Реаліст
Під ім'ям сьогоднішнього дня брехливо йшов вчорашній. Казан невтомно болів так, що до обох скронь хотілося приставити по дулу пістолета і рознести його к чортовій матері. Прочитана вже енна за ці дні книженція викликала наліт іронії. Книга була про біоенергетику, предків людини і Великий перехід (який, зі слів книги, невігласи називають Апокаліпсисом). «Іронія це сміх без посмішки», - подумалось мені. Тим не менше, твір, який ставив перед собою мету - змусити повірити (ну або на худий кінець, поставити людину перед вибором - вірити чи ні), змусив навіть замислитися. Замислитись про сутність теперішнього світу, в якому ми живем.
Кажуть, щоб швидше розібратися в якій-небудь складній штуці, необхідно спростити розуміння про неї до розмірів одного слова. Причому видати його у миттєвій мислеформі, без особливих роздумів. Так ось, абстрагувавшись від насущних проблем і спробувавши видати відчуття цього світу одним словом, видалось чомусь … очікування. Не знаю як для вас, а для мене очікування у невідомості це найгірші тортури.
«Так, чому ж все-таки очікування?», - подумалося мені. Не радість, не відраза, не складність, не світло, не темрява і не сміттєвий бак, що під вікном. А саме очікування. Чого ж ми чекаємо?
І тут, здається, я зрозумів, що відповіддю на питання, є саме первинне питання. А поки що, всього лише, під ім’ям сьогоднішнього дня знову йде вчорашній. Але завтра все ніяк не настає. Тому що завжди є сьогодні. Просто це сьогодні завжди заставляє задаватись питанням: «А що якщо… завтра».
…..
Семантичний натураліст
«Подумаєш, не сподобались їй мої саркастичні зауваження», - крутилося вже немислимо вкотре за той вечір у моїй голові: «Теж мені, пуп землі відшукався. Ну так, добре. Відволічусь. Подумаю про що-небудь інше »... Ну і раз вже я йшов у той пізній вечір під місяцем, серед паркових дерев по доріжці, що веде неухильно до дому мого, хотілося поміркувати про щось ... важливе, чи що. Про життя. Що ми насправді є? У чому полягає сутність нашого життя? ...
І при слові «життя» само по собі подивилось якось на небо. Дивно, чому б це. ... Напевно тому, що життя здається чимось великим. Як небо. А насправді всі великі форми в цьому світі лише повторюють малі. Сутність всього життя полягає в сутності одного організму. А суть життя однієї людини покладається на суть існування однієї клітини.
Ми всі різними народжені. Але в ланцюжку зі схожими на нас ми з'явилися на світ, щоб стати частиною великого організму, виконувати функції відповідно до нашого виду, класу, роду, і забезпечувати виконання місії всього великого організму.
А що то за місія, це клітці не дано знати. Їй головне виконувати свої функції, а про решту подбала сама природа.
…..
Романтик
Вся ця одноманітність почалося з тих пір, як пішла Вона. Саме тоді в мою антресоль поселилась хандра. Як і належить всьому, що захаращує антресоль - надовго. Я часто її дістаю. Особливо ввечері. Все частіше замість музики. Замість звичного джазу.
І в цьому неподобстві одноманітності я почав замислюватися про найвеличнішу з усіх ігор - любові. Любов це невідчутна річ, яка, як і життя, втілює себе в чиємусь обличчі. Для мене цим обличчям була Вона. Нестримно пристрасна, лукава з чаклунськими чарами, чумова, карнавальна з фігуркою заточеною, бентежно суперечлива, але п'янка, сердечна.
Ідеал. Заплющую очі і ... бачу її. У нас була ця сама гра. Любов. Але найприкріше, що, як і в будь-якій іншій грі, в ній повинен бути переможець. І раз вже ми отримали квиток на це смертельне ток-шоу під назвою «життя», нам обов'язково доведеться зіграти ще й в любов. І не судіть переможця, не шкодуйте навздогін, якщо раптом програєте. І коли серце розбите на дрантя, не судіть розбійницю. Адже ви знаходите серце, а вона втрачає. І коли ви загрузните в трясовині рутини, серце на довгі роки все одно залишиться здатним розуміти та співчувати.
Тільки той, що програв, здатний зрозуміти програвшого. І тільки переможець може судити переможця.
…..
Дурень
Ми були закохані один в одного. Чи тільки здавалось що це так. Життя - лотерея. Любов - гра почуттів. Світ навколо нас танцював вальс. У нас був свій танець. Він був схожий радше на танго. Ви скажете танго це танець пристрасті, а не кохання. Що любов це золоте весілля, щастя від онуків по вихідних і дві могилки поруч. Ось це любов! Я вам відповім, що любові в паспорт не заглядають. Їй може бути і полтинник. Але іноді любов може прожити всього кількоро секунд. Спалахнути від перетину поглядів в метро. Коли ці 3 секунди серце б'ється частіше, ніж від «фену». І тут двері зачинились, і в пам'яті залишився лише колір очей.
Ми розуміли, пройде час і це все вже буде здаватися якось по-дитячому. Куди вже там! Життєвий успіх, сім'я, дозвілля, пенсія та «кінець кіна» куди важливіше збою ритму і полум'яних почуттів. Але це все потім, далеко, за горизонтом. Це все для тих, хто знає, як заробляти гроші, вступати у жіночі клуби і їздити на рибалку по вихідним з друзями сивої давнини. А зараз треба цими вибухами почуттів перехворіти. Так! Саме перехворіти. Як вітрянкою, чим раніш, тим краще. З віком важче. З віком температура піднімається ще вище ...
І ось я і Вона. Все йде до фінішу. Серце моє в уламках. Вона їх дбайливо збирає в жменьку і тримає біля себе. Не відпускає. А я все не знаю як жити з нею. І як без неї. А Вона немов заздрить. Немов моїм уламкам. Наче: «Шкода, що це ти страждаєш, я б теж хотіла побути страдницею, але не можу грати цю роль». І врешті-решт я сказав їй це. А Вона лише відповіла, мовляв, що я і так вже з іншим. І я пішов читати книжки. І міркувати про сенс з сутністю цього життя.
