Цієї ночі я знову не могла заснути. Ні, я не страждаю безсонням, мене не боліла голова, я не перевтомилася. То все уява. Фантазії, які стирають грань між реальним і надуманим, між тим, що є і чого хочеш. Обличчя, руки, слова, доторки, почуття – все це тисячу разів перекрутиться в голові, допоки благодатний сон не впустить мене до своєї оселі. Завтра буде звичайний день і все, що вночі здається таким живим, вдень зблякне, розчинившись у буденних турботах. Часом отак ідеш по вулиці, дивишся на людей і думаєш, що ніхто навіть не здогадується, що ж твориться у тебе в голові, та, мабуть, нікого це і не переймає. Людей більше цікавить те, що ти робиш, твої вчинки, а не почуття.
В мене не було кохання, того, що називають „першою любов’ю”. Я нікого не любила і, тому розгубилася. Та вже тоді я знала, що це таки скоро станеться. Причому, я була і автором сценарію і актором у п’єсі, яку вже давно і детально намалювала в своїй голові. Те, чого ми дуже прагнемо, кінець кінцем збувається, але життя вносить свої корективи і ми вже самі не знаємо, чи насправді хотіли саме цього. Так і зі мною – одного я не врахувала. Я не припустила, що закохаюсь, закохаюсь тільки я.
В мене закінчились дві пари і треба було їхати на профцентр до школярів на уроки. Був четвер, кінець лютого. Я вийшла з технікуму і відразу занурилася в сирість. День був холодний сірий, падав чи то дощ, чи то сніг. Я йшла по дорозі на зупинку, ні про що не думала, хіба про гарячий чай і теплу ковдру. Повз мене проїжджали машини, проїхала ще одна і я відчула, що вона зупиниться. Так, зупинилася і вернулася до мене. Я тільки встигла помітити, що вона дуже велика. Водій відкрив дверцята і запропонував мене підвезти.
- Сідайте, ми Вас підвеземо.
- Що, просто так мене підвезете? – Безпосередньо спитала я.
- Уявляєте, просто так Вас підвеземо, - відповів він.
Я повірила і сіла в машину, так, наче я щодня це роблю. Насправді, я перший раз вчинила так нерозважливо. Сама собі не могла повірити. Я сіла на заднє сидіння, бо спереду ще хтось сидів. Мимохідь оглянувши машину, мені здалося, що вона якась неохайна і брудна. Пізніше я побачила, що це було помилкове враження. Опинившись в машині, навіть добре не розгледівши хлопця за кермом, я відчула безмежну всеохоплюючу симпатію і довіру до нього, а коли він заговорив зі мною, то відчула, що вже належу йому, що признач він мені побачення на Північному полюсі, я летіла б туди зі швидкістю космічного корабля.
- Як Вас звати?- Спитав він, повернувшись до мене і усміхаючись.
- Ліна,- ніяково відповіла я.
- А мене Саша. А Ви в технікумі працюєте?
- Так,- я здивувалася, звідки він це знає, але нічого не спитала тоді.
- Я там вчився, - завважив Саша.- А ким?
- Викладачем.
- А що Ви викладаєте?
- Економічну теорію.- Звичні запитання.
- Нічого, якщо я буду на російській розмовляти і звертатися до Вас на „ти”?- Спитав мене Саша.
- Так.
Можливо, в мене і були якісь упередження з приводу російської мови чи щось подібного, але тоді, заговори він хоч китайською, для мене це була б найкраща мова в світі.
Хлопець, який їхав з нами, незабаром вийшов і Саша запропонував мені пересісти наперед. Я сіла. Він запитав, куди мені потрібно і ми поїхали. Саша був негарний, якийсь змучений і, мені, навіть, здалося неакуратний. Світла сорочка і темно-фіолетовий піджак лежали ніби недбало і свідчили, що їх власник не особливо турбується про свій зовнішній вигляд. Випуклі злегка очі, великий, грубуватий на кінчику ніс, куточки губ ледь загнуті донизу. Нічого особливого в його обличчі не було. Невисокий, але міцний, руки в нього грубі і негарні. І все ж, він був на диво привабливий. В очах ніби скачуть бісики і кажуть: ”не бійся”. І ви вірили цим облудам. Я, пам’ятаю, навіть подумала тоді: „Ось чоловік, з яким нічого не страшно, який зрозуміє, захистить, пізнає і розкриє в тобі найпотаємніше, про що навіть не підозрюєш”.
Саша говорив про себе, про якусь свою фірму, про мотоспорт, яким захоплювався, про змагання, про друзів. Я майже нічого не відповідала, тільки слухала. Мені здалося, що він стільки всього знає, стільки бачив, все розуміє. Він видався мені старшим, досвідченим мужчиною, котрий стомився від пустих людей. Боже, як я помилялася!
В мене було ще кілька хвилин часу. Ми сиділи в машині, я слухала, а він говорив. В нього дуже гарний голос, не те, що гарний, а дуже проникливий, такий, що заворожує, манить і ти слухняно йдеш слідом. Я дуже любила цей голос. Низький, хриплуватий, такий чоловічий і коли я брала слухавку і чула його голос, на якусь хвилю в мене терпло в горлі і віднімало мову, я могла слухати його безкінечно.
- Я дуже багато тренувався, і вдень і вночі. У мене не було друзів. Я не знав дівчат, весь свій час я віддавав спорту, потім я зрозумів, що так не можна. Зараз я займаюся фірмою,- він розвернувся до мене, підібгавши одну ногу на сидіння, а його погляд безсоромно оцінював мене з ніг до голови. Вигляд у мене тоді був не найкращий, волосся змокло від дощу, вибилося з коси, лице почервоніло від холоду і хвилювання, руки змерзли.
Найменше мені хотілося зараз іти на уроки. Мені було так добре, ніби я сто років плавала в океані і, нарешті, мене викинуло на чудовий теплий острів. Я щось відповіла по-російськи, та запнулася, бо не змогла перекласти одного слова.
- Говори українською,- попросив він,- мені треба добре вивчити українську мову, адже я живу у Львові. Допоможи мені.- А потім додав: -„В тебе дуже гарна вимова”.
Мені стало приємно, що він так говорить. Я знала, що гарно розмовляю а він це помітив.
- Залишити тобі свій телефон, чи мені дасиш свій, чи я знайду тебе в технікумі?- Я відзначила, що ніхто досі не пропонував стільки варіантів зустрічей, враховуючи як для мене зручніше. Переважно відразу просили номер телефону.
Оскільки я знала, що сама подзвонити не наважусь, а на випадкову зустріч в технікумі розраховувати не хотіла, то залишила свій номер телефону. Саша записав його на великому білому листку, на якому робились і інші записи так само недбало, як і все в ньому. Ми попрощались і я вийшла. Машина рвонула з місця і з шумом погнала по дорозі. Треба ж було вимахнутись – суто хлопчаче демонстрування себе.
Я провела урок, вийшла з класу, знову поїхала в технікум і весь цей час в голові була тільки ця зустріч, яка відтепер назавжди увійшла в моє життя. Я сиділа в автобусі і сонце світило просто мені в обличчя. За якусь годину небо розвиднілося, я закрила очі, розслабилася, приємно було відчувати на лиці тепле проміння. Сонце було наче моїм спільником і сміялося разом зі мною. Мене не обходило ніхто і нічого, окрім своїх думок.
Мабуть, так і є, що на все свій час. І, може, якби це було раніше, якби я не переступила ще межі страху перед невідомим, якби не була така впевнена, що треба щось змінити, стати іншою, то все було б інакше. Можливо. Але все сталося саме так. Напевно, кожна випадковість у житті не зовсім випадкова.
Моє почуття заскочило мене відразу і трохи зненацька. Що б я не робила, про що б не думала, до чого б не торкалася, на всьому як відбитки пальців, залишалось це нове почуття. Воно було мені невідоме ще, від нього віяло небезпекою і від того здавалося ще принаднішим, ще бажанішим.
Він подзвонив в суботу ввечері і запросив мене на торт. І хоч як я не хотіла його бачити, відмовилась, бо було вже пізно.
- Ти живеш за правилами. В нас- інше, ми вночі виїжджаємо, вночі приїжджаємо, ми живемо як хочемо.- Не можу сказати, що я зрозуміла його чи надала значення тим словам, тоді я ще не уявляла собі до кінця його життя, його оточення. Він подзвонив і все інше не має значення.
Знову понеділок, робота, пари. Я вийшла з корпусу, підняла голову і переді мною як айсберг з туману виросла машина, велика біла машина. Я не знала, що це мерседес, це була просто дуже велика і гарна машина. Ну от, приїхав. Я так і знала. Біля машини стояли якісь хлопці, наші студенти, Сашу я не бачила. Пішла на зустріч і, коли наблизилась, відразу розмова обірвалась, хлопці відійшли, він залишився сам і поки я йшла проводжав мене тим своїм всезнаючим безсоромним поглядом. Виявляється, він такий маленький на зріст. В машині він сидів і я цього не помітила. В нього дуже негарні зуби. Але ці думки тільки секунду були в моїй голові. Він поряд, він зі мною розмовляє, не важливо, що він приїхав не до мене, зараз він тільки зі мною.
- Здрастуй, Ліночко.
- Здрастуй.
- Сідай, я зараз покличу Адамівну і відвезу тебе.
Саша відкрив двері, запрошуючи мене в машину. Мені не хотілося сідати на очах
всього технікуму, щоб усі витріщалися, та я сіла. Він увімкнув музику і пішов у бухгалтерію. Я себе дуже незручно почувала, хотіла, аби Саша швидше повернувся, щоб ми звідси поїхали. З того всього я витягнула конспекти і вдавала, наче дуже уважно щось вивчаю, насправді я просто не знала, як себе вести.
Нарешті він повернувся і відвіз мене на уроки, але дуже поспішав і тому ми майже не розмовляли. Та й до того ж з нами їхала бухгалтерка. Після цього випадку мої студенти півроку не могли заспокоїтись і чіплялись до мене з запитаннями, хто це був і з захопленням білим мерседесом. Що я могла на це сказати? Я тільки посміхалася у відповідь. Правда, з того часу розуміюся на марках машин.
Його машина стала для мене цілим світом, де існували тільки я і він. Я сідала поруч із ним і, ніби опинялася на іншій планеті і я вже була не я, а юна безтямно закохана і на все готова заради свого кохання, Джульєтта. Тільки от він був радше схожий на такого собі плейбоя, аніж на відданого і палкого Ромео. Він закохував вас у себе, а коли ви вже не могли без нього, як без наркотика, залишав. З ним було легко і просто, але просто тільки за формою, так би мовити, на перший погляд. Залишаючись сама я завжди думала, що б це могло означати? Ніби ненароком кинутим словом, недбалим жестом, він вселяв у вас надію і ви вже самі не знали чи це нічого не означаючі стосунки, чи – се доля. Саша умів говорити незакінченими реченнями, на запитання відповідав запитанням, чогось не договорював, ніби лишав простір для уяви, давав можливість вам зробити вибір. Було в погляді цих розбещених і водночас самотніх очей щось, що притягувало, як земне тяжіння. Він дивився саме на мене і ніби говорив: ”Я вибрав тебе, але далі все залежатиме від тебе”. Він ніколи не обіцяв того, чого знав, що не зробить. Він взагалі нічого не обіцяв. Його життя для мене було чужим і невідомим а від того особливим. Я нічого не знала про нього, це інтригувало. Але повна таємність лякає і відштовхує. Він не перегинав з цим і, немов цікавій дитині, давав заглянути у вікно, в якому жив, ледь відхиливши фіранку. Саша був такий зіпсований, а я такою спраглою і неспокушеною, що просто не могла йому не піддатися.
- Здрастуй,- він завжди так вітався, це було трохи незвично.
Часто я навіть не відповідала, а лише невидючим затуманеним поглядом дивилася на нього. Я не вважала за необхідне щось говорити, тобто говорити про свої почуття чи якось мотивувати вчинки. Я вся випромінювала любов, світилася нею зсередини. Мені здавалось, що це так природно, так очевидно, що тільки останній черствий бовван може цього не помітити чи не зрозуміти.
- Куди ти хочеш поїхати?
- Мені все одно.- Я направду не знала, куди я хочу.
Ми їздили по Львову. Мене не покидало почуття відмежованості, ніби два світи:
один тут, всередині машини, а другий – все інше. І кожен світ незалежний від іншого, зовсім відмінний. Найголовніше, що моє перебування в одному чи іншому вимірі повністю залежало від того з ним я чи ні.
- Ну, як тобі подобається наше місто вночі?- І додав,- хто-небудь вже показував?
- Ні,- щиро відповіла я.
- Красиво, правда?- Тепер він міг не боятися, що це буде повторенням когось іншого, хто мені міг показати місто до нього. Я сотні разів ходила по нічних і вечірніх вулицях, та з машини дивилась на них вперше.
- Звідки ти знав, що я працюю в технікумі? Ти відразу мене про це спитав,- я ще тоді здивувалася цьому запитанню, але нічого не сказала і все ж мені було цікаво знати.
- Та це малий, з котрим я їхав, мені сказав. Ми їхали, побачили тебе, я кажу: „Дивись яка класна дівчина йде”. А він говорить: „Це вчителька з технікуму”. Ну, з учителями треба мати блат і я зупинився.
- Так просто, а я подумала, що ти ясновидець.
- А як ти на мерседес розкрутилась, Ліно Ярославівно?
- Сама собі дивуюсь. Це вперше я так познайомилась на дорозі. Такого зі мною ще не було. Я не знаю.- Він не повірив мені, та я сама б собі не повірила.
Саша показав мені будинок, в якому винаймає квартиру, потім будинок, де живуть його батьки. Зустрівся з якимись хлопцями, про щось поговорив. Я не зрозуміла про що та й не слухала – це було невідоме для мене його життя.
- Бачиш, як треба „вичисляти” потрібних людей,- резюмував він.
Ми під’їхали під якусь браму. Саша сказав, щоб я закрилася в машині, а сам через дві хвилини повернеться. Я не хотіла нічого закривати, хай би сам це зробив.
- Ти сидиш в дуже дорогій машині, можуть просто відкрити двері і викинути тебе, тому потрібно було закритися,- вичитував він мені, повернувшись, коли побачив, що я його не послухала. Він мав рацію, та я просто не хотіла нічого рухати в його машині, хоч би й закривати дверцята. Взагалі він завжди давав мені хороші поради, вчив мене. Так, ніби готував до дороги в життя, ніби я маленька дівчинка, якій треба розказати, що можна робити, а чого ні, який дядько хороший, а який поганий. Тоді я всі ці поради сприймала загалом, а не як конкретно призначені для мене. Я йому вірила, але про себе вирішила, що це мене не стосується. І, взагалі, для чого мені розказувати, як себе поводити з кимось іншим, якщо зараз я з ним і не хочу більше нікого і ніколи любити, ні з ким бути. Цікаво, чи він усім дівчатам так говорить, просто тому що він такий є, чи ні? Цього я, мабуть, не дізнаюсь ніколи. Я зовсім не уявляю собі його з іншою (вже далеко пізніше я припустила, що з іншою все було так само).
- Я не люблю, коли люди тріпаються. Наприклад, дівчата починають розказувати про свої плаття, колготки, помади. Просять купи те, купи се. Я ж не говорю, що три складочки на штанах краще, аніж дві, чи ще щось такого, правда?- Я нічого не відповіла, бо й сама не люблю, коли плещуть язиком без пуття. Мені було навіть дивно, як із ним можна говорити про якісь дурниці. Сам він, до речі, ні разу нічого мені не купив, не зробив жодного подаруночка.
- Одного разу такий випадок був із дівчатами. Кажу: „Дівчата, хочете фізично напрягтися і водночас корисне діло зробити?” Вони говорять: „Хочемо”. Я привіз їх додому. Кажу: „Це кухня, це посуд, його треба помити і все прибрати. Кухня – це жіноча кімната”. Вони образились. Але ж я їм нічого більше не пропонував, якщо я когось хочу, то так і кажу: „Я тебе хочу”.- Розказував Саша, часом відводячи погляд від дороги і дивлячись на мене.
Я уважно слухала і дуже хотіла знати, чи хоче він мене, дуже-дуже. На заправці Саша заправив машину і ми поїхали далі.
- А ти давно живеш у Львові?- Не дивлячись на мене спитав він.
- Двадцять два роки.
- Тобто все своє життя,- продовжив він.
- Так.
- От бачиш, так я дізнався, скільки тобі років, бо ж не гарно про це питати.
Ми проїхали повз мій будинок. Він запитав, де у нас тут можна „тупікнутися”. Я, звичайно, поняття не мала. Ніколи не було потреби. А чесно, мені було однаково. Я повністю віддалася в його руки. В мене, навіть, було таке враження, ніби я справжня спостерігаю за собою зовсім іншою в чужому житті, що це не я, зі мною не може такого бути, просто так добре бути не може. Поки я була з ним це відчуття завжди поверталося. Я приходила додому і знову ставала собою, якою я була завжди. З’являвся він, і зовсім інша дівчина бігла йому на зустріч.
В якийсь момент мені чомусь здалося, що він молодший за мене, хоча перше враження було протилежне.
- Саша, а скільки тобі років?
- А що, я для тебе надто старий чи надто молодий?- Як завжди замислувато відповів він.
- Друге.
- Надто молодий? – перепитався Саша.
- Так.
- Не переживай, мені стільки ж, скільки й тобі.
Ми все ж таки десь зупинилися, недалеко від мого дому. Саша подивився на мої колготки і сказав: „В них ти була того разу”. Дійсно, коли ми познайомились, я була в цих чорних смугастих колготках, які мені дуже подобались. Так помітив і запам’ятав? Перед побаченням я довго думала, що ж це до нього вдягнути? Вибрала коротку спідничку, улюблені колготки і светрик на голе тіло. Тобто якнайпростіше. Мабуть, вперше мені не хотілося вибиратися, наряджатися до хлопця. Я, навіть, не підмальовувалася до нього. Сам же він завжди був вбраний як-небудь: джинси, светр, куртка. І я вдягалася у светрики і мої червоні джинси. Мені здавалося, що так найбільше пасує до нього.
Він мене поцілував. Зробив це без будь-яких увертюр, пестощів, які поступово підводять до поцілунку, грубо і проникливо.
- Ти друга дівчина, котру я поцілував. Я зі всіма не цілуюсь.
Я і повірила і не повірила йому. Кожна нормальна дівчина після таких слів спитала б, а хто ж була перша і куди вона поділася. Але не я. Власне мені було все одно, головне, що зараз він цілує мене і надалі всі його розмови про дівчат я завжди сприймала як щось дуже далеке, що мене не стосується і серйозно до цього ніколи не ставилась, так, ніби не розуміла або погоджувалася з цим. Насправді, я просто втратила голову і ні про що, окрім нього не думала.
Саша закрив мені ніс руками, а рот поцілунком і довго-довго цілував, так, що дихати я могла тільки через його рот. Я ледь не задихнулась.
- Дух перехоплює від такого поцілунку, так? – я тільки кивнула, бо й справді перехопило дух.
Він дивився на мене і усміхався очима, стежачи за мною. Я ж не знала, що маю робити, трошки розгубилася. Мені було зовсім не страшно, я ні хвилиночки його не боялася і не сумнівалася, я з першої ж миті повністю довірилася йому. Він назвав мене дитинкою. Саме такою я і почувала себе з ним.
- Може тебе роздягнути, Ліно Ярославівно? – Саша уважно подивився на мене.
- Роздягнути, але не сьогодні, - саме цього я хотіла найбільше в житті, але зараз мені потрібно було додому, бо вже пізно, а я не могла допустити, аби це сталось нашвидкуруч, побіжно.
- Я подзвоню, - два слова, якими закінчувалися усі наші зустрічі і яких я ненавиділа всім серцем. Нічого необіцяючі неконкретні два слова, які поза тим залишали мені останню надію на неможливе. Він ніколи не говорив коли, просто „я подзвоню”. І чекай, скільки хочеш.
На наступний день я сказала мамі, що ночуватиму в Мар’яни і чекала його дзвінка. Восьма...Дев’ята...Десята. На дворі дощ, холодно, а він не дзвонить. Я сиділа, ніби у вакуумі, бо тут не було його. Одна думка: „Подзвони, подзвони...” як закляття билася в голові, заблокувала здатність думати про щось інше. Ще трохи і я помру, розірвусь на частини. Дзвінок!
- Алло.
- Добрий вечір,- хриплий голос в момент пробився до моєї свідомості.
- Саша?- це він, нарешті. Від хвилювання я не могла говорити. Знову одна думка заполонила все моє єство: „це він”.
- Через п’ятнадцять хвилин хочу тебе бачити,- він хоче мене бачити. Я вже давно готова.
- Добре.- Я поклала слухавку і вже через хвилину стояла за дверима, не слухаючи докорів мами, що вже пізно і як я піду вночі. В цей момент мене не спинив би навіть апокаліпсис.
- Здрастуй.
- Здрастуй,- всі тривоги, сумніви, відчай, страх, все лишилось позаду. Мені стало тепло і спокійно.
Невже це я! Збрехала мамі, чого я в принципі не робила, хіба про якісь дурниці. Сиджу тут в чужій машині, з людиною, з якою заледве знайома і цілу ніч збираюся провести невідомо де. Та саме ця людини чомусь стала найближчою і найріднішою, найбажанішою в цілому світі. Тоді я все б віддала, аби бути з ним, нічого не вимагаючи взамін. Так, я бачила його всього кілька разів, та це неважливо, бо я завжди його знала, я придумала його давним-давно.
- Ти на цілу ніч відпросилася чи тільки на вечір,- можливо він уже тоді знав відповідь. Я мовчала, мені чомусь соромно стало сказати, що на цілу ніч. А що як він не захоче?
- Говори, на цілу ніч відпросилась чи ні, щоб я знав куди їхати?- для нього це чергова пригода, ніч із новою дівчиною. Скільки їх було? І чи залишусь я в пам’яті довше, ніж перед очима?
- Так. Уявляєш? Я ще зранку придумала, що збрехати вдома, спеціально подзвонила подружці, попередила. Я в житті такого не робила і все це через тебе.
- Бачиш, як я тебе розкрутив, - це була вся його відповідь.
- Ну, що? Помиєш мені посуд? - Так просто спитався Саша.
Посуд! Це неможливо! Я пригадала нашу розмову на заправці. В мені щось обірвалось. Ні, він не може так говорити, він так не думає. За кілька хвилин, як і за всі ці дні, мої емоції були схожі на контрастний душ: після гарячої ванни на мене враз хлинув льодяний потік. З очей покотились великі солені сльози. Як він може мені таке говорити? Він мовчав і я мовчала, він дивився на дорогу, я в нікуди.
- Ти що, плачеш? - я не хотіла аби він бачив, що я плачу, відвернулась, витерла очі.
- Саша, ти що? - Він тільки хитро посміхнувся. Це могло означати, що завгодно. Блудливі очі дивилися на мене, а мені хотілося крикнути: „Я люблю тебе, візьми мене зараз же!!!” Але я не крикнула.
- Відвези мене до Мар’яни.
- Ти не хочеш зі мною їхати?
- Хочу.
- Ну, так у чому ж справа?
- Ну, Саша, - мабуть отакі недомовки, двозначність мені, як це не дико виглядає, найбільше подобались у спілкуванні з ним. Адже більшість хлопців до неможливого примітивні і передбачувані у спілкуванні і з ними нецікаво. А жінці обов’язково мусить бути цікаво. Йому подобалось мене зачіпати. Він ніби проводив міні-експерименти, спостерігаючи як я зреагую, що скажу, як себе поведу.
- Я пожартував, - а потім додав, - емоційна людина. Це добре.
Я ледь не померла, а він: „Це добре”.
- Тоді поїдемо до мого друга.
- Не хочу я ні до якого друга.
- Та йому сорок років, у нього син такий як ти. Йому нема де жити, от він зі мною і живе. У мене там є гарненька кімнатка.
Машина зупинилася біля якогось особняка. На подвір’ї Саша обійняв мене і скоренько провів до дверей, бо вночі там спускали великого вівчара. Двері відчинив його товариш. Старший мужик з невиразним жорстоким обличчям в якихось віспинах чи то шрамах, такий неприємний. Він мені одразу не сподобався, та загалом не справив ніякого враження. Байдуже який там товариш, мене цікавив тільки Саша і те, що зараз станеться. Саша покликав мене, провів у свою кімнату. По запаху відчувалось, що кімната необжита, „транзитний вокзал” на ніч. Цікаво, скільки пасажирів переїхало через нього? Але точно, я не остання. Так, мабуть, я все це знала, але тоді мені було однаково, я про це не думала. Всі потаємні бажання, мрії, народжені ще в юності, додавали пекучого присмаку моїй несміливості. Я хвилювалася як на екзамені, але в тисячу разів більше я хотіла його скласти і якби все можна було повторити спочатку, тисячу разів я зробила б те саме. Саша отримав мене на тарілочці з золотим обідочком, не встигнувши навіть зголодніти. Все сталося настільки природно і просто, наче я робила це завжди. Я аж сама здивувалася.
Цієї ночі я залишилася з ним до ранку. Єдина ніч, перша, проведена з чоловіком, ціла ніч. Я, навіть, не зрозуміла тоді, що відчувала. Я стільки про це чула, стільки думала, що зрештою мої справжні емоції не змогли перевершити моїх очікувань. Тим не менше я була дуже і дуже задоволена, я була щаслива і трохи збентежена. Щаслива, бо любила і хотіла того, що сталось, а збентежена, бо все було так просто. Саша заснув, а я майже не спала. Я ніколи не можу спати на незвичному місці чи перед важливою подією, чи коли чимось схвильована. А тут взагалі, після всього я, звичайно, ніяк не могла спокійно спати.
Якою я була щасливою наступного дня, вдячною цілому світові за цей день, ніби майбутня мама, яка вперше дізналася, що в неї буде дитина і це поки що її маленька таємниця. Мені було однаково, що буде далі. Мені просто необхідно було його бачити, знати, що він прийде, доторкнутись до нього, вдихнути його в себе, любити кожну клітинку його тіла. Для мене це була любов з першого погляду, божевільна ненормальна пристрасть. Це була неможлива любов, яка не визнає жодних умовностей і не вміщається в нормальне життя. Після такого виру почуттів, які підносять тебе на Еверест блаженства і кидають у безодню зневіри і безвиході, неможливо залишатися друзями. Дружба теж вимагає якихось почуттів, а ти вже надірвався, ти виклався на повну, ти спустошений, розорений. Я навіть не можу його ненавидіти, можливо, це і є любов? Але ж любов повинна додавати, збагачувати, творити, це позитивне почуття. А все, що руйнує, вбиває, розділяє, висмоктує тебе до останньої краплі, нічого не даючи взамін – це не любов. А що? Не знаю. Злий жарт? Саша паралізував мою волю, я не могла йому противитись і тим зарання прирекла себе на поразку. Я підкорилася йому швидше, ніж він усвідомив, що хоче цього. Він перегорів і охолов так і не встигнувши полюбити.
Могло бути все інакше. Могло? Та я не шкодую. Тоді мені потрібне було це безумство, утвердження себе в новій іпостасі. Так, правда, мрії збуваються, але, проектуючись на життя, вони наче промені, заломлюються і виходить вже зовсім інша фігура. Можливо, де в чому я сприймала його не таким, який він насправді, але ж він ніколи не відкривався мені, не був щирим. А от мене він взагалі не зрозумів, хоча по моєму обличчі можна читати як по книжці. Так, тоді я керувалася якоюсь одержимістю, але ж ніколи не лицемірила, не грала, з мого боку все було чесно.
Він дзвонив нечасто. Я ніколи не знала, коли буде наступний раз і на моє запитання „коли?”, завжди відповідав, що не знає, що із ним буде завтра. Хоча я знала, що все це відмазки і спроби набити собі ціну, покірно погоджувалася і сама себе переконувала, що він просто не може приїхати. І все ж, я не така вже й дурепа, аби не розуміти реального стану речей, не бачити, що він мене не любить і ніколи нічого в нас бути не може, але, але...Але зараз він зі мною і я щаслива. Так буває, коли ти віриш у те, у що дуже хочеш повірити, навіть коли знаєш, що все це неправда. Пристрасть і непевність, нерозсудливість і страх – мене охоплювало то одне, то друге. Якби він хоч трохи мене підштовхнув, заохотив, я б відкинула усі страхи і сумніви. Але, як я вже говорила, він ніколи нічого мені не обіцяв і тому здоровий глузд мене повністю не залишив. Мало-помалу мені набридла така невизначеність, така байдужість з його боку, ця впевненість, що коли б він не з’явився, я буду до його послуг. Далі так продовжуватися не могло, я хотіла чогось більшого або нічого. Як це не страшно було тоді уявити, але я твердо вирішила, що коли нічого не зміниться, більше його не бачитиму. Ну, він вирішив це раніше і всі мої децизії втратили актуальність, та не для мене. Ця твердість підтримувала мене в подальшому і розпуки, безнадійності, почуття загубленості від розриву, яке заповнює тебе по самісіньке горло і вже не дає вдихнути нічого свіжого чи нового, не було. Все ж таки, я з самого початку відчувала, вірніше, знала напевно, що ми не будемо разом. Хоч як я його не кохала, я десь припускала думку, що можна жити з кимось іншим, тобто він для мене ніби найкраще, але надто вже нереальне. Це наче дивитися на райдугу і бачити в ній лише один колір.
Минув рік, за який я подорослішала і стала майже вільною від нього у своїх думках. В нас була коротка зустріч і мені було страшенно приємно поводити себе незалежно і, навіть, зухвало, проявивши цілковиту байдужість до його особи. Звичайно, йому від цього важче жити не стало, він навіть не зрозумів, що це зі мною таке, але я залишилась задоволеною. І, хоча, іноді сльози підступають до горла - коли блудливі очі з минулого дивляться на мене впритул і насміхаються, - я уже не сподіваюся на випадкову зустріч з тим, чого не було.
