Аркадій Юркуц докладав великих зусиль, щоб вистояти в церкві до кінця Святої Служби на Івана Хрестителя. Очі заплющувалися, повіки падали самі, в голові шуміло, все йшло обертом, а до того ще й в горлі пересохло, нібито косив без води цілу днину в Петруку.
«Ну й напився я цієї ночі з дурним Ільком Гуликом, чорт би його взяв зі своїм сватанням! Ілько десь тепер, мабуть, хропе п’яний, як свиня, і гадки не має, що вже посватаний з Івоною. Клята дівка! Добре, що погодилася вийти за-між за горбатого, старого та ще з більмом на оці Гулика, а то не зміг би я забрати від Гулички той клин ниви на зарінку, який врізався в мою ниву, начебто прямо в душу».
Аркадій Юркуц здавна намагався відкупити той кусень ниви від Одоті Гулички, та вона навіть чути не хотіла.
«Слухай, Одо. Яка тобі користь з того клина, що там на ньому вродиться, хіба мішок-два картоплі й три гарбузи навхрест…» – багато разів умовляв її, щоб відпродала йому той кусень поля, який невідомо як і коли вклинився в Аркадієву ниву, хоч і приліпився до Гуличчиної ниви, що була напроти, по той бік возової дороги.
«Ви, Петре, думаєте, що я Мургашика, яка скоро після смерті свого чоловіка продала все майно й прогайнувала його з Пупизяником в Лейбовій корчмі?! Ой, не така я, не така. Ми з моїм Дмитром, царство йому небесне, все життя працювали як вдень, так і вночі, щоб при-дбати щось, а тепер, як він пішов до Господа на суд праведних, якби я почала продавати земличку, то хіба люди не осміяли б мене! І сам Дмитро прокляв би мене з того світу», – завжди відмовляла йому Гуличка.
«А тепер, ось, сама прийшла до мене й почала: «Аркадію, сяк, Аркадію, так, чи не віддали б ви вашу Івонку за мого Ілька? Бачите, вона вже дівка й зараз їй треба йти заміж, а коли дівка віддається, то їй треба щось дати в парть1, а що має вона свого? Нічого, хіба вам радо відщербити з парти ваших синів, щоб дати їй? Вона вам тільки далека родичка, яку ви вигодували вашим хлібом, а без парти її жодний леґінь не візьме, ви це й самі добре знаєте. А я нічого не вимагатиму від вас, жодної ниточки, а навпаки, я відпущу вам той клин ниви на зарінку, він наче прирослий до вашої ниви».
Юркуцові було байдуже, й навіть голову собі не клопотав тим, що Івону не візьме ніхто без парті. Він і так не збирався відщербити з парті своїх синів для неї.
«Нехай зістається старою дівкою», – думав Аркадій. Вона працьовита, буде йому служити ще багато років, а потім – його синам, а, може, ще й внукам. Тому спочатку він навіть був проти того, щоб Івона виходила заміж, але знав добре, що Іван Кочерга візьме її й без парті. Цей головоріз встиг десь назбирати грошей, вже й землі почав купувати, візьме її й голою, босою, бо кохає її ще з малого хлопця. Хіба не наробив йому шкоди через неї, коли порозбивав всі глечики з молоком та сметаною і вилив бербеницю сирянки, а після того втік в Трибушани й найнявся до Коцора, багато дідько ходив, поки зворошив1 їх докупи. Знав він добре, хто такий Остап Коцор, не одного коня вкрав і перепродав, а коли в нього пропала пара молодих коней, хто їх вкрав, хіба Святий Юрій? Ні, це була рука Коцора і Кочерги.
«Тільки цього мені бракувало, щоб той головоріз одружився з Івоною, а потім почне розпитувати, як то було з Івоненим полем та хатою. Ні, Гуличка має-таки правду!», – шептав, наче молитву, пересохлими губами Аркадій Юркуц.
Тепер він вже був спокійним. Івона скоро вийде за Ілька, Гуличка не вимагає нічого, а ще й відпускає йому той клятий клин ниви, який стільки років терниною сидить в його серці. Тільки треба буде примусити Івону якнайшвидше звінчатися з Ільком і піти з Гуличкою до нотаріуса й затабуловати1 землю на нього, а потім – як собі й хотять. Кочерга як повернеться, то сам не захоче Івони, ще добре насміється з неї, що вийшла за горбатого Гулика. А якщо Івона й не житиме з Гуликом, то землі, затабулованої на нього, Гуличка більше не зможе відібрати. Все вийшло, як слід, він навіть і не сподівався, що Івона так легко погодиться вийти за Ілька.
«Тільки жаль, що я сночі так сильно налигався горівки. Таким п’яним я був лише тоді, коли продав хату й поле покійних Мартинюків. Ну, тоді я й напився!.. Як ось тепер, а, може, ще й гірше. Та що цей дурний піп стільки горлає та все горлає? Коби вже раз закінчив, бо губи тріскають від спраги. Доберуся додому й нап’юся розсолу з квашеної капусти, розсіл зні-має похмілля, наче рукою. Та ні, ліпше зайду до корчми й вип’ю чарку-дві, бо, як кажуть старі люди, «Клин вибивається клином», ага вже кінчає», – зрадів Аркадій і, хрестячись, почав добиратися до дверей, щоб вийти першим.
З церкви Аркадій пішов прямо до корчми, звідки, не зважаючи на Божу Службу, вже було чути п’яні голоси.
Увійшовши до корчми, Аркадій здав собі справу, чому тут такий гамір. За столом сидів ніхто інший, як Ілько Гулик, вже досить добре підпитий, а коло нього кілька леґінів, які насміхалися з нього. Василь Домбровський раз у раз серйозним тоном запитував Ілька то про одне, то про інше, а коли п’яний Ілько відповідав, хлопці реготали аж корчма тряслася.
– Тихо! Чому шкірите зуби, вже не можна ні побалакати з людиною через ваші роти, – нібито сердився на них Домбровський, підморгуючи їм так, щоб Ілько не помітив.
– А ось і твій тесть, здорові будьте, вуйку Аркадій! Прошу до компанії, ми тут з вашим зятем випили по чарчині, – радісно вигукнув Василь.
– Велике спасибі, леґіню, та я спішу, нема часу! – відповів Юркуц й погано глянув на хлопця. «Клятий шибеник, тільки знущатися знає з таких йолопів, як Ілько, та за бабами ходити», – подумав.
– Нєньку мій рідненький! – загорлав п’яний Ілько, піднімаючись і знову падаючи на стілець. З очима випуленими, як в жаби, з червоними та клапатими вухами, з вишкіреним ротом, з якого стікала по бороді слина, він не був подібний на людину, а на якесь страшне створіння. Юркуцові стало бридко дивитися на нього, відвів погляд в інший бік.
– Нєньку мій, нєньку мій рідненький! – горлав п’яний Ілько, пробуючи піднятися із стільця.
– Ніякий я тобі не нєнько! – плюнув сердито Аркадій і вийшов з корчми.
– А ми обидва цілу нічку цілувалися, – крикнув Ілько й повалився на стілець.
В корчмі всі зареготали.
