Люблю сонячні ранки, коли на обплутаних павутинками деревах, світиться роса. Коли несподівано за обрієм з’являється панорама гір чи моря. Люблю вітер, що розсікає груди зі швидкістю пташиного польоту. Цього дня я зрозумів, що люблю ще одну річ, яку ніколи досі не бачив. То був сніг.
У моєму селищі, де я прожив всенькі 46 років, не було зими в класичному розумінні. Замість неї ми мали справу зі значним похолоданням і тягучими днями безпросвітних дощів. Болото – оце була вся наша зима.
Моя подорож на диво затягнулася - ось вже 31 день я провів серед нових просторів,і мій неоковирний друг-велосипед віз мене все далі на захід. Мене не цікавила смерть, мене цікавило тільки життя. Тому невдовзі я перестав запитувати про його тривалість та про інші обставини, які не мають відношення до суті. Я просив людей відповісти, чи щаcливі вони у світі, який самі збудували і якого щастя вони би воліли досягти.
Знаєте для більшості, то було завданням не з легких. Вони насуплювалися або блукали поглядом по оточуючих речах – діжка, хліб, коромисло, сито, дерев'яна підлога, родинна світлина... Дехто говорив, що це не моя справа, хтось зупинявся на темі політичного устрою.
По-правді кажучи, я сам також багато думав про щастя. Іноді мені здавалося щастям сливове дерево, та переївшись слив я обходив його десятою дорогою. Одного разу, я був вкрай щасливим, коли мене запросив на тижневу гостину лісничий. Не відмовляючи мені ні у спілкуванні, ні у частуванні, він піклувався про мене, як про рідного брата, та я жахнувся, коли ненароком побачив, як він лупцює свого пса, такого ж нещасного, як він сам (а пси - то дзеркала душ своїх господарів), і дременув звідти, не чекаючи сніданку. Бувало й таке, що нічогісінько особливого за день не ставалося, а щастя накривало мене з головою. Тож єдиною ясністю було те, що щастя – найпримарніша з примар.
Все почалося з хмари, яка сірим валуном припливла з боку гір, які відомі серед місцевих жителів під назвою Заратустриних (говорять, то єдине місце у світі, де людина знаходиться так близько до зірок). Спочатку з тієї хмари посипалася біла пороша, що припудрила вії. Далі почали падати зірчасті кружальця. Кольорово підморгуючи, кожна сніжина хизувалась своєю формою. Вони то зростались, то утворювали зграї за якоюсь дивною, тільки їм зрозумілою, логікою. Я відразу зрозумів, що сніг вміє думати. Можливо навіть бачити сни.
Чистота снігу, як посмішка дитини. Уся невинність природи зібрана у його варіаціях. Ніколи я не бачив нічого прекраснішого. І вирішив показати людям те, що побачив сам. Довго не думаючи, я наповнив снігом дорожнього кошика, і стрибнув на велосипеда, щоб поділитися своєю радістю з іншими.
У першому місті ніхто не хотів чути про сніг. Усі здивовано знизували плечима і говорили: його не існує.
У другому його називали сорока сімома словами, і я не зміг пояснити, який саме підвид снігу є щасливим.
У третьому місті, мене урочисто прийняли і сам бургомістр попросив на недільному зібранні виголосити лекцію про сніг. Коли я сказав, що привіз його із собою, то його захопленню не було меж. Як мені пояснив його радник, сніг тут вважався священним знаком Нової ери, але що малося на увазі я не второпав до кінця.
Під старою магнолією городяни поставили кафедру, за якою мав стояти ваш покірний слуга. Переді мною стояв писар, щоб занотовувати все сказане. Далі гуділа вуликом громада. То були люди у білому вбранні, які сиділи на довгих килимках, обійнявшись за плечі, а вітер притрушував їхнє волосся та потилиці духмяними пелюстками магнолії.
Коли я почав говорити, всі змовкли. І хоч мої слова були простими і зашкарублими, як руки чорнороба, юрба радо ловила ці куці отороки думок. Коли ж я витягнув кошика, щоб показати сніг, тиша настала така, що я чув, як б'ються їхні серця, а бджоли запилюють квітки.
Піднесено відкривши кошика, я приготувався до шквалу оплесків, та всередині побачив лише вологу пляму…
Здавалося, настала найжахливіша мить мого життя. У голові крутилося одне:
я не можу розчарувати цих прекрасних людей у білому, пана бургомістра, себе самого, не можу взяти і сказати – вибачайте, снігу не буде – це те саме, що вирвати надію наживо…
Холодний піт котився краплями з мого обличчя. Біла хмара чекала.
Враз моє вухо вловило віддалений сплеск, другий, третій – і вже ціла злива долонь затопила своїм гримотінням тишу, підхопила мене, понесла, підкидаючи на сьоме небо. І тільки тоді я відчув, як сніжина – одна із тих химерних зороастрів, які народжуються раз на століття – повільно-повільно опустилася на мою щоку, і ніжно розтопилася, даючи місце сльозам,
що вже цибеніли, не спиняючись,
бо тепер я знав напевне – сніг вміє думати.
