Почалося все з вулиці. Я все ніяк не могла зрозуміти, чому відчуваю себе тотально розчавленою після прогулянки вулицею Rivoli, вулицею взуттєвих бутіків, шмоток, «наших» оптик та великого універмагу «зайди в мене та купи все, що не збирався купувати».
Ця вулиця вважається місцем шопінгу за помірними цінами та являється проміжною між одним берегом міста та маленьким острівцем, що переходить в інший берег. Тобто, вулиця-майже стратегічна:)
На цій вулиці багато банків, багато «швидко перекусити», магазинів «все по 5 євро» та «все по 500».На ній чимало дорогих прикрас та дешевої біжутерії, на ній знаходиться музей Лувр та лоток китайських хусток. Тих, на яких «набито» багато маленьких ейфелевих башточок.
А ще на ній величезний парк Тьюлері, а недалеко від її протилежного кінця-будиночок Гюго.
На цій вулиці араби продають у відрі, напічканому льодом, пляшечки води по 1 євро, на ній два бомжа, лежать на тротуарі і спілкуються російською.
«Новий бутік «Дженіфер»! Заходьте!»-кричить молоденька китаяночка. Ховаєшся в перший магазин-оптика.
«Як ми раді вас бачити! Проходьте, проходьте»,-посміхається «люксований» гей. На нашу появу томно підіймаються очі іншого консультанта, не менш «люксованого» гея. Я забуваю, чого ми туди прийшли і з заздрістю розглядаю аксесуари та вміння так закручувати шалики. «Ах, адреса офтольмолога…П'єр, ну П'єр…як же там…Там така красива вулиця, біля тааакого красивого «будинку-шару»...»
Я даю зрозуміти жестами, що не маю ручки, щоб записати ці деталі маршруту, з надією дивлюся на П’єра...а П’єр, ще тоді як очі опустив, то більше їх не підіймав. З дверей вийшов третій «люксований», і я вже нічого не чула, а тільки дивилася на свою кофтинку в одному з десяти дзеркал. «Цікаво, що думає кожен з них з приводу цієї кофтинки...»,- донеслося з дзеркала.
Взяла цукерку зі столика. Такого, на який в усіх нормальних магазинах, їх кладуть. Я ніколи не беру ті цукерки, а тут взяла. На виході металеві коридори засигналили.
Охоронець наблизився до мене. «Розумієте,- кажу я, - в мою сумочку(показую), окуляри влізти ніяк не можуть». Посміхнувся. Я теж.
Вийшла. Потік гарячого повітря, нагрітого туристами, обдав обличчя. Іспанська, португальська, «ну чЕ ты, забыл что ль, где этот магазин….», корейська, інколи французська.
В «традиційно італійській піцерії», як стверджує плакат біля входу, китаєць робить страви, чеки вибиває португалка, а обслуговує столики-африканка.
Ноги м'якнуть. Голова набухає. Проходишся однією вулицею, а враження, ніби обійшов все місто, півкулю. Біля світофорів–черга, в каси-черга, в музеї-черга, на робоче місце-черга.
І люди, які навчилися при середньостатистично маленькому зрості «залазити» на голову, кричати у вуха, кричати: «Пляшка води-1 євро», «Новий магазин «Дженіфер» тепер біля вас»….
І жандарми…ті самі жандарми з фільму в бежевих костюмчиках, ходять по цій вулиці в крутій синій уніформі з захистом на спині, колінних чашечках та ліктях.
І, нажаль, їм є від кого захищатися.
Це місто- тимчасове, транзитне. Ціле місто-аеропорт, з купою зал очікувань-у тебе є рівно пару годин, щоб: вивчитися або попрацювати, заробити або втратити, побачити або…
З цього міста треба вчасно піти, щоб і воно тебе, і ти його запам'ятав красивим.
По великому рахунку, саме автентичне у ньому –його архітектура. І щоб почути тишу треба просто підіймати очі на четверті, п'яті поверхи будиночків XVIII ст. – і от, ти знову у раю.
