Дивний хлопчик, закоханий у голубизну твого ранкового неба.
Ти стоїш як простір, розпростертий між зримим і невидимим.
Ти єдиний звершуєш велику свою істину.
Ти один любиш того маленького зародиша, що був зачатий три дні тому на пустому березі. А холодна машина Великих Поглядів ковтає тебе, розчавлює і єдине, що зможе взяти за твоє вилуплення – це мокре, спотіле тіло.
Листя голодного дерева сохнуть від надмірної перевтоми і гаснуть побілілими свічадами над чорним кодлом змій. А ти один знаєш істину того кодла так до болю зримого, пустого який породжувався в період Глибокої Депресії. А ти один пізнав те голубе неба, що в тобі. Ти перший, що звершив велику таємницю того дивного місяця. Ти – наш... А далі, а далі ти бачиш сірий-сірий туман, дим. Це хмари? Дивно, що вони рухаються в тобі, що вони просочують тебе.
Моє злиденне тіло вкрало ту жовту кляксу душі і з'їдало її за сніданком. Воно помилилось. Це був просто жовтий апельсиновий сік, який тобі не вдалось ковтнути. А існує ще страх навіть того тільки мабуть тобі любимого зародиша, який боїться загубити тебе. А потім виростає, обливається коричневим пивом і губить, ні, навіть сам втікає від тебе, щоб заховатись десь у темні дири своєї душі. І ніщо не буває темніше за ці чорні дири, де губиться все. А може це він мститься за надмірну зраду Бога, який покинув тебе в твоїй чорній дирі. А може той кволий зародиш - народ божевільний – і понесуть його збочену славу. А ти любив його так дивно, що навіть п’яна мати з тим найсолодшим Еросом неповиділи те гидке створіння. А може це був новий Платон?
Ти любив навіть ту змію. А тепер не любиш. А тепер тобі хіба все рівно? Чи та змія вдавиться власною отрутою?
Дивний Хлопчик любив Голубий Колір твого неба так надмірно, що часом будував замки з голубого піску. Він будував великі правди на Голубому Небі, і дивним як сірий, надмірно сірий колір, як вагітна Дияволиця вироджувала пустку зі свого лона...
Ти любив, коли Голубий колір обіймав і тримав тебе в міцних обіймах. А було так майже страшно, бо ще не час і ніколи не вдасться втекти...
Хто ти?
Дивний Хлопче, що жив з голубим серцем в голубих хмарах.
Хто ти?
Що по-дитячому вперше усміхнувся на смітниковому згарищі дощовому черв'яку.
Ти – непорушний, бо любиш усмішки прокажених, навіть коли їхні очі сліпі, а зуби випали з чорного рота. Невже тобі не страшно?
Ти їсиш той теплий попіл зі смітникового згарища. Ти їсиш лише той мокрий іній, що є твоїм покривалом і ти навіть навчився усміхатися?
Хто ти, що своїми надмірними голубими очима зміг найти Велику Істину твого Сонця? Діти твої переповнені розумом мислять по формулах, люблять по тілах. Рахують по зубах. Їхні переповнені тіла виригають м'які Хотдоги на твого зародиша з голубими очима, що любить дивитися на ніжне снігове небо через картонну коробку для взуття.
ТИ - ВЕЛИКИЙ.
ТИ - ВІЛЬНИЙ.
Так колись кричали мавпи. Це так як хробаки вважають себе окриленими.
А ми – для нас Великі.
А ми – для нас Вільні.
А ми – для нас не мавпи.
І деколи так єхидно сміється навіть та чорна повія, що бачить себе мавпочкою. І наскільки їй ближче пізнати ту Велику Істину, якщо вона не вважає себе людиною з переповненим розумом.
Дивні-дивні перестрахані мурахи збожеволіють, коли їм відібрати маленьких діток. Милий Хлопчику, ти розіб’єш їхній мурашник, а вони будуть божеволіти від надмірного прив’язання до тих пустих тіл своїх діток, яких тільки ти по-справжньому любиш. Велич твоя зводиться до абсурду. Ти йдеш і втікаєш від нього... Ти усвідомлюєш його і не хочеш... Ти – найнижчий, бо не можеш повірити в те, що ти такий коханий. Тобою зародиш переріс у наркомана. А може він був тим дивним хлопчиком з голубими очима, але часом знаходив повні білої рідини старі уколи, а може він знайшов там тебе і від дикого безсоння і переляку прокляв Твою вічну любов і став дивним музикантом...
Він любив лише тіла, він став рахувати їх по кількості одягу, він ненавидів ВСЕ... І це Все давило його, ставало поперек горла і він перетворювався у Ніщо. О! Навіть тобі не вдасться пояснити цю безмежну пустку в нас, цей безперервний процес переродження. І тоді, коли буде пусто до болю, і тоді, коли буде пусто до душі, тоді ти відчуєш себе зародиш ом, якого вже ніхто ніколи не полюбить через надмірні вади. О! Дикий Привид, що поїдає наш "комплекс зверхності".
Дикий страх, що переслідує тебе, коли розгублюєшся в болоті, що затагує тебе в глибокі сірі під'їзди.
