Чоловік із жінкою йшли лісом тримаючись за руки. Опалий лист шелестів зворушений їх кроками, та вони брели мовчки, вслухаючись в цей шепіт. З верхівок дерев обривалися, кидаючись у свій останній політ, все нові й нові, пожовклі, скручені листки і стелилися їм під ноги. Вона нахилилася, набрала пригорщі цієї краси і підкинула вгору. Листя знялося фонтаном догори, обсипавши обох з голови до ніг. Він підстрибнув, ухопив найбільшого листка і подарував для Неї.
- А ти пам’ятаєш?...
- Так! А ти?
- Звичайно…
Вони розуміли один одного із півслова. Їм не треба було багато говорити - їхні думки говорили за них. Цей дар в них був здавна.
Ще коли Він вперше призначив Їй побачення. Вони зразу ж пересварилися за якусь дрібницю і розбіглися хто куди - думали назавжди. Та дійшовши до кінця вулиці, щось зупинило Його, він повернувся і побіг назад. А коли завертав за ріг будинку, то мало не збив Її з ніг – Вона бігла до нього. Вони обнялися, стояли так годину і плакали, мабуть від щастя. А потім було щось неймовірне, вони справді думали однаково, вони відчували один одного на віддалі. Як тільки Вона кликала, Він де б не був, линув до неї, як тільки Вона думала про нього, Він зразу ж телефонував.
- Чому в тебе весь час зайнято?
- Я ж набирала до тебе. – Вони сміялися, думаючи, що це випадковість.
Але так повторювалося не один, і не два рази.
Коли Він писав оповідання, Вона вказувала на їх недоліки.
- Ти навіть їх не читала, - сердився Він.
- А навіщо, я і так знаю про що ти пишеш.
- Це дар, ти не пробувала відкрити агенцію телепатів? – жартував Він.
Вона сміялася:
- Я можу читати тільки твої думки.
Сьогодні був їх день. Вони вирішили втекти від усіх: від дітей, від друзів, від клопотів. Сьогодні понеділок – день їхнього срібного весілля.
Коли закохані минули ліс і вийшли на обривистий берег, внизу під кручею плинула тиха річка. Посеред води, як середньовічна твердиня, височів порослий деревами невеликий острів. З острівця, через гілля, вже майже роздягнених дерев, виблискували позолочені бані церкви. А далі, в глиб витягнутого по річищі острова, виднівся каскад із храмів жіночого монастиря.
- Я ніколи там не була.
- Я теж. А давай зайдемо і повінчаємося! – зовсім не очікувано, як для Неї, запропонував Він.
- Дякую! Ти що, вдруге пропонуєш мені руку? – очі в Неї були, чарівно здивовані.
- «Як колись» - подумав Він.
- Чому ж, тоді, зразу не повів під вінець?
- Ти ж знаєш, що тоді ми не могли… Батьки боялися, бо були партійні.
- Але ж я не підготувалася. Там же потрібно усяка всячина: рушники, хусточки… та й понеділок сьогодні.
- А ми по простому, без тих прибамбасів.
- Ну, хіба запитаємо?
- Тоді пішли!
Вона боязко ступила на лункий залізний міст. Він йшов позаду, роздивляючись великі храмові ворота.
- Ніби ворота до раю. Не здивуюся, якщо зараз вийде з ключами святий Миколай. – спробував пожартувати, та її суворий погляд зупинив його.
- Якщо ми вже тут, то будь ласка, без своїх жартів.
Навколо було тихо і велично. І ніде нікогісінько. Тільки звуки від Її підборів порушували ту зворушливу тишу. Доріжка тягнулася в глибину острова. Обабіч вимощеної відшліфованим каменем стежини, догорали своєю останньою красою троянди. Барвисті осінні хризантеми і чорнобривці були сліпучо чарівні на тлі опалого листу. А вкриті позолотою куполи, сяючі від осіннього сонця хрести, вишукана архітектура – все навівало якийсь трепіт, повагу до цього святого місця.
- Відчуваєш яка благодать, певно, тут живуть святі люди?
- Так, але чомусь тих святих ніде не видно.
- Ось двері відчинені, давай заглянемо! – Вона зазирає в прочинені двері невеликого храму. Там, посеред церкви, жінка в чорному вбранні мила підлогу.
- Скажіть, як нам пройти до жіночого монастиря?
- А, ви по-вашому, де? Ви вже в монастирі. Ніби не видно? - Монашка в літах, підвела на прибулих втомлений погляд, відставила в бік швабру, на хвилину перервавши роботу.
- Ми хотіли б повінчатися. Не підкажете, до кого нам звернутися? – невпевнено запитав Він.
- Ви б ще в обід прийшли. - Зміряла з голови до ніг незвичних молодят черниця. – Служба вже давно скінчилася. Не знаю чи захоче батюшка з вами розмовляти. – Стара повернулася спиною до дверей, взяла швабру і почала далі нею возити по підлозі.
- А?... – розкрив було рот, для запитання Він.
- Ходімо, - прошепотіла вона. – Мабуть, ми дійсно невчасно.
Чоловік і жінка ще походили по заквітчаних доріжках, які вже не здавалися їм такими привабливими і попрямували до залізного мосту.
- Пам’ятаєш, колись у лікарні я познайомилася із однією дівчиною, яка готувалася йти в послушниці. Ми тоді подружилися і я її відмовляла, бо така вже гарна була, як писанка. Де то вона зараз? Я захоплююсь цими дівчатами, що відмовилися від всього мирського, житейського і присвятили своє життя служінню Богу.
- Так пам’ятаю. Та скільки ж років минуло від того. Може вона вийшла заміж, ти ж казала, що до неї приходив молодий семінарист. Давай в когось іншого запитаємо, коли можна прийти. Сьогодні чомусь не склалося.
- Значить не доля. Їдемо додому. Ти як завжди – авантюрист. А я і досі ведусь на твої дивацтва.
- Чекай, поглянь. Тут, здається, заґратований вхід у підземелля. Ця земля просякнута історією.
***
Стугонить земля. Сотні, тисячі кремезних вершників вихором влітають на околицю міста, ненаситною сараною, змітаючи все на своєму шляху. Немає їм спину. Сірником догорає дерев’яна фортеця, що стала на шляху орди. Урул-хан сидить на своєму вкритому золотою попоною коні й з найвищої крейдяної гори споглядає за «звитягами» своїх воїнів. Немає їм спину. Чорними воронами кружляють поміж руїнами міста, виринають круками з диму попелища. І тут серед густого диму в око ханові вдаряє відблиск від далекої золотоверхої монастирської обителі. Сонячні зайчики ніби навмисне сердять Урул-хана. Грізно звів брови, глянув на джуру. І в мить добірний загін із несамовитим свистом і завиванням, як зграя голодних вовків, кинувся до річки. Закипіла вода під тисячами копит, вийшла із берегів ніби під час весняної повені. Та за хвилю вона вже багряніє від крові нападників. На острові, за мурами монастиря купка монахів і залишки дружинників відчайдушно обороняються. Друга і третя спроба захопити острів виявилася такою ж невдалою. Не одну сотню покалічених коней і вершників, що стікали кров’ю, вода понесла вниз за течією. Урул-хан підняв руку – штурм припинився. Він задумався, втрати були значні. Але не міг завзятий батир відступитися від такого ласого шматка. Позолочені бані церков розпалювали в нього жадобу. Хан дав знак розпочати облогу.
Військо стояло кілька тижнів, по берегах річки. Та не могла орда, яка пройшла всю Азію і, майже пів Європи, стояти довго на місці. Дика кров гнала їх вперед, Урул це добре розумів, та не міг відступитись. Вже настала та межа, що навіть він, всесильний хан, не міг втримати війська. Він це добре розумів, навіть страти не могли впокорити вояків, вони розбігалися як зграї голодних вовків в пошуках нової поживи. І тоді він вирішив: що ж, завтра останній штурм, навіть якщо загине половина його вершників, він здобуде цей непокірний острів. Великий Батир востаннє поглянув із кручі на тихий плин води, на острів, опоясаний муром, на спокійне сяйво куполів і направився в шатер. Він повинен добре виспатися, бо взавтра сам поведе загін на приступ. І тут до нього підбіг джура. Урул-хан мовчки вислухав вірного слугу.
- Приведи мені цього гяура.
Двоє вояків, кинули полоненого просто хану під ноги.
- Вельмишановний пане, я знаю як дістатися до острова! Тут є брід.
Батир посміхнувся. Сьогодні фортуна знову повернулася до нього лицем. Він жестом зупинив воїна, що заніс було над головою полоненого монаха криву шаблю.
- Дайте йому срібла! Хай веде! Але попередьте, якщо надумає хитрувати, не зносити йому голови.
Вночі загін вершників переправився убрід і вдерся на вал. Монастир, всі його храми і келії запалали смолоскипами. Та ошалілі нападники лютували, крім кількох вбитих ратників і монахів-охоронців, вони нікого не знайшли. Не було і монастирських цінностей, всі цінні золоті речі зникли.
- Я знаю тут є підземний хід! – вигукнув зрадник. В його кишені приємно подзенькувала і гріла його підленьку душу пригорща монет, із викарбуваним профілем Батия.
- То показуй! – гаркнув розлючений командир.
- Я не знаю де вхід, але про це знає старець. Він живе он там, за річкою, на краю села.
За кілька хвилин до Урул-хана привели сивобородого діда.
- Якщо покажеш де вхід у підземелля - житимеш, а ні - то позбудешся свого нікчемного життя! – лютував хан.
- Смерті я не боюся, одно помирати, але хід покажу. Лише умова – він піде зі мною. - Старий показав кульбакою, на яку спирався, в сторону монаха-зрадника.
- Добре, хай буде так, сказав – Урул-хан.
- Скоро люди хана висадили двері до непримітного льоху. Перед ними чорною пащекою темнів підземний хід. Сотня найкращих вояків на чолі із самим Урул-ханом йшли підземним мурованим коридором освітлюючи шлях смолоскипами. Старий ішов попереду. Раптом він зупинився і повернувся до монаха.
- Я знав, що в тебе підла душа, але не думав, що продасися як Іуда. Зрадив віру і своїх людей. Будь ти проклятий! – старий замахнувся і зі всієї сили вдарив монаха палицею. До діда кинулися вояки із оголеними шаблями. Та старець, із вправністю юнака, вхопив здоровенного каменя, що лежав під ногами і підбив ним колоду, яка підпирала верх склепу. Звідти посипалися цеглини і ледь помітною цівкою полилася вода, та за мить вже хлюпотів потік, змиваючи все на шляху.
- Назад! Це пастка! – закричав хан, але його крик потонув у шумовинні води. Тунель під рікою обвалилася, поховавши в своїй горловині нападників. Тільки кілька легких шапок кочівників винесло водою до входу в підземелля. Налякані татари, втративши командира, на ранок покинули острів.
***
- Я зняв би тут історичний фільм. Подивись яка перспектива, а це підземелля… воно, береже не одну таємницю. Стань тут, я тебе зафіксую у віках - Він дістав «мильницю» і кілька разів клацнув. Вона стала в дурнувату стандартну позу, поки Він фокусував камеру. Та скоро Їй це набридло і жінка зазирнула в темну середину підвалу.
- Як там моторошно, ходімо звідси. А ось дивися, - жінка глянула вверх, - там капличка. Схоже, її недавно збудували. Давай зайдемо! – вони піднялися сходами вверх.
- Поглянь, тут написано, що під нами братська могила. Ідентифіковано двоє дітей і тридцять монахів. 1941рік. Я ніби чую їх дихання…
