В її житті все завжди було розмірено, точно і ясно. Вона знала, як все має бути, бо сама збудувала собі таке життя. А тому як сміє він, цей дивний хлопчисько сіяти в її душі сумніви?
В своїй фірмі Ліза все про всіх знала, тільки його не могла збагнути. Вона звикла усіма керувати, і вже підібрала ключі до кожного, крім нього. Та вона і не намагалася цього зробити. Тихенький програміст завжди був одинаком і уникав розмов не те, щоб з керівництвом, але й зі своїми колегами.
А тут це його дивне зізнання в коханні звалилося на Лізу, як сніг на голову.
- У вас все буде добре, - сказав він в понеділок, наздогнавши на сходах дівчину, яка прожогом вибігла із чергової наради.
- Дякую. Але не треба мене втішати, - вона і досі перебувала у вкрай знервованому стані. – І не хвилюйтеся: певно, нове керівництво не позбудеться такого гарного спеціаліста.
- Я зовсім не тому, - трохи ображено відповів він. – Просто я не можу бачити ваших сліз, бо я… вас кохаю.
Спершу від подиву вона втратила дар мови, а потім, надавши своєму обличчю якомога серйознішого виразу, випалила:
- За що мене кохати?
А потім швидко побігла вниз по сходах.
- Просто так, - кинув їй навздогін Іван.
Це «просто так» її неабияк спантеличило. У неї завжди все було по-іншому. З самого дитинства вона звикла до думки, що любов потрібно заслужити. Батьки хвилили її за гарні оцінки і засмучувались, коли в неї щось не виходило. На радість їм, а в першу чергу, щоб довести собі, що вона гідна любові, Ліза рухалась тільки вперед. Підкорюючи вершину за вершиною, вона знала, що нею пишаються, і це не могло не гріти їй душу.
Зайнявши одну з керівних посад у відомій столичній фірмі, вона ще більше укріпилася в своїх переконаннях. Ліза знала, що чоловіки люблять її за те, що вона гарно виглядає і успішна, а колеги поважають, бо цінують її розум і силу.
А це його зізнання у коханні на деякий час вибило її з колії. «Навіщо він сказав, що мене любить?» Та ще й тепер, коли все її життя почало руйнуватися.
Справа в тому, що змінювався власник фірми, в якій працювала Ліза, і їй делікатно натякнули на те, що вже час підшукувати нову роботу. Дівчина кілька тижнів перебувала у стресовому стані. Вона навіть не могла уявити, яким буде її життя тепер. В цій фірмі їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб стати тим, ким вона є. Лякала невідомість, а ще більше – зміна ставлення до неї так званих «друзів». Так, їй співчували, говорили, що підтримують, але при кожній слушній нагоді просто обходили її стороною.
Не покращила становища і чергова сімейна рада. Слухаючи батьків, які запевняли дівчину, що все буде гаразд, Лізі ніяк не давало спокою одне запитання. Яке, здавалося, тепер і не мало особливого значення.
- А що буде, якщо у мене нічого не вийде? – раптом запитала вона. – Якщо я стану безробітною невдахою, ви і далі мене любитимете, чи ні?
- Доню, я не розумію…, - здивовано дивлячись на неї, підвелася мати.
- Ви мене чудово зрозуміли. Це ж просте запитання, - вона уважно глянула на батьків. – Ну чому ви мовчите? Що, не знаєте відповіді? – Ліза вийшла з-за столу. – Добре. Зустрінемось тоді, коли у вас буде готова відповідь.
- Ти куди? – крикнула мати.
- До людини, яка вже дала відповідь на це запитання.
Збираючи в коробку свої речі і спогади, Ліза почувалася вкрай стурбованою, але й вільною водночас. Помітивши через відчинені двері, як коридором пройшов Іван, Ліза крикнула:
- Іван!
- Так, - він зупинився.
- Зайдіть сюди на хвилинку, - сказала вона. – Я чула, ви звільнились? – запитала Ліза, коли він опинився в кабінеті.
- Звільнився. Думаю, мені не сподобається працювати під керівництвом людей, які не цінують першокласних спеціалістів, - відрізав він.
- Якщо це через мене, то не варто було.
- Це мій вибір.
- Отже, тепер ми обоє безробітні.
- Ви звільняєтесь? – він здивовано глянув на неї.
- Звільняюся. І не шкодую про це. Якщо все пішло не так, виходить, в моєму житті щось було неправильно. Я почну нове життя і спробую збудувати його набагато міцнішим. Можливо, відкрию власний бізнес. Думаю, я вже до цього готова.
Одна зі книжок, які Ліза складала до коробки, вирвалась з її рук і впала на підлогу. Іван швидко підняв книжку і простягнув її Лізі.
- Підеш до мене працювати? – Ліза настільки приголомшила його своїм запитанням, що Іванова рука з книгою так і лишилася завислою в повітрі. – Мені потрібні люди, яким є довірятиму. А тобі я можу довіряти, - забираючи у нього книгу, Ліза ненароком торкнулася його руки.
- Але чому?
- Просто так, - відповіла Ліза, легенько стискаючи Іванову руку.
