Усі реальні особи, що схожі на героїв твору, не мають з цього приводу жодних заперечень. А події скаржитись не вміють.
Здалеку пам’ятник виглядав чорним обеліском. Увіковічений у камені, високий, стрункий юнак стояв на уламку скелі. Під його ногами билися морські хвилі. Вітер дмухав йому в обличчя, відкидаючи волосся та розкриваючи плащ. Він дивився в далекий горизонт та замріяно посміхався своїм думкам.
У хвилях, посвячений, міг легко розгледіти шість скажених масок. Кожна з них складалася з трьох перекошених отворів: зіщурених очей та кричущих ротів. Чорний колір надавав цьому видовищу жаху. Здавалося, потвори виють з самого Пекла.
На пам’ятнику було викарбовано ім’я – Каменський Михайло, та роки життя - 1989 - 2009. Окремий напис лежав під хвилями, викладений у траві, такими ж чорними, кам’яними літерами: «МИ ЩЕ БУДЕМО РАЗОМ».
Семеро друзів довго-довго стояли навколо обеліску. Першим з оціпеніння вийшов Олекса, запитав:
- Іла, як ти пояснила ідею скульптору?
- Розповіла нашу історію.
- Слухайте, я її напишу… – несподівано для самого себе вирішив він.
Всі вже були виснажені в смерть, а пройшли тільки половину дороги. Звичайно, їм було б значно легше, якщо б вони готувалися заздалегідь. Але хіба так буває? Від сесії до сесії… Стара відома істина.
В коридорі факультету Аля та Іла чемно привіталися з викладачем. Олекса затуркано та спантеличено подивився йому вслід і запитав:
- Це хто?
- Колієвський. Викладач з ТПЖ – проінструктувала Іла.
- А ми його вже складали чи ще ні?
- Складали. Це той мудак, з рецензією на власну книжку. Ти не пам’ятаєш, бо за тебе її Міша написав. Тої ночі ти відсипався.
- Вже пригадав. Я ж чергував на його парі. Півтори години він нам заливав про неньку Україну, її незалежність, свободу слова та вибору. А потім, певно такий грунт йому сприяв, довів до відома: щоб скласти залік, треба написати рецензію. На його безсмертне видання. Придбати його можна в автора, хоч вже. Головне - мати при собі вісімдесят гривень.
- Незабутньо ми йому тоді скинулись по десяточці - Іла посміхнулася події - шкода, що я не бачила його фізії в ту мить.
- Слухайте, а куди ми йдемо? – раптом поцікавилась Аля.
Друзі обмінялися поглядами. Без жартів, жоден не пам’ятав, і зовсім не дивувався з того приводу. Вони вчилися на чудернацькій кафедрі. Складати заліки та іспити за гроші не виходило. Скрізь можна, хоч взагалі очей своєму навчальному закладу не показуй - платиш визначену суму два рази на рік, а дванадцять разів заплативши, забираєш диплом. Свіжоспечені фахівці, з таким чином отриманою освітою, не в стані вимовити власної спеціалізації. Тут тішить тільки єдиний факт: медичний персонал в нашій країні заочно не готують.
Іла, Аля та Олексій ще з хвилину порозглядали один одного, але марно. Нарешті Іла витягнула свою мобілу, набрала Ярославну (представлявся ще на першому курсі Сергієм Ярославовичем, от і нагородили). Поцікавилася в нього:
- Ми тут стовбичимо в коридорі. Нагадай, як ми домовлялись сьогодні жити далі?
- На пари не йдемо – останньої ночі була його черга спати, тому він і знав відповіді на питання – завтра складаємо світову літературу та УДМ.
- У куди? – щиро здивувалася Іла – це що за хреновина?
- Коли вивчиш, дізнаєшся – мудро та далекоглядно відповів Ярославна.
Виявилося, що «укуди» це українське ділове мовлення. І завдання – створити десять документів: резюме, заяву, доручення, протокол, звіт, автобіографію та інші такі ж елементарні речі. За «образ і подобіє» Іла взяла Мішини роботи. Почала з автобіографії і не пошкодувала. Друг чесно зізнавався:
«Я, Конан – Варвар, народився у горах Шотландії у 1316 році…». Іла хрюкнула і за дві хвилини накатала свій варіант документу: «Я, Марія - Антуанетта, народилася в Іспанії у 1755 році, одружилася з королем Франції Людовиком IVI у 1770 році. Автобіографія написана мною власноруч з метою ознайомлення з нею ката, який завтра зобов’язаний відрубати мені голову». Ярославна оцінив, похвалися: «Ти ще мого протоколу не бачила. В мене там збори космічних рейнджерів».
Після іспитів того вечора в них склалося всім разом попити пива. Сил розмовляти не було ні в кого. Навіть погляди погано фокусувалися. Спогадом невідомо звідки пролунало повідомлення Дінаріс:
- Скоро мій день народження…
- Коли? – поцікавився Ярославна.
- Сімнадцятого квітня.
- Класно, сесії вже не буде.
Ясно, крім клятого навчання, місця бракувало у голові на інші думки. Але на грандіозну ідею його вистачило, в Аліни:
- Люди, давайте Дінину «двадцятку» відсвяткуємо особливо!
- Сімнадцятого квітня цього року випадає страсна п’ятниця… - продовжила свої повідомлення Діна.
- Особливо святкувати - це скільки треба випити? – поцікавився Ярославна.
- Тупе вживання алкоголю це не зовсім свято – заперечила Рижа.
- Отож – продовжила Аля - і я інше пропоную. Влаштуємо велику вечірку у нічному клубі! Закличемо відомих діджеїв, запросимо Луну з її стріп-шоу! Розпіаримо подію скрізь! І грошей заробимо!
- О, сіла на улюбленого коня та понеслася! – зупинив Макс – а коли це все ми встигнемо зробити? Сьогодні вже третє квітня, і сесія ще десять днів триватиме!
- Решту сесії я можу скласти на додатковій…
- Стояти! – різко перебила її Іла - Ми втрачаємо друга, нашу дорогу Аліну. В неї тимчасове затьмарення свідомості. Справляти сімнадцятого не будемо. На цей день випадає страсна п’ятниця, клубні дискотеки недоречні. Отже, можемо святкувати двадцять четвертого, це вже реальна дата. Якщо разом будемо готувати, все встигнемо.
- А хіба ми ще хоч щось вміємо робити не разом? – поцікавився Макс.
Допомоги залу не знадобилось, Аліна до тями повернулася. У кожного – трапляється ж таке – пролунала в голові одна думка. Хоч відірвемося, відпочинемо від цього навчального марафону.
Вечірку організовували разом, але більше всіх, звичайно, Аліна. То була її професійна діяльність, тому без варіантів. Обрати потрібний нічний клуб було найскладнішим. Гідні за оренду запрошували шалених грошей - штуку баксами. Погодились на перебудований савєцкій кінотеатр, що тепер називався «Сальвадор Далі». Відомий митець навряд чи з цього приводу перевертався у своїй могилі, але точно не розумів: чим він у своїх концепціях натякав на нічні клуби?
Класний флаєр з Діниним портретом намалювала фотошопом Рижа, влучно обравши правильне фото іменинниці. Розмалювала чорно-жовтими кольорами. Діна з нього підмигувала лівим оком, а насправді просто мружилася на сонці.
Далі події розгорталися стандартним сценарієм, намагалися вийти з під контролю. Надійшов СМС від Луни: «Приїхати не зможу, повністю втратила голос». Аліна , як справжній менеджер, відповіла конкретно: «Співати ми тебе не запрошували. Приїдеш без голосу, нам пасує». Потім застрайкувала апаратура, куди тільки Міша не звертався. Про безкоштовне позичання не могло бути мови, відморозились всі. Найдешевший варіант коштував п’ятсот гривень, його перевагою була умова «гроші потім» . А що? Всім відомо – «потім» це синонім «ніколи», особливо в умовах «ризикуємо разом».
Двадцять четверте квітня стартануло зі спринтерською швидкістю. Ніби заплановано, але зовсім несподівано, почали з’їжджатися діджеї. Хаос приносив той факт, що все ж таки їх було дев’ять осіб. І ці особи почали блукати великою двокімнатною квартирою, щось пити, щось курити та розмовляти по мобільному. Іменинниця ґвалтувала музичні треки на предмет вибору та поєднання. Рижа мліла біля Луни. Макс влучно нагадав Аліні, що вони є ведучими вечірки. Приперлася Іла, з дверей виголосила, що сама іменинницький торт не повезе. Він великий. В машині може перекинутися, а рулити та одночасно тримати кондитерський виріб - не реальна задача. Тому їй негайно необхідна людина - тримач, все одно хто, але краще Аліну. Все ж таки, головна мета – торт не тримати, а довезти. На три хвилини її зупинив перекур.
Мега-зіркою в лоджії виступала Луна. Розповідала, яким бачить свій виступ. Оточуючи уважно та зацікавлено слухали, стріп-діва обіцяла:
- Десять років досвіду перетворили мене на стриптизершу - автомат. Це мені вже зовсім не цікаво. Я станцюю «Нєфєртіті», а потім планую повеселитися. Зловлю класного мужика, роздягну до новонародженого стану. Всім же цікаво подивитися, хто живе в його штанах!
Іла тут же почала розкручувати ідею:
- Якщо міркувати про новонароджений стан, то варто роздягати Діну…
Аліна заперечила:
- Але ж Діна зовсім не класний мужик!
Іла погодилася:
- Факт – не мужик. Але бажаючих подивитися на те, що в неї в штанах, буде така сама кількість.
Повеселилися, але усвідомлювали всі - пропозиція залишиться жартом. По перше, такого подаруночка Дінаріс не треба, а по друге, все ж таки вона дійсно не мужик. Луна зупинила наступні ідеї:
- Таку справу я не планую, бо вибираю в процесі, з натовпу. З тих, що дивляться на мене зголоднілими очима.
Розійшлися всі вельми заінтригованими.
Старий савєцкій кінотеатр звичайно краще перебудовувати у клуб, ніж, до прикладу, у радіо ринок. Але все одно виходить досить хреново. Першою проблемою виявляється звук. З тимчасово встановлених колонок він транслює гучно, але розповсюджує мелодію розриваючи її галакаючими кавалками . Співрозмовника у такому середовищі неможливо почути, навіть якщо він буде верещати тобі у вухо, і це ще мала біда. Закортіло побалакати – виходь на вулицю. Гірка доля очікує у таких клубах ведучих – вони не чують ні себе, ні один одного. В клубі «Далі», до того ж, ведучих не чув ніхто. Не треба бути талановитим оратором, щоб усвідомлювати: не варто виступати, якщо аудиторії у тебе немає.
Другою проблемою можна було вважати освітлення, хіба саме таким воно і мало бути – нерівномірним, болотно-темним, з молочними плямами яскравого світла. Але Мішина професійна камера вважала по-іншому, тупо відмовляючи фокусуватись на будь якому предметі та на будь якій відстані. Фотограф все ж таки зґвалтував її, куди ж вона могла дітися, тупа залізяка.
Не дивно, що ці всі дрібні негаразди не мали жодного впливу на настрій збіговиська. Разом, нарешті, зустрілися друзі. І не тільки тому, що Львів, Франківськ, Київ та Тернопіль географічно віддалені один від одного. Бачитися частіше не виходить, бо тримають темп та рутина особистого засобу існуваня. Всім відомо, час, проведений у дружньому колі, не зараховується у залік того, що відпущений людині на життя.
За фуршетним столом, заваленим канапками, майже бракувало місця. Щойно Іла приєдналась до компанії, Міша одразу поцікавився в неї турбуючим всіх питанням:
- Як думаєш, вдасться зібрати натовп?
Іла виміряла поглядом порожній зал, заповнений двома десятками людей. Хвилю поміркувавши, відповіла другу:
- Аля грамотно відпрацювала рекламну компанію. І програма, і учасники, і піар – на вищому рівні. А місце проведення невдале – кінець географії. Ще годину ходить міський транспорт, от протягом цього часу, вважаю, реально чекати на людей. А далі – без шансів, хоча мені хотілось би помилятися.
Міша з цією думкою погодився, та повернувся до ґвалтування свого фото-механізму. А Іла пробула на вечірці ще близько п’ятнадцяти хвилин. Майже зі всіма побачилася, з Максом навіть на сцені. На виході її чекав останній приємний сюрприз: щойно з Франківську доїхав Ярославна. Зраділи один одному, обійнялися, та й розійшлися в протилежних керунках.
Виїжджаючи з району, вона поблукала темними роздовбаними провулками, на десяток хвилин загубивши виїзд. Подумала на прощання, знайшовши втрачений керунок: «Дідько, а не місцевість». Торф’яні болота дихали диким смородом їй вслід.
Опівночі на вечірку замість очікуваного натовпу завітала міліція. Перекрила вхід та вимкнула звук, керуючись чинним законодавством: проводити збіговиська типу дискотек після двадцять четвертої години можна тільки за умов наявності відповідної ліцензії. Такої у власника клубу Леванда не виявилось, хоч він і стверджував протилежне, коли домовлялись про оренду. Розлючена в смерть Аля поглядом міцно прибила його до стіни. Леванд пообіцяв миттєво все залагодити. Минула година, нічого не мінялося, міліція вперто стовбичила на вході, очікуючи на звільнення приміщення. Власник клубу замість конкретних дій ніс якусь ахінею.
Аліна впала в стан фурії. По клубу, що помер у тиші, блукали її друзі на чолі з іменинницею. Встигли відіграти свої програми тільки два діджеї. Луна не виступала. Про те, що на вечірку не може потрапити жодна особа з вулиці, вже ніхто не згадував.
Дорікань не було навіть у поглядах та думках, всі просто вже збиралися розходитись. Ну, не склалося, та навіщо з такого приводу репетувати? Не сьогодні ж всі дізналися, що життя – не мед. Трапляються у ньому прикрі несподіванки.
Аля глибоко видихнула, на мить закрила очі. За тим знайшла Діну, попросила затримати всіх ще на десять хвилин. Взяла свій мобільний і закрилася з ним у жіночому туалеті. Вибрала з записної книжки номер власного батька. На цей момент він опинився її останньою інстанцією. Секунд п’ять вона вивчала запис про нього, ще раз глибоко видихнула, та натиснула на клавішу виклику. На годиннику була половина другої. Тато підняв трубку з четвертого гудка і абсолютно бадьорим голосом першим поставив запитання:
- З тобою все гаразд?
Сконцентровано та чітко донька відповіла:
- Зі мною все гаразд, тату. Не гаразд зі святом, яке я влаштувала для Діни на її день народження. До нас приїхала міліція і закриває клуб, тому що немає ліцензії на проведення нічних дискотек. Мене обдурили.
Менш напруженим, але вже злим голосом тато знов запитав:
- З-за цього ти телефонуєш мені вночі?
Глибокий Алінин видох був використаний втретє, але відповіла вона миттєво:
- Ні, я телефоную, бо дуже прошу тебе негайно зробити так, щоб міліція пішла. Для мене це життєво необхідно. Вибач, що турбую тобі вночі.
Тиша, яку вона хвилину слухала у відповідь, нарешті змінилася тим самим злим голосом:
- Зараз зроблю, але за одної умови: більше ніколи ти мене ні про що не проситимеш. Домовились, доню?
- Домовились, тату.
На клавішу відбою вони натиснули одночасно.
Тато, на відміну від Леванда, порожніх обіцянок не давав, і в цьому Аліна не сумнівалася жодної миті. За пару хвилин потєлєнькав міліцейський мобільний і одразу наряд забрався геть. Аля кинулася до апаратури – власноруч вмикати музику.
Збіговисько святкувало перемогу! Люди світилися щастям, обнімалися один з одним та цілувалися взасос, незалежно від статевої орієнтації! Як тільки натовп почав приходити до відносної тями, Аліна вирішила випускати Лунин виступ. Все одно прописаний сценарій полетів шкереберть, а пасувало доречно.
Стриптиз від стріп-шоу відрізняється приблизно так само, як шкільна вистава від прем’єри МХАТу. Луна, як і будь який професіонал, з приводу умов виступу ніколи не дозволяла собі бути вибагливою. Є шест – добре, немає – то і дідько з ним. Рівна поверхня – підходить, нахил – тоді відпрацюється на нахилі. Звичайно, умови мають значення, але вони менш важливіші за наявність таланту, розвинутої уяви та якісних фізичних даних. В тему москалі мають хороше прислів’я: «Поганому танцюристу підлога крива».
Безперечно, важливе значення мав костюм. «Нєфєртіті » Луна придумала давно, можна сказати це була її перша дитина, що залишалася найулюбленішою вже багато років. Насамперед, тому, що роль дуже пасувала її зовнішності – темноволосій дівчині з милим обличчям, на якому виділявся ніс з маленькою ніжною горбинкою. А також уявленню про себе. Луна завжди мріяла бути принцесою. Образ єгипетської дружини фараона був її, в цій ролі вона відчувала себе справжньою – тому і виконувала блискуче.
На сцену клубу «Далі» вийшла найгарніша жінка всіх часів та народів. Єгипетська корона ототожнювала її з Нєфєртіті абсолютно, вона не була на неї схожою – вона займала своє місце. Луна м’яко та повільно, витягнутими руками, окреслювала напівкола над своєю головою. Складна накидка, хоч і не мала нічого спільного з калазірісом, створювала золотий вихор, центром якого було її тіло. Так міг виглядати вогонь, що горить високою ватрою, але не пламенем, а крилами казкових фей. Першою до глядачів полетіла спідниця, яку правдивіше було б називати двома килимками на шнурочках. Цей предмет одягу впав до Мішиних ніг. От саме так, насправді, Луна і здійснювала свій вибір жертви. Щось там, ранком, вона теревенила про очі, але ж якою та брехня була красивою! В реальному ж житті, під час виконання стріп – шоу, всі чоловічі очі виглядали однаково, за умови, якщо дивилися на неї.
Міша дивився. Спідниця, мов букет нареченої, впала до його ніг. Доля визначилися у своєму виборі. Вона ще добрих двадцять хвилин розігрівала зал своїм танцем вогню, з якого народжувалася оголена жінка неймовірної краси. На ній залишилися тільки мікроскопічні бікіні та золотава накидка, коли власним жестом цариці Єгипту вона висмикнула Мішу з натовпу.
Легкими дотиками вона зробила з ним все, що захотіла, не дозволивши при цьому навіть пальцем доторкнутися до себе. Хоч він, насправді, не сильно і наспромогався. Бажання, природно, було, ще й яке! Але з ним було й відчуття того, що він своєю активністю може зіпсувати, а може і зупинити диво, героєм якого він та не очікувано став. Йому здавалося, що його обрала своїм чоловіком найбажаніша жінка у світі, а він для цього навіть не вдарив пальцем об палець, та реально взагалі нічого не робив! Квіти не дарував, на дискотеки не водив, в коханні не освічувався! Усвідомлення часу, відпущеного на таке щастя, не було. Навіщо, якщо життя – це мить. Міша пришов до тями з останніми звуками мелодії. Він стояв рачки у костюмі Адама посеред сцени. Ззаду на колінах його символічно трахала Луна. Стріп – шоу завершилось.
Міша.
Ще довго – довго зал перебував у екстазі, і Аліна, разом зі всіма, була його органічною частиною. Раптом з дивовижного стану її висмикнула стривожена і вже цілком пристойно одягнута Луна. Вона трухнула колежанку, для зосередження, та закричала їй у вухо:
- Я не можу знайти своєї спідниці! Вже тричі перерила клуб! Це не жарти, мені завтра виступати у Хмельницькому! Роби щось, я ж не вийду в трусах!
Від цього моменту спідницю пошукали ще раз вже втрьох - Аліна, Діна і та сама Луна. Звичайно, не знайшли, але помітили декілька незнайомців відверто бандитської зовнішності, ще й в нетверезому стані. Аліна кинулася до охоронця:
- Ти впускав когось до клубу? - запитала вона, наперед усвідомлюючи позитивну відповідь.
- Так – чемно відповів найнятий нею ж Петро – п’ять осіб чоловічої статі, Леванд сказав, що з тобою все узгоджено.
Аліна вскипіла в мить. Петру було віддане розпорядження жорстко перекрити вхід в обох напрямках і надалі слухати тільки її. Леванда вона за хвилину знайшла в барі. Той накачувався горілкою, запиваючи пивом. Не заморочуючись на інтелігентні звертання, вона схопила його за комір, потрусила та гаркнула йому у обличчя:
- Ти кого пустив до клубу, старий козел?
Козел відносно прийшов до тями. Почав канючити у відповідь:
- Дитинко, ти нічого не розумієш. Це місцеві, з району, прийшли розважитись. Їм не можна відмовляти, інакше… Вони спалять мій клуб, можливо разом і з тобою, і зі мною…
Це вже була навіть не злість. Аліна щиро вірила у те, що пообіцяла Леванду на його нісенітниці:
- Не варто було так розмінюватись, не порадившись з орендарем. Тепер я сама спалю «Далі» , разом з тобою, але без себе.
Далі вона діяла дуже конкретно. Долетіла до апаратури, вимкнула музику і оголосила в мікрофон:
- Вихід перекритий. Я змусила міліцію піти. Я її викличу знов, якщо протягом п’яти хвилин не буде повернуто спідницю стриптизерши! Після цього не запрошені готуються до виходу, міліції не буде! Вас сюди не кликали! Зайві звільняють приміщення!
Занадто збуджену Аліну обіймав за плечі Макс. Тим часом в куті під сценою Діна знайшла кляту спідницю, хоч до того дивилася в цьому місці з двадцять разів. Не обравши безпечнішого виходу, іменинниця начепила обладунок Нєфєртіті на себе.
В дружніх обіймах Макса збліднілу Аліну потурбував охоронець. Петро запитав,щиро сподіваючись на адекватну відповідь:
- Аля, ці хлопці вимагають їх випустити, всі п’ятеро, я їх відмінно пам’ятаю. Відкривати?
- Відпусти їх. Тільки не відкривай, а відпусти. «Далі» треба міцно зачинити, для всіх. Навіть мені і собі не дозволяй виходити.
- Домовились – мовив Петро – клуб зачинено.
Музика знов залунала, і наступний за розкладом діджей взявся до роботи. Але від свята свята Аліна вже не чекала, і підтвердженням тому знов стала Луна. Цього разу вона ридала вголос, відновлений всього пару днів тому. За її спиною маячив міцно приклеєний Міша, який розумів тільки одне: в Луни істерика, її походження він не усвідомлював.
- Цього разу що вкрали? – передбачливо запитала Аліна. Здогадатися було не складно.
Така обізнаність моментально організувала Луну, тому їй і вдалося відповісти зрозуміло:
- Мобільний. Це кінець. Це ж не телефон, це моя робота, моє життя. Всі знають мій номер, всі телефонують, всі мене замовляють. Навіть завтрашній виступ – як? Як, як, як, Аліно?
Істерика мала всі можливості стартанути знову. Її миттєво зупинив Міша, зрозумівши нарешті, у чому справа. Він витягнув з кишені свою Мотороллу, звільнив її від сім карти і протягнув телефон Луні.
- Візьми, тобі він потрібніший. Вдень за пару годин відновиш свій номер. Мені направду без нього буде краще, хоча б певний час. Спокій, при наймі, гарантовано.
Протягом наступної години виявилося, що грошей у кишенях та набридливих мобільників позбулося ще з десяток людей. Вони навіть боялися повідомляти про це Аліні – на тлі останніх подій її нервова система була важливішою за власну.
Виправдано стривожену Луну відвезли на таксі додому Олекса разом з дружиною Наталкою. Останній було досить, так що вийшло доречно: спати, бо деяким завтра працювати, а деяким приходити до тями.
Діджеї відіграли свої програми, горілку з канапками було зничтожено в нуль. Вечірка завершилась. Минула, як і все, за Соломоновим сценарієм. Вже зібралися, вже прощалися ті, кому дорога була в різні боки. Петро відчинив двері клубу, і ланцюжок людей повільно почав витягуватись у світаючу ніч. Першим вийшов Міша, його вже давно неймовірно тягнуло додому. Він відірвався на десяток метрів попереду всіх, таким чином створивши епіцентр дії. З різних боків на нього кинулося шість темних фігур, миттєво збили з ніг, та почали щосили забивати ногами та бейсбольними бітами. Ображені місцеві дочекалися на свою бажану криваву помсту.
Наступних врятувала їх кількість та невеличка відстань від входу. Їх було троє – Ярославна, охоронець Петро та Аліна. І нападаючих, знов, було шестеро, співвідношення сил врятовувало на миті, але їх вистачило. Одразу зорієнтувався Ярославна, захопив першого, та почав прикриватися ним, як живим щитом. Петру допомагала гумова дубинка, вона була при ньому за професійним призначенням. А Аліна вилетіла з епіцентру дій просто справжнім дивом, та ще й обличчям до клубу. В трьох метрах від неї, біля самих дверей, стояв Макс. Повільно, неймовірно повільно, а насправді за лічену мить він вихопив з кишені газовий балончик. Зі всього свого мотлоху, з дому, в останній момент, він взяв з собою його, мобільний і п’ятдесят гривень. Досвід? Передбачення подій? Яка різниця, неймовірно важливішим виявився результат.
Балончик Макс жбурнув в Аліну. Насправді, з переляку цілив у голову, а влучив у витягнуту вправо руку. За Алею в цей момент вже розвертався бандит і маневр бачив. Тому і кинувся перехоплювати зброю. Тут його голова, що втратила пильність, зустрілася з дубинкою Петра. Охоронець задоволено посміхнувся і раптом кулем завалився на бік, ударом збоку йому розтрощили ногу. Пролунав дивний звук, так в дерева ламається товста гілка.
Голівуд такого ніколи не знімав, просто не здогадався.
Схопивши балончик, Аліна крикнула Максу:
- Що це?
- Терен 34!!! – закричав він щосили.
І Аліна миттю почала розпилювати рідину навколо себе, розуміючи, що відрізняти своїх від чужих доведеться пізніше. Тіні навколо почали відступати у темряву, дико нагадуючи вампірів з фільмів Спілберга. В мить подолавши відстань до тих, що нівечили Мішу, вона закричала Максу, який вже отямився та біг до неї:
- Клич, клич на допомогу наших!!! Вертаємося назад!!! Назад!!! Відчинити клуб!!!
Її галаси вже були зайвими. Більше десятка людей бігли до них, вже підводили вмить осліплого Ярославну, вже затягували волоком Петра.
Рідини в балончику вистачило і на Мішиних образників. Алінині очі теж вже нічого не бачили, Мішу вона схопила навпомацки, і одразу зрозуміла – щось зовсім не так. На дотик здавалося, що його тіло перетворилося на зварене в круту яйце з розтрощеною шкарлупою.
Хтось підхопив її на руки, ніс, біжучи. Вона вже відчувала, що опинилася в приміщенні. Але все кричала. Кричала не істеричним жіночим вереском, а виєм пораненого вовка. І не заспокоїлась, поки хтось не виляв на неї з десяток склянок холодної води.
За викликом міліції, звичайно ж, приїхав той самий наряд, що закривав дискотеку. Тоді, давно, о дванадцятій, у минулому житті. За ним, одразу, швидка, а за нею, теж чомусь миттєво, труповозка. Мішене тіло, без кіношного чорного поліетилену, просто перекотили на ноші. За ним, прив’язанною, йшла Діна, і повторювала, не зважаючи на оточуючих:
- Я їду з ним до лікарні. Він же не може бути там на самоті. Не може, не може бути там на самоті…
Діну втримали друзі суто фізичним шляхом, вона вперто виривалася, і холодна вода їй зовсім не допомагала.
Вщент мокра Аліна підійшла до Петра. Над ним кружляли люди у білих халатах. Відкритий перелом стегна вже перестав розливатися кров’ю. Аліна встала біля ношей на коліна, взяла охоронця за руку, але не змогла вимовити жодного слова. Він би і не почув, до свідомості його повернути не змогли.
Минула година і клуб знов було зачинено. Люди вийшли на вулицю під промені неймовірно яскравого сонця, яке, певно, готувалося до своєї літньої роботи. Тишу порушило таксі, яке привезло блідого та збентеженого Олексу. Діна з Аліною кинулися на шию, як рятувальнику. Іменинниця нарешті розплакалася, а Аліни обійми стали міцнішими. За хвилину вона відірвалася від нього та одразу відчула абсолютну самотність. Обвела присутніх поглядом, зазираючи у очі кожного, та вимовила перші слова у своєму новому житті, в якому тепер не було Міші:
- Вбивцям це не минеться. Інакше я просто не знайду згоди з собою.
- І ти тут не одна така – підтримав її ствердження Ярославна – Я теж знаю, як мені жити далі, що робити. Якого ми стовбичимо тут вже цілих п’ять хвилин? Негайно їдемо додому, і дайте мені, будь ласка, цигарку. Тільки швидше.
В машині Макс вирішив перевірити наявність всіх, ніби отямився. Хтось міг вийти самостійно, а далі такий сценарій було страшно уявляти. Як почали розходитися люди, достеменно знав тільки Петро, а розпитати його не було жодної можливості. Почалися передзвони між машинами, Ярославна згадав першим.
- Слухайте, а де Іла? Я її бачив в останнє, коли щойно приїхав!
Дінин переляк – вона сиділа поряд – був настільки сильним, що вона забула про наявність в Іли мобільного, а в неї, Діни, відповідно, її номера. Олекса вже набирав його з свого телефону.
- Кажи, що сталося? – Іла відповіла миттєво.
- Сталося. Добре, що з тобою все гаразд, тут ніхто не пам’ятає, як ти пішла.
- Звісно, я ж пішла по-англійськи. Та в чому справа, розповідай вже нарешті!
- Іла, новини дуже погані, Мішу вбили. –повідомив він страшну вість.
Його співрозмовниця замовкла. Запитала:
- Мішу? Нашого Мішу, нашого?
- Так.
- Де ви знаходитеся?
- Їдемо в таксі на Дудаєва.
- Я теж в центрі. Тобто буду з вами через сім хвилин.
Планувати свій час Іла вміла зразково. І у визначений термін стояла під будинком, в квартирі ще нікого не було. Іла встигла скурити дві цигарки, поки нарешті приїхала перша машина, а у ній виявилася Аліна. Вона і була змушена розповісти докладно про все, що сталося. Може, і до кращого. Своїм страшним оповіданням вона розклала все по поличках і у власній голові. Іла слухала мовчки, яскрава уява дозволяла їй стати свідком жахливих подій. Дочекалася до останнього слова та зреагувала очікувано:
- Їм це не минеться. За Мішину смерть доведеться заплатити.
- Я хочу вбити Леванда – видихнула обране рішення Аліна.
- Вбити? Ні, так йому недовго буде боляче. Зробимо так, щоб йому жити не хотілося, бо немає на що.
- Як? – здивувалася Аля – Як це можливо?
- Ми закриємо «Далі», назавжди.
- Як?
- Досить нескладно – бюрократія, зв’язки та гроші. Я це зроблю, допомога не потрібна. Питання, що робити з районними. Криміналу я не хочу, а іншого шляху не бачу. З рештою, для початку їх треба вирахувати.
Аліна втретє хотіла вимовити «Як?», не усвідомлюючи, що останній час користується тільки цим словом, але Ілина розсудливість, нарешті, передалася їй. Звичайно, вирахувати їх можна, і теж не складно. Через таких самих, як вони, тільки статусом вище. А от як зробити, щоб їх знайшла Мішина доля, треба було поміркувати.
Розмову вже слухали всі. Макс, Олекса, Рижа, Діна та Ярославна усвідомлювали запропонований перебіг дій.
- Закрити клуб – хороша ідея. – доєднався до розмови Ярославна. – Тільки занадто доросла та не остаточно надійна. Ми його спалимо, без криміналу, кому він тут потрібний. П’ять каністр бензину, три пляшки горілки і два бомжа. Всі витрати, а горіти буде як велетенська ватра. Я піду дивитися.
- Всі підемо – підтримала ідею Діна.
- Авжеж – погодилися Іла – так буде краще. Запалимо вогнище за дев’ять днів, Мішеній душі буде легше летіти до неба. Маю до всіх пропозицію – давайте зайдемо до помешкання. Все ж таки, хоч і пів восьмої ранку суботи, але на вулиці варто про таки речі не розмовляти.
Розташувалися на кухні, але майже одразу передумали та перебралися у лоджію, всі відчували гострий брак нікотину.
- Шкода, що я не львівський. – першим продовжив тему Олекса – Певно, доведеться звертатися до франківських авторитетів, а через них до місцевих.
- Навіщо ж так ускладнювати. Я попрошу Гвинта, він мені не відмовить. Ще й, за поняттями, грошей не візьме. Це на взаєм, я йому колись у його справах суттєво допомагала. Не треба твоїх франківських, Олексо. Без них розберемося. Але дізнаємося тільки, як їх всіх звати. Впевнена, Мішиних вбивць вже у місті немає. Поникалися по селах, або ще де не будь.
Слово «вбивць» пролунало пострілом. В очах кожного він відобразився злим блиском в очах, вогнем незворотної помсти. Зупиниш таку, і вона спалить тебе зсередини. Розмови було завершено, прийшов час до дій.
За похорон взялася Аліна. Назвався організатором – то прийде і така гірка доля. Повідомила всім місце і час служби та поховання. Тільки от з Мішеними батьками довелося спілкуватися міліції. Вона зробила це так «коректно», що маму одразу до лікарні забрала швидка. Вона ж привезла зруйновану жінку до цвинтаря та чергувала всю церемонію біля огорожі. Її тримали під руки з обох боків чоловік та сестра, але вона відчувала нічого. В порожніх очах ніби зупинилося життя, не було в них ні кольору, ні погляду.
Коли вже закрили труну і почали опускати її до могили, заплакали всі. Не плакала, не голосила тільки Мішина мама. Її, насправді, і не було біля могили. Вона перебувала десь у власному минулому, там, де син був живим.
Сльози ще котилися по Ілиним щокам, коли вона забиралася геть з поховання. Поїхала сама, не сказавши нікому ні слова. Її кликала невідкладна справа.
Іла.
Розраховувати на бомжів вона, насправді, не вважала розумним. Якщо хочеш результату від справи - доручи її професіоналам. Тому ще вчора вона зустрічалася з своїм старим другом. Колишній афганець і сучасний будівельник, саме він і був їй потрібен.
Розповіла все як було. Той поскрипів зубами, буркнув: «Боже, чому така дурна смерть», та погодився на роботу. Умови узгодили чесні: трьом мужикам поляна в кабаку. А якщо загребуть, Іла відкупає з під статі. Виконавець її можливості знав, сумніватися не доводилося. А статтю знала Іла – 194, частина третя. Від трьох до десяти. І відкупити теж від трьох до десяти, умовних штук. За кожного. На тому і домовились.
От до нього вона і поспішала з цвинтаря. Дуже наполягала на тому, що повезе і бригаду, і обладнання, і вибухівку в Далі. Бажала долучитися до справи, власноруч зробити хоч щось. Може і контролювати ситуацію вважала за потрібне, хоча навряд. А на ватру подивитися дуже мріяла.
На місці швидко виявилося, що сигналізація – імітатор. До пульту не під`єднана, працює тільки ревун. В сутінках за хвилину з ним розібралися, вскрили один з бокових виходів, занесли все необхідне. Та ледве вигнали Ілу з місця подій. Веліли чекати в двох кварталах від клубу, та щиро пообіцяли – видно буде добре. Навіть з Левандівського мосту.
Минуло всього двадцять хвилин, і вдарило так, що здригнулася земля. З даху клубу вилетів до неба величезний стовп білого вогню, під яким миттю розквітнуло вогнище. Іла зачаровано дивилася на пожежу та розуміла - не могли вони повестися на її помсту або кабак. Насамперед, їх зацікавив практичний досвід – зруйнувати велику будівлю. От і склалося. По дорозі пронеслася машина. Це Леванд летів на місце гибелі свого годувальника, але Іла цього знати не могла. За дві хвилини повернулася бригада, і машина вирушила до кабаку, орендованому наперед. З таким задоволенням Іла ще не споювала нікого та ніколи.
На поминки вона не потрапила, і навмисно. Не розуміла вона, як можна одним гуртом відзначати і народження, і весілля, і смерть. От і влаштувала їх на власний розсуд, як вважала за потрібне.
Наступного ранку, швидко розібравшись з невідкладними справами поточного життя, Іла без попередження приїхала до Алі – каятися та звітувати про проведену роботу. Всі були на місці, жоден не спав, пост алкогольного синдрому не спостерігалося.
Замість «Доброго дня!» Аліна на порозі запитала:
- Чому тебе не було з нами вчора? Твоя робота важливіша за Мішини проводи? А людиною бути – не варто?
- Варто. Але ти ще не знаєш, якою була моя вчорашня робота – якось змучено відповіла Іла.
- То розкажи.
- Тому і приїхала. Розкажу, але може одразу – всім? Щоб не повторюватись?
- Заходь. Ми на кухні.
Всі дійсно були на кухні. Ярославна з Олексою зробили вигляд, ніби ніхто не прийшов, Макс зиркнув здивовано, Діна запропонувала присісти, а Рижа заходила вслід за Ілою. Її реакція тому і залишилася невідомою. Атмосфера пригнічувала, тому на «добрий день» не варто було розмінюватись.
З кухонних дверей, оточена їх рамою, Іла вистрілила заздалегідь продуманою фразою:
- Вчора, опівночі, я зруйнувала клуб «Далі».
Краще б вона жахнула вибухівкою. Німа сцена перевершила гоголівського «Ревізора», та завершилася висловом Ярославни, адресованим Олексі:
- Яка ж вона сука…
- На суку згідна – підтримала ствердження Іла. - І результатом задоволена.
Оце вже підірвало всіх. Одночасно висловились гуртом, але добре чути було того ж Ярославну:
- Ти навмисно? Навіщо так гарно брехала про дев’ятий день? Щоб не рипалися?
- Ні, щоб всі мали залізобетонне алібі. І щоб зробити роботу, бомжами ми б не обійшлися.
- А на якого дідька нам твоє алібі? В нас душа палає – повбивати тих мерзотників! Подивіться на неї – сама мудра знайшлася! Та йди ти під три чорти, далі ми самі, і не втручайся! Не втручайся, інакше…
- Інакше не буде – якось занадто спокійно перервала Ярославну Іла. Я зробила сама, тому що дбала не тільки про мертвих, а й про живих. Нам всім тут варто далі жити, без дурних проблем, і на волі. Якщо ми дійсно бажаємо справедливості.
Щось змінилося. Обуреність ще не пішла, але здоровий глузд вже намагався повернутися. Олекса притримав друга за плече, спокійно запитав:
- Добре. А в тебе самої – яке алібі?
- А навіщо воно мені? Я ж навіть серед свідків не проходжу. На крайній випадок – спала вдома. Та ніхто не запитає. Місцеві грозилися Леванду – от і спалили. Аліна підтвердить.
Аліна, звичайно, готова була підтверджувати. Але її мучили інші сумніви:
- Так він же пустив!
- І що? – заперечила Іла. – А ти повиганяла, забави не вийшло. На них і будуть фабрикувати. Шкода, що вбивць у місті вчора не було. Але нічого, були інші з району.
Несподівано Рижа вразила всіх. Дивлячись в невідомий іншим простір, вона вимовила бажане:
- Я теж так хочу, як Іла. Розібратися з одним з них. Власноруч. Як мені бажається. І щоб нікого не підставляти. І найважливіше – щоб нарешті заспокоїтися. Бо я ненавиджу їх так, що в голові немає жодної іншої думки. Тільки чорна злість. Вони не просто відібрали мого друга, вони мене запхали обличчям у лайно. Ніби я чернь, що підкорюється тупій помсті. Захотіли – вбили. А ти ніхто, сиди мовчки, або завтра тебе саму знищать. І ще, я собі не можу відповісти на питання: чому я відмовилась з Мішею зустрічатися, він же мені подобався!
- Тут я тобі допоможу розібратися – відізвався Ярославна – тому що ти всім відмовляєш. Єдиного не знаю – чи всі тобі подобаються. Хоч то було б логічно.
Жарт остаточно розрядив атмосферу. Хтось посміхнувся, хтось голосно реготнув. Не веселилася одна Рижа. Мала інше заняття – сверлила Ярославну злими очима. І з Ілиного обличчя посмішка теж швидесенько забралася. Певно тому, що нарешті прийшов час розслабитись. Ніби розкрутилася міцно затягнута пружина, що останні дні тримала її зсередини: Мішу поховали в сирій землі; старого мудака, якого вона вважала головним винуватцем трагедії, вона особисто залишила без засобів існування; друзі зрозуміли і простили її. Ілі здавалося, що вона відчуває, як нервові клітини перестають самознищуватися. Вже забутий спокій, нарешті, відвідав її душу. Роздивляючись крізь вікно брудне весняне небо, Іла згадала, як складала іспит з історії філософії.
Вивчити такий обсяг матеріалу вона елементарно не встигала, а філософ виявився викладачем принциповим і з чужої кафедри. Іла вже вирішила переносити іспит на додаткову сесію, але Міша її схаменув. Мовляв, що з її антикварною заліковою, він особисто взагалі нічого би не складав, тільки би «переносив» іспити та заліки з минулого у сучасне. Іла заперечила – що ж тут перенесеш, якщо такого предмету тоді не було? Рятувальник від занурення у історію філософії посміхнувся і відповів – намалювати будь-яку дисципліну можна, папір все стерпить.
Вони швидесенько збігали на ксерокс, де залікова отримала власну копію. Білим коректором Міша зосереджено замалював дисципліну спеціалізації в районі третього курсу, вписав назву предмету і поцікавився, ким Іла бажає бути – відмінницею чи птєродактєлем? Марнославство в такій справі вже не існувало, тому вона погодилась на «добре». Потім мальована копія знов зустрілася з ксероксом, а одразу після нього із викладачем.
Філософ довго розглядав виставлену Мішею оцінку з його дисципліни. Здавалося, хотів пропалити папір очима. Бурчав собі під носа – не може бути, не складали в ті роки такого предмета. Іла глухо та заїкаючись переконувала, що нічого подібного – вона складала! А Міша бігав навколо столу і гнув свою систему доказів - пропонував філософу подивитися в Ілині очі, бо такі не можуть брехати! Ясно, що переконали довірливого старенького доцента…
Спогад знов занурився у глибини пам’яті, а в Ілиних очах, саме тих, що не можуть брехати, закипіли сльози. Прийшло усвідомлення незворотності: що не роби – руйнуй чи плач, біжи чи стій – Мішу не повернути. Її почав дратувати дзвінок мобільного – не замовкав, коли вона вже рознервувалася остаточно, тут же і дійшло – це ж тралялянькає власна труба! Телефонував Гвинт. Він одразу перейшов до справи: «Я зробив, як ти просила. Приїдь, забереш. Мене не буде, все віддасть хтось, просто назвися. Тому скажу зараз: за поняттями тепер я «криша» і твого мертвого друга, і твоя. Ти спробуй бути обережною, але якщо щось – прикрию. Тримайся пензля, Іла.»
Над нею стояв Олекса, ніби відчув, вона ж не сказала жодного слова! Не витримав, голосно гаркнув:
- Що? Знайшли їх?
- Так, вони тепер наші.
- Інформація повна?
- Буду знати, коли заберу. Але то не має значення, вистачить імен.
- А коли забереш?
- Так зараз і поїду.
- Тоді я з тобою.
- Не питання. Але я ж обіцяла, вони ваші, я дала слово.
- Ти не правильно зрозуміла. Я їду з тобою, тому що разом легше.
Вони повернулися швидко, за сорок хвилин. Їм сприяли світлофори і в жоден корок вони не влучили. Друзі зустріли їх напруженим мовчанням, не усвідомлюючи, що за час очікування вони не перемовились один з одним жодним словом. Олекса з дверей закричав:
- Дідьків збіг, їх шестеро! Так само, як нас, тобто без Іли та Міши… Дивину я якусь вимовив – ніби вона вже якось доєдналася до нього, а ми ще ні…
- Тоді кожному – по одному – миттєво зреагував Ярославна – давай мені будь якого, і я буду першим!
- Чому це ти - першим? – в один голос заперечили Аля та Рижа.
- Першою все одно вже була Іла – нагадав Макс.
- А розбиратися з ними треба по одному, щоб вмирали зі страху - додала Дінаріс – і щоб інші теж боялися, їх там багато, виблядків. Впевнена, Міша – не перша їх жертва.
- І не остання – підкреслила Іла. Загинувших не врятувати, а от живих має бути більше.
- Тут всім болить – сказав Олекса – Я про це дорогою міркував. Будемо покладатися на тупий фарт. Шість вбивць – шість номерів. Пропоную папірці з числами, як би це не нагадувало лотерею. Насрати, інакше ми швидко не домовимося.
І дикий розіграш відбувся. Він міркував дурною лотерейною головою, тому і розклав дивакувато:
2. Рижа.
3. Аля.
4. Дінаріс.
5. Макс.
6. Ярославна.
7. Олекса.
Спантеличений Ярославна тупо розглядаючи свою шестірку буркнув собі під носа: «Ідіотизм… Ніколи не був джентльменом, а тут ніхто і не запитав, чи бажаю я ним стати…»
