Наступного дня після Святого Івана Хрестителя ще на світанку Раду постукав у двері Йончієвої кімнати.
Добре підпившись вечором, Йончі прокинувся, наче з того світу, ледве плентаючись, відкрив двері і сонним голосом запитав:
– Це ти?
– Так, Йончі-бачі1, я щойно повернувся із «Золотої підкови».
Йончі мовчав, нібито його й не цікавило, звідки повернувся Раду.
– Я дізнався, хто приходив по гроші, – продовжив Раду.
– Хто? – схвильовано запитав Йончі.
– Іван Кочерга.
– Чортів син! – сердито промовив Йончі, мабуть, пригадавши собі, як той приставив лезо ножа до його горлянки.
– Ти сам бачив, чи хтось сказав тобі, може, він тільки так просто заходив погуляти?
– Він сам мені зізнався, я з ним пив до ранку, йому Хараламбіє розповів все, що трапилося в ту ніч: і як ви стріляли в нього, і як він очунявся на возі, а потім зарізав Рудого і втік з вашим возом та конем.
– Що говорив тобі Кочерга про мене? – чим раз схвильованішим голосом цікавився Йончі. В його душу знову закрадався страх, якого вчора відігнав горівкою.
– Видно, що Кочерга має зуб на Хараламбія! Він сказав мені, як жаліє, що вам не вдалося тоді виправити Хараламбія на той світ.
– Це він сам тобі сказав?!
– Аякже! Хіба я тяг його за язик?
– Повтори мені кожне слово – все, що тобі говорив Кочерга!
– Він сказав так: «Жаль, що Лупулові не вдалося виправити Хараламбія на той світ. Тепер, як той одужає, то помститься за свою продіравлену шкіру – перепаде Йончієві від нього!».
Після довгої мовчанки Йончі запитав:
– Чому Кочерга має жаліти, що мені не вдалося вбити Хараламбія? Адже ж вони – як рідні брати, бач, той прислав його по гроші! – більше сам до себе, ніж до Радула, промовив Йончі.
– Не знаю...
– Дивно!
– Точної причини не знаю, але їх може бути безліч.
– Наприклад? – настоював Йончі.
– Поміж них може стояти якась дівка, яку кохають обидва, а вона, мабуть, горнеться більше до Хараламбія, ніж до Кочерги. Нема Хараламбія, вона його, – переконливо відповів Раду.
– Ти впевнений, що Кочерга не при-кидався, буцімто, ненавидить Хараламбія?
– Йончі-бачі, чоловік п’яний та мала дитина завжди говорять правду!
– Чому ти не пробував підкупити його? Якщо Хараламбіє стоїть йому на дорозі, то Кочерга за добрі гроші погодиться покінчити з ним раз і назавжди!
– Я пробував.., – відповів Раду.
– А він?
«Ні, брате! – відповів мені. – Ми присягли не піднімати руку один на одного!». Зате він сказав, що дасть вам знати, коли Хараламбіє прийде по вашу душу, уточнивши: «Лупул може чекати його приготовлений, і довершити діло, яке почав на Дмитра».
Лупул мовчав і важко дихав, страх знову стискав його груди, та не хотів, щоб Раду здав собі справу, що він боїться, отож спокійно запитав:
– Ти як думаєш, Кочерзі можна довіряти?
– Я впевнений, що він радо дасть вам знати, бо, як видно, Хараламбіє стоїть йому на дорозі.
Думка, що Кочерга ненавидить Ха-раламбія і готовий зрадити його, трохи заспокоїла Йончія.
«Коби лиш Кочерга не забув дати мені знати, коли Хараламбіє збирається навідати мене. Я помилок більше не зроблю, ані куль не жалітиму! Треба тримати зв’язок з Кочергою й пообіцяти йому грошей...».
– Багато грошей, за гроші й медвідь танцює! – прошептав пересохлими губами Йончі.
– Ви щось сказали? – запитав Раду.
– Нічого, йди лягай спати!
«Спочатку йому позбутися б цього білоголового конокрада, а потім... Може, й Кочергу на той світ! Від тепер йому треба бути весь час тверезим. Вчора забагато випив, щоб прогнати страх, який вгніздився в його душі».
7
Третього дня після Святого Івана Хрестителя у Вишавській Поляні трапилося велике нещастя. Всі люди села, і мале й велике, зібралися біля річки Вишавки, край Юркуцового городу, де жінки довбали товстий шар льоду, щоб могли прати білизну. На льоду, біля кобура1, що виглядав, наче велике зелене око, яким річка дивилася в небеса, лежав чорний засніжений жі-ночий сардак. Першою його побачила Ксеня Лупшакова, коли йшла до кобура прати білизну. Це був сардак Івони Митринюкової, Аркадієвої наймички, як називали люди в селі Івону. Сардак впізнала Марія Юркуциха, Івонина вуйна.
Як пішла до церкви на Божу службу ще на Івана Хрестителя, Івона більше не повернулася додому.
Спочатку Юркуци думали, що Івону взяла до себе Одотя Гуличка. Та коли вже почало смеркати, а Івони все ще не було, Аркадій післав жінку до Гулички по дівку:
– Іди за Івоною, Марі, бо ще бозна, що може намолоти їй Гуличка!
Та Івони там не було.
– Цілу Божу нічку ми зі старим ока не закрили, а ранком ще до білої днини рушили по селу, питали-розпитували вліво і вправо, але ніхто не бачив її, ніби в землю провалилась! – бідкалася Юркуциха.
Івону шукали не тільки Юркуци, а й Гуличка з Ільком. Та де вже більше могли її шукати? Все село обійшли, всіх питали, – ніхто не бачив її, ніхто нічого не знав... Останній раз її бачили перед церквою після служби, розмовляла з Галькою Бойковою, яка потім розповідала:
– Івона скаржилася і плакала: «Занапастили мою душу вуйко та вуйна... Ой, занапастили!...За клин ниви насилу віддають мене за Ілька Гулика, продають мене, як ту маржину за дарабку землі, а я Івана Кочергу люблю, я тільки його й чекала та вижидала, обіцяв, що по-вернеться на Дмитра, і ми поберемося. Не повернувся!.. Не зміг, забув? Не знаю... Я більше чекати не можу, ані за Ілька не вийду, ліпше кинуся в річку під лід. А коли повернеться Іван в село, то перекажіть йому, що я кохала його й чекала. Ще перекажіть, що в моїй смер-ті винні вуйко та вуйна, так скажіть йому!». Оце сказала вона мені тоді після служби перед церквою. Чув і наш Василько, а я думала, що вона тільки так згаряча говорить, а то дивіться... – всім розказувала Галька Бойкова, а Василько, якому вже сповнилось п’ятнадцять років, підтверджував, що саме так і було.
Спочатку мало хто вірив, що дівка просто кинулася під лід, та коли Ксеня Лупшакова знайшла біля кобура засніжений сардак, а Юркуциха впізнала, що то Івонин сардак, тоді всі повірили, що Івона покінчила життя самогубством.
Тіло Івони ніхто й не шукав.
– Хто б зміг проламати стільки льоду, щоб шукати тіло, а як вода занесла його в Тису, то вже ніхто й не знайде, – розмовляли люди поміж собою.
– Доню моя мила! Навіщо, ой, навіщо ти це зробила! Навіщо ти осиротила нас, – голосила Юркуциха.
– Невісточко моя дорогенька, зозуленько моя... Як не схотіла ти заялити1 мою хату!.. – голосила та ламала руки і Одотя Гуличка.
– Відьми! Занапастили дівку! – сказав хтось з громади.
– Нібито плачуть за нею, лицемірки, а хотіли примусити її виходити за Гулика! – добавила якась жінка.
– Ліпше що втопилась, ніж жити з таким, я теж так само зробила б, – зітхну-ла якась дівка.
– Пусто-дурно радувався глупий Гулик, що буде мати гарну жінку, – сказав хтось з парубків.
– Я радо би втопив і його! – випалив сердито інший.
Всі люди гомоніли, всім було жаль Івони, всі звинунувачували Юркуців та стару Гуличку у смерті Івони. Всі гомоніли, але прямо в очі сказати не посмів ніхто, крім кульгавого Олекси Могили, який, трохи підхмелений, підійшов до Юркуца й тикнув йому палицею прямо в груди:
– Ти диявол, Аркадію! Диявол, не чоловік! – грізним голосом кричав Могила. – Не було тобі досить того, що продав жидові хату й поле Мартинюків, а захотів і їхню дитину продати, наче маржину глупому Гуликові! Думаю, ти вдячний тепер з того, що накоїв. Мартинюки тебе проклинатимуть з того світу за свою дочку... Ти в пеклі горітимеш, юдо, але ще до пекла Кочерга здере з тебе шкуру, – живого облупить, і добре зробить, бо ти не чоловік, а сволоч! Тьфу на тебе! – плюнув Олекса Могила Аркадієві прямо в обличчя.
Аркадій нічого не відповів, тільки рукавом витер обличчя й відійшов, як побитий собака з хвостом між ногами. Хіба він міг відповісти Могилі, що той бреше? Таж все село знало правду! Спочатку Аркадія охопила лють, він хо-тів ки-нутися на кульгавого Могилу і задушити власними руками «остатнього жебрака», та покмітив, що біля нього стоять його сини, Олекса й Василь, готові в будьяку мить захистити свого батька.
– Чорт з ним, в мене й без нього досить клопоту, – прошептав старий Юркуц, повертаючись додому.
