиділа кмітлива дівчина, що мала ксерокопію конспекту (до речі, Аліного, бо сама на лекції не ходила). Поклала ті листочки під дупу, та час від часу розсувала ноги, коли на неї не дивилися. Ну, а Ярославна вже списував з її роботи, між ноги не заглядав – не зручно, точніше в його ракурсі було просто не видно. От і отримав «відмінно». Вийшло так, що Іла віддавала йому залікову, тому що розбирала роботи замість старости. Звідки, до речі, знала і про напис на власній роботі. І оцінку Ярославни знала, вийшла до коридору роздавати залікові, віддала йому, озвучила вголос. А він гукнув «О то прикол», забрав свою, звичайно. А на обличчі – ні тіні ні радості, ні марнославства. Реальна байдужість.
А потім раптом виявилося – байдуже все, крім наглої смерті. Щойно ти є, а за мить тебе не існує, тому що шість виблядків справили над тобою свою криваву тризну. Чому? Та тупо – просто захотіли! Ярославина свідомість пручалася, не може бути так! А якщо і може, то безкарно – ніколи. Його не бентежило, що живе в державі з неіснуючою правовою системою, поки цей факт не торкнувся його особисто. Одразу вирішив, що зробить у відповідь з тою потворою – та рівно то саме. Заб’є на смерть, сили один на одного йому не забракує. А щоб точно, навіть витратив все літо на спорт та інструктора. По груші молотив з ноги – перегиналася, навіть дивував свого сенсея. Той казав, що в учня глибокий резерв «моральної сили». Еге ж, і джерела її відомі…
Дінина місія стала для нього несподіванкою, гріх було б назвати її бажаною. Але з Олексою погодився миттєво – ні до чого ті Ілини фармацевтичні замолоти. Зробимо, як з князем Васильком, шкода його, але історія вчить. Миттєво обрав власну роботу – ти тримаєш, я ріжу. Рука, насправді, ще досі пам’ятала ковзання скальпелю по костях очних порожнин. Чого дійсно чекав – коли вже розбереться зі своїм Макс. Тому що далі, нарешті, нарешті, вже його справа.
Макс і зателефонував йому першому. Спокійно відзвітувався:
- Я зробив, що мав. Шлях вільний.
- Задоволений результатом? – запитання здивувало його самого.
- Задоволений тим, що вийшло, як планував – відповів Макс – але результатом це назвати не можу. Чомусь саме тепер усвідомлюю, що Мішу не повернути. Але власна душа заткнулася, нарешті. Тобто відчуття типу «зробив все, а далі як?» А ти що плануєш?
- Ага… А ти мені розповідав?
- Зрозуміло. Тоді хай все станеться, як ти хочеш.
- Так і буде.
Ярославна миттєво зібрався їхати до Львова, на роботі взяв відпустку. Оселився в готелі, нікому з друзів не телефонував, звичайно навмисно. Зранку вирушив на Левандівку. Там його і вдарило новиною, влучило у тім’ячко! Його жертва мертва, вбита у міжрайонних розбірках, давно. Тобто за два дні після осліплення Діниної жертви, рівно за два дні…
Як він вломився до Аліниного помешкання, не усвідомлював. Трусив, як грушу, Діну – Аля її відібрала. Верещала, і тим вереском пробилася до його свідомості:
- Що сталося, що сталося, Ярославна?
- Покидьок мертвий. Вулична бійка. Але це Діна зробила, я знаю.
- Діна билася на вулиці? Ти здурів?
- Ні, не здурів. Хіба трошки. Звичайно, не билася. ЇЇ, певно, взагалі там не було…
- Помиляєшся – перервала його Діна – була. Все бачила на власні очі.
Дінаріс готова була відповідати. У весь свій комариний зріст вона стояла перед Ярославною. І виголошувала, як на суді:
- Не подобається? Тепер ти знайомий з цим почуттям. Так, це зробила я. Як ви всі вчили: самостійно, незалежно, безпечно і для себе, і для вас.
- Діночка… - Аліна все ще не могла повірити – дівчинко…
- Що? Ще скажи «маленька». Ви задовбали своїм піклуванням! Діночка не зможе, Діночка не здужає. Ми все зробимо за Діночку, ми ж її друзі. Хтось поцікавився, що в такому розкладі станеться зі мною? Він же через мене загинув! Це ж мій день народження святкувався! Якщо б я не вирішила його справляти, Міша був би живий!
З Ярославни ніби випустили повітря. Мить тому він був, злий як собака. А тепер з жахом розглядав Дінаріс, розуміючи, як вона страшно кляла себе потайки увесь цей час. Аліна не могла поворухнутися, про розмови не могло бути мови. В дверях кухні з’явилася Іла.
- Ви своїм вереском мене збудили. Цікаво ти загналася, Діна. За твоєю теорією ще може бути винною Аліна, вона ж обирала клуб! Або Луна – вона ж влучила в Мішу своєю клятою спідницею під час стріп-шоу!
- А спідниця тут до чого? – поцікавилась щойно звинувачена Аліна.
- То ти в Діни запитай, це вона майстер таки логічні зв’язки виводити. Але я можу промалювати: Міша закохався в Луну тої вечірки, поспішав до неї, тому і вийшов першим.
- Але ж – продовжила гнути свою лінію Діна – якби не мій день народження…
- Якби! Якби в баби був член, вона була б дідом – грубо перервала Дінини нісенітниці Іла – отямся, Дінаріс. Я тобі підкину нову тему: якби ви тоді викликали таксі, штук п’ять, Міша був би зараз з нами. І не тривала би ця кривава помста. Ну як, Діна, пасує тобі мій варіант? Але жодна подія не має зворотного шляху, і тому витрачати свої думки на моделювання будь-яких «якби» - просто дурно марнувати час.
Ярославна сів за стіл, витягнув з кишені мобілу. Вибрав особу, натиснув на клавішу виклику. Приклав трубку до вуха:
- Привіт, Олекса. Ти наступний, в мене все.
Олекса.
Від Франківська до Львова можна доїхати за дві години. Але тільки машиною, не зупиняючись і на великій швидкості. Це Олекса і зробив, взяв таксі. Водію набрехав, що у Львові до пологового будинку завезли дружину. Той, розчулившись, гнав. А Олекса за свою брехню не переймався ні секунди. Правди він розповісти не міг, а до друзів треба було домчати якнайшвидше. Щось трапилося, Ярославна тільки вчора поїхав, і вже все. А по телефону не запитаєш.
Він і не дуже здивував всіх, коли завалився до Аліниного помешкання за дві з половиною години після дзвінка Ярославни. Про події йому правильно розповіла Іла, почавши з Діниної тимчасової втрати розуму. Інтерпретація Ярославни навряд чи пасувала б. Завершила особистим зверненням:
- Останні події вчать мене не запитувати тебе, що плануєш робити. Але благаю: будь неймовірно обережним.
- Ти з-за ментів? – поцікавився Ярославна.
- Ні, цим ми навіть підвисили відсоток відкриття аж на два правопорушення. Мене хвилюють вбивці: з семи – двоє в могилі, третій в дурдомі, четвертий в тюрмі, п’ятий осліплений, шостий бомжує на старість років. П’ять випадків сталися останнім часом. Він залишився один. Передбачаю, це бидло може бути тупішим з тупих. Але навіть в такому розкладі, має шанси прийти до тями. Район йому на вухо про ці жахіття з ранку до ночі теревенить, така вже природа людська. А якщо він при тямі, то буде пручатися.
- Мені його варто боятися? – з посмішкою на обличчі запитав Олекса.
- Ні. Не варто боятися того, хто боїться тебе. Але він попереджений, а це вже перевага.
Олекса не знайшов своєї жертви. Іла була права, прийшов таки до тями. Тиждень він об’їжджав села його далеких родичів, блукав сільськими дорогами. Коли прості люди розпитували «Що він тут робить?» відповідав: «Письменник, подорожую рідною землею». Нарешті Іла зжалилася, завезла його до чергових кинутих мазанок десь під польським кордоном. Коли верталися назад, запропонувала:
- То дурного робота. Завтра я проб’ю по каналах ВВІРу, чи не перетинав він державного кордону.
- А так можна?
- Еге ж. Більше тобі скажу – вже доводилося користуватися. Так шукають злодіїв, що вкрали гроші. Завтра і зроблю.
Привезла вона ту інформацію вже надвечір, одразу ж, як тільки дізналася. Друзі, як повелося, чекали її на кухні. З порогу крикнула:
- Перетнув кордон Угорщини 12 листопада, тобто вже три тижні тому!
- Мерзота! – зі злістю прошепотів Олекса – ти ще повернешся!
- А якщо і ні – Іла знов стояла, підкреслена дверною рамою - він жорстоко наказаний. Ми відібрали в нього рідну землю. І жити він буде до самої смерті в страшному переляку, озираючись кожної миті. Це я знаю напевне.
- Знати би напевне, чи заспокоїлась Мішина душа… - здавалося, Макс поставив питання самому собі.
- Прийде до кожного час дізнатися і про це – тихо вимовила Іла – ми ще будемо разом.
