Потукаю в віконечко.там порожнеча...літають люди,кудись на роботу поспішає листя..здається передавали суху погоду,але з похмурого неба моєї душі знову рясною зливою падають машини..тисячі машин-великих і малих,сірих-похмуро рожевих,небезпечно фіолетових стукають по крихкому склу, а від їхніх їдких газів утворюються узори.Проведу рукою.Намалюю свою уяву.Як в психлікарні,що навпроти.На сеансах загальної хірургії,яких там не було і бути не може.Значить...як в кіно...
Повернись...я не сумую за тобою.я знаю що моя доля-з тими людьми і листками за вигаданим вікном.Вигаданий ти.Вигадана я..Хтось з нас був реальністю,але хіба важливо-ХТО у фразі де існує,живе і прекрасно себе почуває слово БУВ?...
У парку холодно.Тому я люблю вікна.Вони безпечні.Перемикаючи душу -можнаі спостерігати одразу невизначену кількість каналів.
Мій крик нічого не змінить.
ніщо нічого не змінить.
я боюсь.тупий страх привязаності до свого страху.а по іншому вже не буде.нема для кого...робимо висновок про справжню мене.робимо висновок не з моїх малюнків на склі-бо малювати я не вмію...хоча...бути собою,очевидно,теж...
