Революція 2004 року безперечно змінила владу в Україні, але в результаті політична система змін фактично не зазнала і її наслідки у плані державотворчому не були помічені, шукайте хоч із лінзами в очах і зі збільшуваним склом в руках – серед білого дня зі свічкою не знайдете. Більше того, вони абсолютно зникли у році 2010. Але все не так фатально.
Гасла революцій живуть значно довше, ніж люди, що ті ж таки гасла вигадали і значно довше ніж найменша дитина, що їх чула. Звісно вони переживають не одне століття і коли це стається, якийсь дивак віднаходить їх у товстелезних історичних книгах. Можливо навіть час-від-часу вживає їх, як афоризми.
Минуло менше ані ж шість років з часу тієї колотнечі. Ще живі усі свідки тих подій, окрім най-най старших, ну і додамо туди тих, хто ходив з ножем на перестрілку, або банально програв двобій природі. Ну або ще якихось мудацюг, відморозків і поморочених ублюдків, а ще самогубців та бариг… Коротше всіх тих, через кого смертність перевищує народжуваність.
Так от, гасла цієї революції стали попсою і забулися швидше, аніж Президент розпустив новоскликану Раду, але!!! Вони глибоко викарбувалися в пам"яті тих людей, хто бодай раз чув, як на одній площі, мільйон людей тримільйонного міста в унісон вигукує 5 слів, що після першої хвилини вигукування видаються вже дуже гарною і ліричною піснею. І минуть роки, і ці слова виринуть з пам"яті. Когось вони змусять банально усміхнутися, когось щось написати, от як зараз, в когось цей спогад витягне з глибин підсвідомості ще один приємний спогад. Ну і так далі.
Проживши кілька років, люди випили вдосталь розпачу, щоб похмілля пройшло лишень років так через 50. Мабуть, тільки тоді буде снага повторити і примножити цей прояв волі. Так, певно слово "волі" підходить дужче серед інших, причому в обох його трактуваннях і навіть більше, якщо хтось раптом нарахує…
Але, серед рік лайна, які невпинно лилися і литимуться, і зливатимуться в одну ще досить довго, і у фіналі вони стануть ширшими та довшими ніж пан Дніпро, тоді щось станеться, але не про те мова. Серед усього цього є надто, аніж просто щось приємне, до того ж цілком не пов"язане з гілками влади і з тим лайном, що породжує ті ріки, тобто з політикую. Його не пронюхати в повітрі, не відчути на смак, не почути у просторі, але ти його відчуваєш, отже сам собою нав"язується висновок: воно цілком реальне.
Це явно якась зміна, адже раніше того не було. І що ж могло змінитись, якщо довкола все те саме: речі, будівлі, природа (хіба що погода лихоманить), державні свята. Прапор і Гімн теж поки що змін не зазнали… Як казав один з великих: " якщо хочеш щось від когось сховати – поклади це йому під самий ніс, там він точно не знайде". Подумавши про це, я звузив коло пошуку і збагнув, що щодня бачу людей. Точно, люди подумав я! Змінились вони, але звісно ж далеко не всі.
Українці, мабуть, вперше за багато століть відчули себе українцями в їхніх головах, свідомостях, душах. Стали повноправними громадянами країни, якою вони ж таки керують, бо ніхто не наважився йти наперекір думки її громадянам, країни Незалежної. І най це був мізерний з огляду на тривалість існування людства відтинок часу, але він поніс за собою ще одні невиправні зміни.
Люди цієї примарної і майже міфічної країни стали цікавитися собою, а отже тим, ким вони є насправді. Їм враз стала цікава українська історія (ще зовсім малим школярам), література, музика, національний одяг, фільми, все те що підпадає під слово культура і все звісно ж українське. Мова!!! Ще вони перестали цуратись розмовляти рідною мовою, їх щораз стає більше. І на десять тисяч, таких зо кілька сотень буде, це не рахуючи тих відморозків, які б"ють негрів і китайців, при тому думаючи, що у розвитку вони пішли далі гомоеректус, а отже лишились бидлом. Нас, як відомо 45 мільйонів, продовжуючи минулу думку. І як відомо історії, навіть кілька сот, можуть стримати ціле військо, а отже і перемогти.
Аналізуючи зміни, випадково наштовхуєшся на ще одну думку. Від часу вибуху бомби, минуло дуже мало часу, а все вище сказане відбулось з неймовірним прискоренням. Не досягши піку свого прискорення, ті зміни продовжують відбуватися і математика безсила підрахувати їх швидкість. А отже навряд щось змусить цей процес зупинитися, навіть найпаскудніший тоталітарний режим. Хочеться вірити.
Колись Остап Вишня написав у своєму творі "Чухраїнці":"Якось то воно буде". Очевидно, що він не помилився.
