Вірите в реінкарнацію? І я теж не вірю. А тоді я раптом став… котом.
Звичайним котом. Типовим, таким самим, як всі коти цього світу зі звичайно біографією.
Як і всі коти, я народився в підвалі пізньою осінню. Тоді вже йшли зливи, а людям навіть ввімкнули опалення. Тому мама народила нас прямо під батареєю в підвалі хрущовки. Тут з задоволенням народжували б і бомжі, або хоча б спали, але двері в наш підвал були зачинені на замок, а ми – коти, могли залазити сюди через щілини. Там було достатньо поживи, аби підтримувати свій фізичний стан на належному рівні – мишей повно, а біля дверей підїзду одна бабця щоденно висипала нам кістки і ще якусь їжу. Цю їжу нам приносила мама, поки ми не змогли самі вилазити на світ Божий. Потім ми подорослішали.
Як і всі коти цього світу були змушені шукати собі їжу. В підвал повертатися було не можна, адже там вже нові киці народжували нове потомство. А з часом, кажуть, двері підвалу таки відкрили і в нього таки заселилися бомжі.
Якийсь час я шукав їдло на помийках. Дивний парадокс – я не боявся жодних інфекційних хвороб через антисанітарію моєї імпровізованої їдальні. А якось навесні я покинув межі знайомого мені району. Була зима і було холодно, тоді я відморозив одну лапу. Мій хвіст на той час був перебитий в кількох місцях то дверима, то просто якісь дегенерати мене мучили... Коли був класний настрій я погнався за метеликом і забрів в інший район. Там вулиці були мені не знайомими, а смітники пахли по-іншому. Тоді ще була цікава любовна пригода, яка сталася зі мною. За ту кішку я бівся з такими ж вуличними котами як і я. І я таки отримав перемогу. Блаженні любовні пригоди памятаються котам від весни до весни.
Тоді була ще зима, і ще літо, ще одна зима і ще одне літо. Були рзні підвали, різні помийки, різна їжа, яку періодично вдавалося знаходити на смітниках. А тоді мене задавила машина і я помер.
Вірите в реінкарнацію? І я теж не вірю. А тоді я раптом став… котом.
Звичайним котом. Типовим, таким самим, як всі коти цього світу зі звичайно біографією.
Як і всі коти цього світу, я народився в квартирі. Мама народила нас на мякій перині, придбаній спеціально в зоомагазині. Я був не з першого виводку. На цій перині до мене вже народжувалися кошенята. Ветеренар періодично приходив і перевіряв накм очі, щось записував у наші паспорти родословної.
Тоді вже у моїх хазяїв діти були більш-менш дорослими. Через це доводилося терпіти якісь муки, але загалом це все було весело. Нас щоденно годували спеціальним вітамінізованим кормом для котів. Годували стільки, скільки ми хотіли, як і всіх котів цього світу. Потім ми подорослішали.
Як і всіх котів цього світу нас задорого продали в надійні руки. Нове помешкання мені миттєво припало до смаку. Мені дозволялося навіть точити кігті об дорогий диван, якщо хазяйка була вдома. Вона любила мене більше, ніж хазяїн, а тому постійно виправдовувала мене за мої котячі очі та мякеньку шерсть. Зрештою, так трапляється, по-моєму, з усіма котами цього світу.
Коли настала якась весна і я вже був готовий охмурити якусь кицю, мене повезли в спеціальне місце, де теж були гарні умови, смачна їжа і симпатична киця. Яку теж туди привезли.
Тоді мене забрали додому. І так я жив – в достатку і щасливо, аж поки не помер від раку шлунку.
Вірите в реінкарнацію? І я теж не вірю. А тоді я раптом став…
