Цього року зима була надзвичайно лютою і затяглася аж до кінця березня, та відразу сонце загріло, і сніги почали таяти. Довкола міста зарябіли темними плямами схили пагорбів, і вже здалека можна було розрізняти ниви, розділені зелено-пожовклими межами. Надворі бу-ло ще досить холодно, але, незважаючи на це, гірські потічки весело шуміли, і в повітрі пахло весною. Вже наступив і день першої весняної сігетської торговиці.
Шум весняних потічків пригадував Іванові Кочерзі роки дитинства, коли весною втікав ранком з дому й зникав цілий день з хлопцями кульгавого Олекси Могили, Олексиком та Васильком. Багато разів повертався вечором додому голодний, як собака, обшарпаний та брудний і, нібито цього не було достатньо, ще й від матері перепадалася добра порція «березового калача», як називала Марія Кочергова березову прутину, якою «виховувала» сина. Але малий Іванко скоро забував такі уроки виховання і наступного ранку знову зникав з дому. Хлопці цілими днями блукали лісами, гралися в опришки, або гущаками шукали оленячих рогів.
– Користі з них, як із пса сала! – нарікав кульгавий Могила на хлопців.
Але коли їм вдавалося знайти оленячі роги, хоча, правда, це траплялося досить рідко, тоді вони поверталися додому з великою гордістю, несучи на плечах величну свою здобич, наче дубові гілки. Тоді старий Могила не знаходив собі місця з радощів:
– Ой що за роги! Ой що то за олень був, що їх кинув! Диви, які пасемки! – гладив та мацав старий оленячі роги, радіючи, як мала дитина, потім гладив і хлопців по голівках, обнімав та цілував їх. – Ой ви шибеники мої! Ви молодці! За це я вам принесу від Грімфера стільки цукерок, що ви за цілий тиждень не покронцаєте їх!
Й таки другого дня кульгавий Могила запрягав свою стару сліпу на одне око кобилу Зірку, яку він хвалив та перехваляв, – «Зірка ще й мене перевікує!» – і вирушав через Дереноватий до Великого Бичкова, везучи до жида Грімфера оленячі роги.
Хлопці з великим нетерпінням чекали повернення старого, бо знали добре, що кожен з них отримає по великій коробці шоколадних цукерок, завитих в блискучі папірці, які хлопці називали «золотом», і радувалися цими папірцями не менше, як цукерками, що в них знаходилися.
За оленячі роги Грімфер давав Могилі не тільки цукерок, а й тютюну, перцю, олії, цукру й пшеничної муки. Повертаючись додому, кульгавий Могила все те розділював на три частини, з яких третю відносив Марії Кочерговій, яка щиро відмовлялася:
– Залиште собі, Олексо... Вам важче заробити грошей своїм майструванням, а мій Іван досить добре заробляє на бокорах, і в нас є, Слава Богу, досить всякого!
Та кульгавий Могила ні чути не хотів:
– Що ти, Марі! Мене би Господь Бог покарав, якби я не віддав хлопцеві його парть, бери, бери, це й хлопця заохотить, що з ньго вже є користь.
– Ну, слава Богу, в мене вже леґінь, що заробляє батькові на тютюн, і на великодні калачі! – хвалив Іванка батько, посміхаючись і міцно обнімаючи його.
Іванкові це справді давало кураж1, і він думав, що як трохи підросте, то всім докаже, скільки грошей заробить на бокорах, бо він стане бокорашем, як і його батько.
Іванко багато разів чув, як люди в селі говорили, що такого бокораша, як Іван Кочерга, немає на всю Тису. Він гордився своїм батьком, тому й сам мріяв стати бокорашем. А поки підросте, все-таки принесе користь в хату з оленячих рогів, яких вишукував, дряпаючись до крові по гущаках з хлопцями кульгавого Могили. Кожного разу після того, як вони знаходили оленячі роги, могли вільно блукати довгий час, не боячись, що вечором їм перепаде «березового калача» від батьків. Щодня вони мучилися гущаками, або йшли в буковий ліс, де зробили собі колибу-землянку і гралися в опришки, або зупинялися біля якогось потічка й бавились, будуючи греблі й гнали бокори. Зв’язуючи ліскові прутики, як справжні бокораші дараби1, а потім спускали їх потічком так, як батько Іванка пускав дараби Тисою. Він за-плющував очі й уявляв себе посередині Тиси, пливучи на широкій дарабі, позаду якої пливли прив’язані ще по три-чотири, або навіть по п’ять дараб. Він спритно обганяв інших бокорашів, які зі всіх сил намагалися триматись позаду нього, та їм не вдавалося: «Бо такого бокораша, як Іван Кочерга та його син Іванко, немає на всю Тису!». А в своїй дитячій уяві Іванко гонив бокори навіть і тоді, коли Тиса буйно вдаряла каламутними хвилями в його груди й ревіла та стогнала, перелякуючи всіх бокорашів, тільки він сам, не зважаючи на «такі пустеньки», з великою швидкістю мчав Тисою, спритно ведучи свої бокори. Він не боявся Тиси, як не боявся його батько, який любив Тису, порівнюючи її з жінкою.
Коли цімбори-бокораші намагалися зупинити Іванового батька, щоб не гонив дараби буйною Тисою, він відповідав:
– Тиса, як і жінка, не завжди може бути тихою й спокійною, а десь по ра-зо-ві гнівається, стає буйною, бурчить, і кричить, та все-таки вона наша жінка, яку ми кохаємо і коли спокійна, і коли буйна. Я завжди люблю Тису однаково, і не боюся її, тому що й вона мене любить, – весело усміхався найліпший бокораш на всю Тису Іван Кочерга.
Тиса насправді любила його, бо якщо багато бокорашів жертвували життям, коли насмілювалися пускатись її буйними хвилями, то Іванові Кочерзі вона допомагала доплисти з цілими дарабами. Тиса охороняла його від всього злого, як охороняє мати рідну дитину, яка хоч і провинила їй, вона все ж таки веде її за руку, щоб не вдарилася об камінь посеред дороги. Тиса завжди оберігала Іванкового батькова, коли пускався її буйними хвилями, зате не пощадила його якась дивна хвороба, що довела його до гробу.
Одного вечора його напала гарячка, він упав в ліжко, а після двох тижнів недуги, згасаючи, як догаряюча свічка, пішов спочивати у вічний упокій.
– Нібито віщував, бідолашний, що помре! – згадувала Марія, – бо днем перед смерті попросив мене: «Підведи мене до вікна, Маріє, най ще раз подивлюсь на Тису...».
Хоча був ще малою дитиною, коли немилосердна смерть скосила життя батька, Іванко дуже добре пам’ятав його, ніби вчора останній раз бачив. Спогади про батька Іванко носив з собою повсюди, наче якийсь святий душевний оберіг від всіх лих і всіх бід. Він пам’ятав навіть голос свого батька, й завжди приспівував улюблену його співанку:
«Ой, дівчата молоденькі,
Ой, дівчата наші,
Одягайте сороченьки,
Бо йдуть бокораші.
Ой, дівчино молоденька,
Ой дівчино наша,
Най тя не дасть рудна мати
Лиш за бокораша.
Бокорашик молоденький
Лиш п’є та гайнує,
Візьме торбу та сокиру
Й Тисов помандрує.
Після смерті батька, який окрім Іванка залишив після себе ще й трирічну Марічку, для них всіх настали нелегкі часи. Чемна та працьовита, як та бджола, Іванкова мати не могла дати собі ради зі всім.
– Де заробити того гроша, звідки його добути? – бідкалася бідна вдова.
– Я піду гонити бокори і принесу вам остільки грошей! – розводив Іванко руче-нятами, показуючи, яку силенну купу грошей він їй принесе, «нехай тільки підросте ще трішечки».
Та далеко до бокорів Іванкові було, а Юркуцових ягнят довелося йому випасати тої таки весни за те, що Аркадій Юркуц виорав їхню ниву, а на зиму ще привезе сіно з Глухого, щоб мала що хрупати їхня Зоряна, яку Марія любила, доглядала та пестила, як рідну дитину.
– Корова – це найдорожча мати для дітей на світі! – говорила вона.
Ниву Юркуц виорав, а сіно з Глухого не звелів везти, бо, як він злобно бубонів, «Шибеник проклятий порозбивав мені весь глиняний посуд, повиливав все молоко й сметану, а ще, нібито того не було йому досить, перевернув горі дном бербеницю сирянки, опісля втік до чорта в гості!» – ледь не плакав з горя Аркадій Юркуц.
– Хіба я винна в цьому? Хіба я рада? Я й так не знаю, де поділася дитина, – бідкалась та плакала Марія.
– Не бійся, лихий пінязь1 не пропаде. Він мені тільки шкоди наробив, бо не відслужив ні за те, що я твою ниву виорав.
За розбитий посуд та висипане молоко й сметану, за виорану ниву Марії довелося аж цілих два тижні сапати на Аркадієвих нивах. Та Марія була б працювала й цілий рік задарма, щоб тільки ще один раз побачила свого Іванка. Однак надія пропадала з кожним днем, ніхто нічого не чув про нього, ніби впав у воду, або в землю провалився.
Минуло півроку, від коли Іванко пропав без ніякої вістки. Марія втратила вже й останню крихітку надії побачити хлопця живим.
– Бодай була б його тіло знайшла і по-християнськи поховала, то б мала, куди ходити, виплакатися на його могилі..., – гірко плакала Марія.
Одного ранку пізньої осені того самого року перед Маріїною хатою зупинився незнайомий вершник, який розпитував селом, де живе вдова Марія Кочерга.
– Цей бізуно в свати до Марії зібрався, – почали «плескати» язиками сільські куми.
Марія глянула на гарного високого, вже не молодого чоловіка і спитала:
– Чого вам від мене треба?
– Я Остап Коцор з Трибушан. Ваш син Іванко служить у мене вже півроку, і я приніс вам гроші. Думаю, зимою вам будуть потрібні...
– Господи! – не своїм голосом скрикнула Марія й зомлілою повалилася на землю.
Поки сусідки пробудили її, покропивши свяченою водою, вістка, що малий Іванко не пропав, а служить в Трибушанах в якогось Коцора, оббігла все село.
Трохи заспокоївшись, Марія запросила гостя до хати й почала розпитувати, як там її Іванко.
– Чемний та розумний хлопець, слухає мене в усьому, я дуже вдячний ним, жаль, що в мене немає такого сина, – зітхнув, посміхаючись, Коцор.
Марія дивилася на нього й не приходилось їй вірити своїм вухам, що хтось про її «шибеника» може говорити, що він чемний, розумний та послушний...
– Це вам за те, що Іванко служив мені до тепер, а надалі, якщо ви позволите йому залишитися в мене, то на Великдень заплачу вам знову, – поставив Коцор жмут грошей на стіл.
– Що ви?! – перелякано дивилася Марія на гроші, не сміючи навіть торкнутися їх, щоб перелічити. – Що ви?.. Не треба. Я рада, що він живий, а подруге, стільки не заробить дорослий чоловік, де там мала дитина!
– Візьміть, візьміть, вдові не легко живеться на світі, вам гроші потрібні, йде зима... – посміхнувся Коцор.
Попрощавшись з Марією й запросивши її до нього в коляди на Різдвяні свята, Коцор повернувся в Трибушани, залишивши Марію зі сльозами на очах, міцно стискаючи в руці жмут грошей.
– Синку мій... Синку мій ріднесенький, – шептали губи щасливої матері.
– Знаю я, хто такий Коцор, він до доброго не доведе твого сина, – почав докоряти Аркадій Марії, коли зустрів її. Вона, не відповівши нічого, спробувала обійти його.
– Коцор – найбільший злодій, конокрад! – продовжував Аркадій.
– Яке мені діло до Коцора? – відверто відповіла Марія, й пішла собі. Їй не приходилось вірити, щоб такий порядний чоловік був злодієм. «Чого ж, що треба від мене цьому Юркуцові, не досить, що я два тижні відробляла йому за розбиті гирбани?», – з досадою міркувала Марія.
У Коцора Іванко ріс, наче на подвір’ю рідного батька. Як Остап Коцор, так і його жінка Параска, любили малого й поводилися з ним, як з рідним сином. Це, мабуть, тому, що в них не було дітей.
Кожного року, як на Великодні, так і на Різдвяні свята Марія з Марічкою гостювали в Коцора. Сам Коцор посилав за ними свого наймита Юрія, який привозив їх, а опісля відвозив назад додому. Теж кожного року на Святу неділю, коли у Вишавській Поляні був храм церкви, Коцор з жінкою та Іванком, як з рідним сином, ішов у гості до Марії.
Як побачив, що малий любить коней, то Коцор ще більше полюбив хлопця. А доглядати коней Іванко навчився від самого Коцора, якого любив і поважав, наче рідного батька.
Довгими зимовими вечорами, розповідаючи різні легенди та казки про коней та лицарів, Коцор трошки-потрошки зізнавався малому, як він, ще молодими роками, був найвідомим конокрадом на все Закарпаття, і що під ним загинуло від куль троє коней.
– Я ні одного разу не крав від порядних ґаздів, ані від бідних людей, – з гордістю розповідав Коцор. – Навпаки, я не одного разу бідному гуцулові допомагав... Я поступав так, як справжні опришки...
Малий Іванко тільки гірко посміхався, пригадуючи собі, як він втік в «опришки» від злого та скупого Аркадія Юркуца, після того як помстився за Івону.
«Та що з того вийшло, – досадно зітхав Іванко. Його мати мусіла відробити Юркуцові за шкоду, накоєну її «шибеником». Аркадій свого не втратив. Але колись-то він помститься за все лихо, що накоїв Аркадій йому, його мамі та Івоні. Якщо тепер, на жаль, немає опришків, він стане відомим конокрадом, як вуйко Остап, допомагатиме бідним людям, а від багачів злих та скупих крастиме коней, бо то не гріх. Хіба не так поступали опришки?.. Однак перед Коцором Іванко жодного разу не проговорився про свої наміри.
Ще й п’ятнадцять років не сповнилося Іванові Кочерзі, як одного весняного ранку він завів на Коцорове подвір’я пару молодих Аркадієвих коней.
– Що ти накоїв, сучий сину? Хочеш щоб твої кості в кайданах зогнили!.. Чи, може, кулі в лоб захотілося! – сердито вилаявся Коцор на Івана, але в його очах малий конокрад вичитав зовсім інше: «Ай молодець ти, Іване, молодець, диви яких коней добув!..».
«Вилаявши» добре Івана, Коцор загнав коней до стайні й махнув рукою на Івана, щоб слідував за ним до хати.
– Коней треба позбутися чим скоріше, продати якнайдальше звідси, бо ще хтось може впізнати їх, й тоді попадемо обидва в біду, – зовсім спокійно говорив Коцор, наливаючи в дві дубові чарки міцної слив’янки й одну з них простягаючи Іванові. – Бери, хильнемо по чарці, від сьогодні ти вже не пуцверінок!
Це було вперше, коли Коцор давав йому горівки, тому Іван, одним духом перехилив чарку, зі всіх сил намагаючись не кривитися від міцної горівки, яка «обпекла» йому горло й груди. На його очі виступили сльози. Коцор трохи не вибухнув сміхом, та стримався, щоб не завстидати Івана, повівши далі розмову:
– Післязавтра до мене прийде Мелетій Барабуля з Коломиї, й продасть твоїх коней, бо ці коні твої... – Глянув Остап Коцор прямо Іванові в очі, і після довгої мовчанки сказав:
– Уважай, якщо хочеш займатися цим «клятим ремеслом», не дай Бог, щоб дійшло до моїх вух, що ти хоч раз украв від бідного чоловіка, або від порядного ґазди, бо своїми руками уб’ю тебе!
Іван здав собі справу, що вуйко Остап не жартує, але його погрози не боявся, бо він нізащо в світі не зробив би лиха бідним, або порядним людям. Тому сміливим голосом відповів:
– Аркадій Юркуц не є ні бідним, ні порядним.
– Знаю я цього песиголовця, – тут бий, а тут не тече! – стукнув Коцор кулаком об кулак.
Мелетій Барабуля не лише взяв продати коней, а навіть одразу заплатив за них досить добру ціну Іванові. Отак почав Іван Кочерга «клятке ремесло» двома вкраденими від Аркадія конями. Він стоваришувався з Мелетієм, який брав його з собою в полонини красти коней, вчив його всяких хитрощів, «бо не важка справа вкрасти коня, важливо знати, кому, де й за яку ціну його продати!..» – говорив Мелетій, який після трьох років товаришування з Іваном Кочергою загинув від циганського ножа на торговиці в Косові. Тоді Іван вже пізнавав всіх конокрадів, але не зі всіма товаришував, бо не всі вони були чесними конокрадами, деякі з них були злодії, готові вбити будького, або вкрасти від будь-кого будь-що, а це суперечило конокрадській честі, якої вчив його вуйко Остап і покійний Мелетій Барабуля. Після смерті Мелетія Іван Кочерга мав одного побритима. Це був молдавський конокрад Хараламбіє.
