ли після серйозної аварії на Канівській ГЕС в 2014му році, зруйнувався один з водовідводів греблі довелося скинути велику частину води в Кременьчуцкє водосховище, 25% від загального об'єму Канівського водосховища, із-за піднімання горизонту води, природньо, піднявся рівень грунтових вод і в 5 подальших років сталося заболочування всієї місцевості в радіусі від 10 до 35 кілометрів, в меншій міри цьому піддався західний берег Дніпра і у величезній східний. ГЕС давно вже відремонтована, а вода не квапиться до своїх колишніх наземних і підземних берегів. "Ну що ж підем туди, головне не поспішати зараз наша зброя - це вит-
римка, виявити себе можна на дрібниці, курс я тепер знаю, підем вдень це найбез-
печніший час для нас, ранкури якщо нас шукають то ми їх самі знайдем і спробуємо просочитися крізь них до своїх, а зараз поки тихо можна й подрімати",-
сам з собою радячись міркував знаючи наперед, що напевне станеться, відкинув-
шись на м"яку хвою зручно вмостившись уявив, як це може бути й відразу се-
бе зупинив, ні станеться так як ми захочемо і досі сушити голову, я подивився
на красунь і зітхнув, вони спали міцно, їм було добре й затишно у сні, бо лише у сні вони могли бути в цілковитій іграшковій безпеці. Прокинувся біля вось-
мої, відразу подивився на радар все добре, зелений світ заспокійливо говорив про
безпеку, добре, але його потрібно підзарядити, сон безумовно додає сил, насолод-
жуючись свіжістю тіла підповз до пристрою, відкинув задню кришку та витяг сонячну батарею, радар став заряджатися, як зарядиться треба наповнити енергією
нашу зброю, без неї наші приціли будуть не спроможні. На це потрібне біля часу.
Прокинулись мої бойові товарищи, потрохи в"їзжаючи в дійсність почався і для
них їх день, привітавшись з добрим ранком з чорним присмаком можливо остан-
нього, почали готуватись у подорож. Привівши себе в порядок, перевіривши аму-
ніцію, поснідавши сухим пайком та запивши домашнім вином, зі мною завжди
є фляга в супереч наказам батькове вино, привожу як їжджу додому тому в нашому штабі завжди стоїть 25ть літрів нектару, треба вирушати. "Отряд струмко,-
скомандував я, вони стояли дивлячись мені в очі, за час який ми вже разом
воюємо я вже знав що мої бійці мені говорять без слів, але мені потрібно було
щось сказати для піднятя духу, - нас залишилось четверо, наше завдання на цю мить доставити до своїх цей рюкзак з зразками, в наших руках нова зброя, но-
ва надія, щось що зможе зупинити ворога, та в наших руках наші життя, ми ос-
танні з бійців секретного загону, а я останній його командир і якщо ми вийде-
мо зі смертельного кола то загін не зникне, як бойова частина і не зникне пам"-
ять о загиблих героях, хоч один з нас повинен дійти до своїх".
Я і Северин йшли першими за нами метрів за 25ть йшли дівчата, як тіні
беззвучно ми мінливо просувалися вперед. Пройшли 5ть км і зустрілись зі свої-
ми "друзями", я не помилився нас чекають, радар не помилився показавши воро-
же тепло, ми не боячись себе засвітити, ми одягнені поверх основної форми маскуючими накидками, які регулюють тепловиділення і роблять нас невидимими
для їх радарів, в них такого нема і тому це наш суперплюс, 2км майже повзком впритул наблизились до ворога. Радар показував невелике скупчення ранкурів, ми
візуально наблизились, хм, ми виповзли на межу - це протипожежна смуга, ми тро-
хи зраділи тому що схоже ми зробимо нашу стару нашу витівку, виманимо їх
на це відкритий простір, викосимо і спокійно пройдем далі. Переглянувшись почали здійснювати задумане, Северин встановив пристрій гучномовець на відстані від
нас біля 500 метрів, сам повернувся і зайняв позицію, через 10ть хвилин застрікотів кулемет, ранкури відразу клюнули на це, їх було біля 50ти, 48 відразу
лягли на борозенках залишених колись плугом трактора, двох виловили дівчата
двома блискучими пострілами і все шлях відкрито. Ми підійшли до тих двох, це
командири,"Ви нічого не помічаєте,- запитав у всіх Северин, - якщо це збіг то во-
ни близнюки, а що ж може бути іншим,- відповіла собі і нам Інга, я подивився на
цю красуню і знов здивувався, що вона на війні--, за неординарну бойову кмітливість і відвагу проявлену в битвах за Малу Азію в добровольчому Шведському корпусі у складі об'едененних сил НАТО і ОАД, за героїчну оборону
України у складі нашої армії, з відома шведського уряду її направили в наш секретний загін,- Можливо, але це зараз не важливо...", - констатував я і ми пішли далі при-
хопивши з собою кожний по автомату та набоїв, скорішь за все вони дуже
11
знадобляться, в ближньому бою наша зброя може бути пошкоджена тому ми в
цьому випадку використовуємо трофеї, тягти усю амуніцію яка може знадобитись
важкувато, беремо все що треба у ворога, я вважаю що гонятися за нашим ма-
леньким загоном ранкури можуть частково і за те що ми так нахабно використо-
вуємо їх зброю, взагалі якщо скласти до купи наші дії то ми так добряче вси-пали цим покидькам, що можливо ми їм вже маримось усюди, вирішили покін-
чити раз і назавжди, але цього ніколи не станеться. Вирушаючи ми знали, що знищених знайдуть ранкури і за нами почнеться гонитва, але без цього не обійтися, зараз у нас є час піти якнайдалі. Десь через півчаса ми дізналися про це, гур-
кіт ворожих гвинтокрилів тепер стали нашими супутниками, за нашими спинами
то гучно, то ні вони проводили моніторінг нашого місцезнаходження, коли ворог
прорахує наш маршрут тоді дійсно приймуться за нас. Ми рухалися з крейсерською швидкістю усього біля 3х км за годину, ліс не давав нам бігти,
труднопрохідні чагарники, що тут поробиш. Привал зробили вимотавшись повністю,
попадали трохи перепочить і далі. Поглянув на годинник 15.18, коли ми йшли то майже не розмовляли, кожен знаходився в собі думав про своє і зараз все мов-
чки. Я йшов попереду і весь час обертався дивився на них, зустрічалися поглядами, зараз теж, дівчата зовсім вимоталися, нічого залишилося пройти усього км-ів 10ть скоро відпочинуть. Потрібно якнайскоріше добратися до болот і вважай все гаразд. До 16.00 ми добралися до перших ознак болот, вони починаються, ми зупинились, щоб обговорити наші дії в різних обставинах, до нашого щастя ран-
кури більше нам не попадалися, а от гвинтокрили нам вже набридли. Нам до цього кілька разів доводилося стикатися з болотами правда не такими великими, але на цей раз нам прийдеться здолати досить тривалу область неглибоких боліт і рідкої, але небезпечної трясовини. Передболотиста місцевість зайняла всю мою увагу, ліс майже зовсім став рідким і навіть з'явилися листяні дерева, лісок давав добру тінь і сонечко не припікало, а приємно гріло наш загін. Здивувався різноманітністю рослин зростаючих тут, видно на хорошу приживаність і розвиток впливає тутешній предболосистий вологий мікроклімат, вологість і стабільність температури дає хорошу можливість розвинутись потрапляючому сюди насінню, їх приносять вітер і птиці,
втрачають їх тут і з них виходять шедеври рослинного світу. Всі дерева тут рівні, стрункі без вад аж очі важко відвести, обов'язково приїду сюди після війни. Незабаром ліс ще більше порідшав і став не високим, грунт став вологим "привіт болото" і ми почали заходити в болотяний край, чесно кажучи серце трохи йокнуло,
на болотах завжди все несподівано. Незабаром вийшли до заболоченого лугу, абсолютно без дерев гладкий простір лежав перед нами. Раптом ранкури нас
наздоженуть саме зараз, хоч поки гонитви за інформацією радара не видно, то тут вони можуть сповна без зусиль знищити нас, розуміючи небезпеку ми поквапилися.
Перед тим, як перетинути галявину наказав залягти і уважніше повдивлятися довкола, лягли в соковиту не високу траву, вийнявши бінокль став оглядати метр за метром всю місцевість яку міг охопити. Простір продивлявся досить далеко на декілька км, попутно насолоджувався ніжною красою болотно-лугових кольорів, вони часто приковували мою увагу і навіть на деякий час забувався про те, на що мені потрібно в першу чергу звертати увагу, ледве відривав очі від них і відчував як їх краса покращує мені настрій і насичує мене якоюсь дуже приємною енергією.
Схоже нас тут не чекають, на зразок нікого, головне не розслаблятися може знову щось задумали, потрібно швидше здолати галявину - ніде не сховаєшся, все на
ньому, як на долоні. Вологий дещо слизький грунт галявини дав нам розвинути хорошу швидкість, під ногами місцями хлюпала вода і перед виходом з нього ми трохи зав'язнули, швидше за все луг став заболочуватися не щодавно але подекуди зустрічалися залишки сільськогосподарської діяльності, пшениця і по-моєму жито маленькими площами зустрічалися по дорозі, кілька разів одна з ніг хотіла провалитися кудись в невідомість схоже на трясовину. Останні метри перед густим лісом, що знов розпочався, нам далися не без зусиль, стояла відкрита вода і куди ж йти не провалившись не зрозуміло. Я йшов першим і без коливань абияк пішов напростець напролом і коли я дійшов до середини озерця на наше розчарування із-за горизонту із західного боку сначало зашуміли, а за тим і з'явилася пара
12
штурмовиків ранкуров, вони йшли прямо на нас. "Вислідили сволота, як їм лише це
вдалося", -вимовився я люто, бачивши як переливаючись у вечоріючому піднебінні до нас на всій швидкості мчали ворожі машини, у них одне завдання - знищити нас
Ми спокійно пройшли останні метри в'язкої трясовини, що залишилися :"За мною скоріш", - ми вискочили на узлісся лісу, і незатримуючись сховалися в ньому, я
тепер йшов замикаючим і бачив як випущені штурмовиками ракети з сильним гуркітом звалили густі високі ялини в тому місці де мить назад знаходилися ми.
На мить зупинився поглянути на нещасні покалічені ялини, поглянув на квітучий луг вск це затягнув сизий дим сумно зітхнув і помчав наздоганяти бійців. Штурмовики ще кілька разів зкидували бомби в те месце і пішли, на щастя ми вчасно виспроснули звідти і ми у повному порядку. Я впевнений, що ворог десь
поруч і ми вже в невдовзі з ним зіткнемось. Раптом густий ліс з лісовим грунтом став сильно заболоченим з відповідним болоту грунтом, який був вкритий водою, весь простір у воді. Схоже, що сильно зволожена місцевість абсолютно не вплинула на дерева, це пішло їм на користь, поліпшила їм умови. Ліс густів і сонячне світло ледве проникало сюди, ставало все темнішим і темнішим, навіть думалось,
що ми попали в справжній казковий ліс, що ось-ось і вискочить із-за притопленої каряги казковий герой. Стало зовсім тихо ми навіть на мить зупинилися,напівсмерко-
вий затіряний край пронизаний всіма запахами болота та покритий біля самої кромки води густим туманом лежав перед нами, ми мовчали, аж трохи мурашки пробігли по спині, я щасливий від цієї краси, адже насолоджуватися такими пейзажами доводилося рідко." Я і не думала, що місця з казок і фентезі можна в реальності зустріти", - Катюша неголосно висловила свої враження. Нам потрібно здолати десь до 10ті км. схожих на це важкопрохідних місць і ми зовсім не знали чи можна їх пройті.
Переглянувшись ми один за одним увійшли до бадьорої застояної води, я пішов першим, як командир небезпеку приміряв на собі, перш ніж увійти туди ми постояли на сухій верховині, ця маленька ділянка не боліт лежала між заболоченою галявиною і справжніми болотами. Грунт мулистий, липкий, йти зовсім не просто, потрібно швидше знайти гряду острівців, вони завжди зустрічаються на болотах і йдуть як острівці друг за дружкою, повезе знайти тоді без труднощів виберемося. Тепер потрібно уважно дивитися в обидва зробиш не той крок і ураз засмокче трясовина. Я ретельно видивлявся потрібний напрям і видивлявся гряди, мої дитячі знання виручили нас і я відшукав цілий каскад острівців і схожу на підводну косу дорогу, вона йшла між острівцями з досить твердим грунтом і із задоволеними висловами друзів ми вибралися на неї, і попрямували набагато вільніше. З кожною сотнею пройденних метрів вода піднімалася, швидше дно ставало нижчим, інколи вода доходила до поясу, зброя і все устаткування причепили вище в уникненні його виходу зі строю, після кожного кроку можна запросто поринути з головою, поки що ми не зробили цих помилок. Не прошло і години нашої подорожі як позаду нас почав наростати гул двигунів важких літаків, зрозуміло чиїх, коли гул досяг нас вгорі засвистіли бомби, що скидалися ними, на нас, ось що придумали, тепер хочуть завалити бомбами. Почалося щільне бомбардування, перші бомби лягали позаду нас і хвиля вогню швидко наближалися до нас, я скомандував різко змінити маршрут на 90 градусів, "швидко на схід", - різко сказав я, бійці миттю зреагували настільки крутій зміні, як тільки ми відійшли метрів на 20ть від того місця де ми стояли, по смузі де ми йшли пройшла суцільна стіна вогню і води точно в тому напрямі яким ми слідували. Ми залягли на невеличкому острівці вту-
ливши свої погляди на киплячу воду, як це могло статися, що нас вичислили, що
це, напрямок це зрозуміло, від бою до того місця де ми начебто вийшли з облоги
проведи лінію і ось напрямок, але як вони дізналися що ми саме тут в цю мить.
Я і Северин переглянулися, невже ми узяли з собою щось таке з гігантського ку-
лемета, що вказує де ми, але чому вони саме зараз за нас взялися, зараз на
ці питання відповіді ми не знайдемо, перевірити трофеї - не має обладнання, може
нас виявили радаром, щось з нашими накидками, так трохи пошкоджені, взагалі
після цієї місії наша форма зазнала пошкоджень, невже, але нам міркувати над
цією проблемою не дала нова хвиля бомб, вони розривалися одна за одною знов наближаючись прямо на нас. Одне зрозуміло - ранкури з точністю знають наше
13
місцезнаходження, але ми не могли визначитися з тим, що нас видає, моя інтуіція
говорить що справа саме в тому, що лежить у рюкзаку, а одяг в нас і раніше псувався, але кинути трофеї ми не маємо права. Перечекав вогняний шквал, ворожі літаки поки, що відвалили від нас вичерпав свій боєкомплект, ми зібралися на одному з маленьких острівців, поділившись думками та все зваживши вирішили
доставити трофеї до своїх тим самим зухвало перемогти ворога, навіть їх маячок
не допоможе ранкурам. Поки ми думали про подальші дії розхвильована вода боліт після бомбардування уляглася і її поверхню почав застилати вечірній туман білим прозорим покривалом. Я говорив і дивився на цікаву весь час змінну красу природи. Для того, щоб нам умити ворога потрібно до темноти добратися до своїх інакше нам каюк, ранкури не випустять нас з наших же боліт, встигнуть знову оточити і знаючи точно де нас шукати до ранку знищать нас. Не втрачаючи часу ми продовжили подолання боліт, через декілька хвилин після бомбардування зазвучали, з іншими не сплутаєш, двигуни "ранкуровських" повітряних транспорту-
вальників: " Ось і діждалися", - з акцентом сказала Інга. Так це вони, всього в декількох сот метрів від нас, зависли і почали висадку десанта, їх хлюпи і інші супутні звуки їх дій поширювалися в тиші боліт швидко і не втрачаючи ефекту.
Ми не зупинилися через це, це не стало для нас несподіванкою, я з мінером йшли замикаючими і тримали під контролем всю обстановку, що залишилася позаду нас, ми заглиблювалися все далі до самого центру боліт про це говорило пониження дна і повітря стававало все важчим, схоже сильно застояле вологе повітря
ніколи не провітрюється, воно стало додатковим серйозним навантаженням нашому загону але на мене воно ніякого негативу не несло, я себе відчував свіжим і бадьорим, не знаю, але мені всі природні умови дають додатковий заряд сил організму і зараз все класно, нажаль мої друзі в іншому стані. Цю свою особливість я відчув ще в першого класу школи, я не розумів своїх друзів коли вони скаржилися на погоду у всі пори роки, а мені подобалося все і я завжди щодня отримував масу щастя від всіляких проявів природи і до того ж навіть в самих їх крайних проявах - морози за 20ть, жара за 35ть, урагани, зливи, я завжди ходив відчути силу природи, батьки за це давали мені міцний прочухан, довго не дивлячись на небезпеки насолоджувався красою і силоміць природи, я відчував в ці хвилини себе одним цілим з природою і точно 100%тно знав, що і я теж володію величезною силою і енергією природи, тому-що теж є одним з її елементів, і в мені є це відчуття, єдністості з нашою матінкою-природої. Все природне зв'язане між собою біологічно
і енергетично, і якщо зуміти управляти енергією, то можна лише уфвити які фантастичні можливості дасть сила природи людям.
Незабаром після висадки десант "ранкуров" відкрив по нас мінометний вогонь, міни зі свистом ухали в темні води боліт, вибухали хлопками і піднімали над їх поверхнею на декілька метрів стовпи мула з чорно-зеленою водою, вони нас доки не діставали і ми ловивши момент, поки противник обстрілює нас з мінометів він сюди не сунутиметься, ловили можливість відірватися від ворога ворушивши ногами, я рухаючись останнім дивився, як важко дається кожен метр друзям. Ворог підсилив вогонь і все одно нас їм не дістав, ми трохи відірвавшись від них вибралися на несподівану суху купину метрів в 5ть діаметром і я дав загону передихнути на ній, бійці що майже вибилося з сил попадали на острівець, а я зовсім не втомився, мені стало сумно через це, чому вони не володіють тим же, що і я - необмеженим запасом енергії і сил, що бадьорять, як мені хотілось поділитися з ними всіма своїми знаннями і швидше їх вивести звідси, нажаль для цього потрібен час, цьому потрібно вчити, а його в нас не має. Хлопці розвалившись відпочивали, а я розглядав куди ж це ми забрели, дійсно центр боліт, тут схоже живуть лише величезні велетні дерева вони майже зовсім не пропускали сонячне світло і стало зовсім незрозуміло темно чи то від того, що ми знаходилися в центрі боліт, а може просто вже міцно повечеріло сонечко закотилося за горизонт запропонувавши вільне піднебіння місяцю. Рано начебто ще на годиннику 17.05 може похмуро стало, цілком можливо. Багато висохлих дерев в основному поламані стирчали з води своїми лякаючими сірими силуетами, швидше за все тут ще і птиці живуть, кілька разів коли ми йшли попадалися крупні гнізда. Трохи відпочивши під ворожий мінометний обстріл, що не припиняється, продовжили рух, після того сухого острівця підводний
14
грунт став мулистим, зовсім розкиснув, ноги настільки в'язнули в нім, що деколи насилу витягували ноги з його липких обіймів, рухатися стало зовсім не просто темп зовсім знизився. Добре, що підводна гряда йшла куди нам потрібно і не потрібно шукати весь час нову. "Ранкури" кинулися вдогонку за нами про це ми дізнались
коли застрекочили, заклацали їх автомати і кулемети, очманілі кулі зі свистом проносилися біля нас і удалялись в глибини болота, обстрілювати мінометами перестали, ворог знаходився зовсім поряд позаду нас в метрах 500ах і схоже наздоганяє. В цій обстановці, що загрожує нашим планам, ми вирішили зваживши все, з нашою швидкістю відірватися ми навряд зуміємо і по-цьому прійдется, а саме мені з Северином затримати ворога скільки зможемо, красуні зможуть відірватися від гонитви і встигнуть добратися до своїх. "Ми не можемо вас тут кинути, вас всього двоє, як же це,- Катюша дивлячись мені в очі своїми зворушеними вже з набіглими сльозами, сказала нам, Інга зовсім розстроївшись гірко відвернула очі убік, - без вас ми нікуди не підемо, разом воювали разом і гинути". "Нізащо, я цього ніколи не допущу, цього ще не вистачало , ви вдвох доберетеся до наших і тоді загибель хлопців стане не марною, а ми якось викрутимося ви нас знаєте, у вас немає часу дорога кожна секунда і досить теребеньок, - в приказному поряд-
ку Северин віддав їм рюкзак з трофеями дівчатам,- поки немає мінометного обстрілу вам потрібно якнайдалі піти, а ми зустрінемо не званних гостей, притримаємо скільки треба та одразу підем за вами". На всякий випадок пообіймались і проводили дівчат. Підшукавши відповідні позиції замаскувавшись, як змогли стали чекати, не довго, хвилин через 15ать ранкури обережно уважно вдивляючись у все врізнобіч з'явилися з туману, що вже піднявся, і як тільки вони підійшли на відстань повного знищення ми відкрили вогонь наповал, наіть прагнучи економити патрони ми змели першу сотню ворогів, ранкури прагнучи уникнути наших куль драпонули куди попало, ховалися в паніці за що прійдется, на мить ми зупинили стрілянину. Ранкури зустрівши для них несподівану відсіч, відразу схаменувшись почали нас обстрілювати з ручних гранатометів майже впритул.
Перші гранати лягли ззаду нас, вибухнувши злетіли на пару метрів тонкими стовпчиками води, а наступні лягали прямо біля нас, окрім дрібних подряпин і відкатуванням водою жодних неприємностей не приносили, заволокло все димом, це добре і погано, противник не бачить нас, але і ми не бачимо їх. Ми почали з ними перестрілюватися, вони нічого не могли з нами поробити в болоті, це не їх умови, ми один за одним ложили ворожих солдатів, що необачно висунулися видивляючись нас. Не знаю скільки ми їх знищили лише їх ентузіазм по упійманню нас дещо ослабів і вони відступили подалі від наших куль. Ми вирішили доки не вирушати, ще годинку ми впевнені протримаємося. Стало тихо і нудновато, противник кудись подівся я почав розглядати, що довкола робиться, багато висохлих і живих дерев поламано, дісталося природі. Мої разглядини перервали сильні вибухи, що за єрунда, літаки пролетіли над нами, руки у них короткі нас узяти - ось авіацію викликали, знову засвистіли бомби і ми зрозуміли пора уносити звідси ноги. Як тільки піднялися і попрямували внапрямок куди пішли дівчата, противник відкрив шквальний вогонь зі всього, що під руку мабудь попалося, не звертаючи на це увагу ми продовжили йти.
Мало не у метрі від нас здіймалися стовпи болотяної води, з-за цього ми не могли розмовляти, просто не чули, від сильного шуму і гуркоту нічого не розбереш, діставшись до острівця, що на щастя попався знов, ми негайно залягли в густому мху, притиснувшись міцно до нього ми не могли і голови підняти настільки щільний вів ворог вогонь. Поряд з нами підносилася над острівцем вся вкрита мохом висока каряга, як тільки ми залягли її ураз зрешетили ворожі вогневі засоби і рознесли в труху, лише димляча підстава залишилася, вмить дим заволік це місце гарненько замаскувавши нас. Ранкури наближалися, ще трохи і дістануть нас, вогонь продовжувався і нам нічого не залишалося як ризикувати, найближче укриття - повалене дерево знаходилося в метрах 150ти ми не довго роздумуючи вистріливши пару довгих черг змусивши їх трохи замовкнути кинулися до нього, коли до укриття залишалося декілька метрів позаду прогриміли вибухи ми машинально поглянули назад, а наш острівець розлетівся на всі боки накритий мінометним вогнем.
15
Переглянувшись нічого не кажучи ми перестрибнули об'ємний ствол дуба схоже і гепнулися в липку рідоту, підтримуючи один одного потихеньку вибралися на твердий грунт, задоволені що вийшло ушитися і вибратися з обіймів трясовини ми помчали далі. Ми змогли відірватися від переслідувачів, схоже ранкури перестали переслідувати нас обстріл зі всієї зброї майже утих і він весь час віддалявся, ми спочатку не зрозуміли чому, ми увійшли до головної частини боліт і вони швидше за все просто не знають як їх проходити і залишили свою затію наздогнати нас, класно ось тільки саме нам потрібно їх здолати. Незабаром ми наздогнали дівчат і щасливі, що все у нас вийшло попрямували до своїх, залишалося пройти всього менш 8ми км.
Не пройшли і пару кілометрів знову почувся гул моторів ворожої авіації незабаром позаду нас почали розриватися бомби важкої тонажності, вибухи чулися все ближче і ближче, ці сволоти не зможуть змиритися з тим, що їх план упіймання нашого загону провалився і найважливіша інформація про них скоро попаде в рук нашим фахівцями і тоді можливо війна почне рухатися зовсім в іншому напрямі, тепер вони застосовують останній засіб - коврове бомбування. Бомби, це добре чутно, лягали густо і це напружувало нас, вони лягали широкою смугою і ми зрозуміли нам не встигнути вийти з бомбардування, і нічого тут не поробиш - карамба! Бомби стали падати купами, 5-10ти метрові стовпи води з мулом і з трісками перемелених дерев і ми поміж них, вода вирувала і піднімалася вгору настільки часто, що ми більше рухаємося під водою, а вода схоже тримається на водяних стовпах, бомбардування накочувалось одно за іншим, нічого схожого до цього я не бачив, такого гарячого пару теж не відчував. Стояв страшний гуркіт і шум, все перемішалося, вода, мул, їдкий дим, туман, падали бідні дерева, деколи ми довго не могли знайти один одного серед всього цього, нам довго везло конкретно бомбардування не зачіпали нас, але нажаль цього разу не ми були інженерами своїх
долей і не встигли нічого зробити останнім нальотом нажаль накрило весь загін,
прямо за мною, у цей момент я знаходився попереду шукаючи дорогу в трясовині, пролунали сильны вибухи і там де знаходилися сапер і Катюша, я відразу обернувся і побачив замість них вогненні стовпи вируючої води, що зметнулася далеко вгору, не встигнувши це осмислити прямо переді мною вибухнула бомба, мене кудись підняло і відчув як щось ударило мене в район серця, кинуло убік, я впав кудись знову ударився і знепритомнів.
...дивно, чомусь я йду по моєму рідному місту, йду і я щасливий, раптом я став вітром і понісся, полетів... мій підводний човен, моя команда, я промайнув над нею... море я лечу над морем, як вітер і я хотів поглянути на себе і не побачив... невже я став морським вітром, зустрічні повітряні потоки ніжно гладили моє обличчя...
Хтось ляскає мене по щоках, точно, довго не міг чомусь розплющити очі, невже живий, деякий час не виходило навіть поворушитися, ніжні пальці пройшлися по моїх щоках, губах, очах, це добре на мене подіяло, ледве-ледве розплющилися очі їх залило мулом, ніжна рука витерла їх, крізь різноколірні круги я побачив її. Інга хвилюючись дивилася на мене, помалу тіло почало приходити в норму і я потихеньку почав рухатися, почав вставати, все тіло раптом пронизав гострий біль вона йшла звідкись з серця, переборов її негативні відчуття зміг підвестися.
Шведська красуня підхопила мене, я сильно шатаючись ледве тримався на ногах, трохи заспокоївшись красуня запитала як я себе відчуваю, деякий час я не міг вимовити ні слова, Інга міцно обійняла мене не даючи мені впасти, притискаючись до мене я яскраво відчув її тепло і знову ледве не знепритомнів, мені нічого зараз не хотілося лише відчувати її тепло. Я насилу узяв себе в руки, подряпаними пальцями намацав місце сильного болю, нагрудна кишеня порвана і з неї стирчали залишки двох що давно виробили свій ресурс акумулятора від радара, я про них вже і забув лежать тут тижнів два, нащупуючи шматочки, що залишилися від них, дрібні висипалися з дірок кишені, дві крупні уцілілі частини акумуляторів причепилися друг до дружки і не вилазилі через дірки, відстебнувши гудзик розстебнув кишеню витягнув їх побачивши причину їх спаяності я з Інгой не весело посміхнулися, як в кіно в них застряг довгастий сантиметрів два в діаметрі уламок бомби, по дівочих щоках скотилися смарагдові сльози. Дивлячись на її сльози я раптом зрозумів, в ці хвилини мої мізки трохи зависли і я не міг відразу все ними
16
схопити, що поряд з нею немає Катюши і Северина, відразу запитав у Інги де ж вони. "Поранили Катюшу, поранення не небезпечне осколки посікли живіт, я перев'язала її зробила все необхідне, зараз вона в порядку, лише багато рухатися їй доки не можна, а ось з Северином, немає його більше командирові, зовсім,"-сказала сумно дивлячись кудись в болота, мене кинуло в холодний піт, сильний біль знову заповнив всі мої відчуття, вона тихо продовжила, - немає його і немає хлопців, подумати тільки, що зі всіх парубків залишився лише ти, це не вигадка що ти щасливчик командир", - вона сильно заплакала. Я від гніву ударив кулаком в свої груди, все перемішалося в голові, що ж це сталося "їх немає", - загинули, я ледве не впав, мене захитало від всього цього.
"Северина не знайдеш, шукати даремно, я намагалась, був і нема, нічого від
нього не залишилось",- вона після миттєвої слабкості втримала себе в руках і тепер говорила без істерії. Дивна для нас тиша лягла на болота, може ворог ви-
рішив, що з нами покінчено, як же хочеться що б було саме так, справді незалеж-
но від мене дійсно мені дуже везе на війні і якщо до своїх дійду лише один я,
мені сором не дасть цього зробити, пійду і вб"ю стільки ранкурів скільки зможу,
доки мене не знищать, наш загін тоді стане безсмертною легендою країни, просто
не зможу інакше. Голова стала такою дурною, може вибухне і хай з цим всим бу-
де покінчено..."Досить приходити в себе командире пішли", - Інга вивела з марення,
ми пішли до Катюші, вона лежала на м'якому мху на маленькій сухій купині, обернувши до нас голову дивилася як ми йдемо до неї, тобто йшла Інга, а я шатаючись шкандибав підтримуваний нею, ми сіли поряд з Катюшей, Катя узяла мене за руку і тихим слабким голосом сказала про те як вона щаслива, що хоч один з хлопців залишився живий, вони думали ми всі загинули, про те як Інга ледь знайшла мене та витягнула непритомного з трясовини, я дивився у її очі і про себе дав клятву вивести їх з боліт наперекір усьому. Абияк вмостившись на крихітному острівці розговорилися про те, що сталося, довкола стояла тиша, зовсім тихо, ми знов осмислювали всі ці події. Вже почали з'являтися сутінки, я поглянув на свій годинник, побилися, тріснуло скло, цікаво вода не проникла всередину, тріщина серйозна, час почав сьомого. Скоро стемніє потрібно швидше вийти до річки, до своїх. Зібралися, привели себе як вийшло в порядок, моя форма зовсім порвалася, на ній ледве трималися потьмянілі геройські тризубці, зброя в порядку патронів залишилася пару десятків, але швидше за все в найблищі години вони нам не знадобляться. Інга виловила рюкзак ще до того як мене привела в свідомість і він лежав з трофеями поряд з Катюшей, яка ж Інга молодець, вона розповіла, що ледве встигла витягнути з засмокчуючої його муляки. Підкріпившись залишками вафель і напившись водою, зробили прощальний залп хлопцям та пішли із нестерпним смутком у серці далі. До цього часу функції мого організму прийшли в хоч якусь прийнятну норму, сповна придатну для носіння дівчат на руках, ми вирішили для безпеки Катюші, зараз у жодному випадку не можна допустити забруднення її пора-
нень, що я понесу її на руках. Катюша від перенесених поранень та больового шоку ослабла, мужня дівчина добре трималася і навіть спробувала піти сама наперекір нам, але ми і слухати не стали, я потихеньку узяв її на руки. "Ти легенька, як пушинонька,"- м'яко сказав Катюші, вона у відповідь поклала голову мені на плече носиком ткнувшись в шию, її ніжне дихання додало мені сил. Вода схожа на рідкий кисіль доходила мені до пояса, красуні ніяк не можна зволожувати рани і ми з Інгой весь час дивилися за рівнем вологи. Інга йшла неспішно попереду вишукуючи вимацуючи ногами твердий грунт, нам таланило попадалися неглибокі тверді можна сказати підводні стежини, можна навіть на карті з 100%ой точністю скласти справжній брід через Тясмінські болота, ми обережно просувалися вперед ще годинка інша і ми в своїх. Ранкури більше не переслідували нас, схоже втрати-
ли те що вказувало їм де ми, тепер впевнено можна сказати, шо наше місцероз-
ташування вказував якийсь предмет з рюкзака, а наші накидки не причому, бо
їх вже фактично не існує, лахміття звисає ось і все, що від них залишилось, ін-
туіція говорить саме болотяний мул зробив свою справу, бо рюкзак і все що в
ньому є в ньому, хоча міг і уламок пошкодити щось. Катюша укачена мною задрімала, ось і добре, уві сні все швидше гоїться, відновляться сили і все налагодиться, тепер найголовніше чи вистачить нам з Інгой сил, по шведській
17
дивиці видно йде майже на автопілоті, тримається добре намагається не видавати втоми та від мене нічого не сховаєшь, вона часто бралася за вітки дерев ледве встигаючи втриматися на ногах, все, це останній раз коли я брав на завдання дівчат, все, не можна у жодному випадку ризикувати ними, немає нічого дорожчого за дівчат, ніхто в світі не вмовить це зробити. Я знаходився в ще гіршому стані біль розтікався по всьому тілу і я лише застосувавши свою силу волі зміг ледве ужитися з нею, ноги йшли, руки тримали дівицю, цього досить, це прийнятно.
Ліс дещо порідшав і рівень води піднявся, швидше за все дно стало нижче, свіжа вода дійшла до моїх рук, раптом я наткнувся на Інгу, "стає глибше", - не весело сказала мені, ми стояли і дивилися на темну нерухому гладінь. Катюша під дією обезбалівающего міцно спала, я поглянув на неї і по-моєму я посміхнувся, від втоми яка все-таки дістала і мене не відчув власні губи, все тіло настільки затекло, що я відчував лише загальний рух тіла, а окремо відчувалися лише очі та ніс.
Загальними зусиллями ми підняли Катю на рівень моєї шиї і пішли вперед, вода дійшла до грудей і залишаючись на цьому рівні пару сотень метрів почала до нашого щастя спадати, все гаразд. Як же хотілося відпочити очі самі по собі шукали острівець суші і не знаходили їх, кудись вони раптом всі поділися і думки, та це не думки - мозок вже давно відпочивав зараз залишилися лише інстинкти і одна мета - доставити дівчат до своїх, невздовзі я повністю перестав відчувати свій организм,
замість цього я відчував лише якийсь дивний стан тіла, можливо організм майже дійшов до якогось своєї межі можливостей, цікаво, а коли настане пік цієї межі, що я відчую, швидше нічого, та що за розмови і разтеребя голову викинув їх з неї,
та ні нехай будуть, а то я ще забуду, що я є. Йшов і не відчував рухів, інколи опритомнівшись з полусвідомого стану, йшов вже на повному автопілоті відразу не розумів де знаходжуся і що роблю, лише коли бачив обличчя Каті все згадував вдивлявся в силует Інги, що розпливається, і знову занурювався кудись в невідомість, а організм йшов за інерцією сам вперед. Бачив все у веселкових тонах,
все довкола кудись пливло і втрачалося у різнокольорових кругах, абияк настроїв-
ши очі міг щось розглянути всього декілька секунд найважливіше і знову все розтікалося в круговороті кольору. Очевидно організм знайшов потрібний режим виживаності і працював на мінімумі витрат енергії
. Десь вдалині із заходу доносилися глухими гуркотами канонада, спочатку я зовсім не звернув на ці звуки жодної уваги і продовжував рухатися в напівсвідо-
мому стані, лише коли я наткнувся знову у котрий раз в Інгу і вона розштовхавши мене привела в ледве свідоме відчуття втлумачила мені, що вода вже менше коліна і ми виходимо з болота, а із західного боку, до неї ми і йдемо, чутні бої, це фронт і ми майже в своїх. Ледве второпав що вона мені говорила, видавив посмішку і прохрипів "супер", крізь відео, що пливе, я бачив перелякане обличчя Інги, я не знав що її налякало, майже не міг нічого щось зміркувати, вона бачила як по моїй лівій руці, рукав весь порваний і руку вільно видно, тече кров з дрібних ран, що відкрилися від перевтоми, від напруги, що не перестає, осколки врізалися в руку, я цього зовсім не відчував, прохрипів їй "підемо", в складному стані знаходилася і Інга, теж майже зовсім вибилася з сил та ще я тут, вона сильно турбувалася чи смогу я дійти. Ми йшли, нам нічого не залишалося лише просто йти доки йдется, вона йшла і плакала, часто повертаючись дивилася на мене з Катею. Незабаром ми все ж вийшли з боліт, сонце вже сховалося за горизонт і зараз десь на заході ще йде світловий день. З нас стікала вода залишаючи на форму ряску і багато болотяних налиплих рослин, Інга зупинилася і обійняла нас, прокинулася Катюша, від дівочих ніжностей мені стало трохи краще, можна сказати відкрилося друге дихання, не вірилося що вийшли. Додаткового джерела енергії, що відкрилося, якраз вистачило здолати і взабратися на невисоку піднесеність, Катя залишалася на моїх руках, вона від поранень зовсім ослабіла і я їй не дозволив йти самій. Після підйому моя свідомість зовсім поплила і періодично відключалася, включаючись деякий час просто бачив щось попереду і знову провалювалося в невідомість, йшли вже по твердому грунту швидше пленталися ледве пересуваючи ноги, мені хотілося поглянути на болото, що залишилося позаду, і не зміг, шия затекла і не слухалася, встиг глибоко зітхнути від досади але й цього не зміг відчути бо свідомість самовільно вислизнула в темряву автопілоту. "Командир, командире ну що ж ти
18
отямся, - сильно мене треся ридаючи приводила мене до тямі Інга, чесно я не міг розібрати вже навіть її слів в голові стояв сильний шум і все що вона говорила просто шелестіло в загальному круговороті одного звуку, поглянув стараючись в її сторону і раптом я розрізнив в загальній картині розмитого фону якісь переливи,
щось дуже красиво мерехтіло не зрозуміло на якій відстані від мене,-дійшли,- куди дійшли я майже не міркував, тю я зрозумів, що вона мені сказала і тут до мене дійшло - до Тясміну ми дійшли - ось куди". Я не міг виголосити ні слова, губи злипнулися і моїм зусиллями їх розробити не піддавалися, мовчки кинувся кидком до річки відчуваю останній, човгаючи провалюючись ногами в рихлий річковий пісок
ледве добрів до маленького пляжу. Щосили вдивився де знаходжуся, крихітні хвилі котилися і танули в піску зарослого молодим очеретом річкового плеса, стояв зовсім в кромки води, відійшов і довго підшукуючи відповідне місце поклав Катюшу, я відчував, що вона без свідомості, на прогрітий травневим сонцем м'який пісок, Інга все проконтролювала і все вийшло, від спаду напруги все тіло пронизав сильний біль, це було немислимо, я втративши рівновагу впав у бік річки, плюхнувся у воду, як добре, крізь біль і не зрозумілі відчуття відчув сильну спрагу і я відразу ж почав напиватися річковою солодкою водою, губи розм'якли і стали знов рухливими.
Сил мені вистачило лише виповзти на берег, машинально навсяк випадок намацав штурмову гвиниівку, що бовталася на мені, все що я розумів це те що ми дійшли і з дівчатами все тепер в порядку про трофеї не хотів і думати із-за них загинув майже весь загін. Зняв глушник з гвинтівки і в повітря випалив всі патрони, прямо за рі-
чкою повинні знаходитисяя наші війська, звук пострілів голосно прокотився по окрузі це і салют загиблим хлопцям і ми дали про себе знати, свою структуру викликати ми не могли радар повністю розбитий осколками і в штаб не прийдуть наші позивні, так сигнал SOS нам би не завадив. Від пострілів прийшла в свідомість Катюша і зрозумівши де ми прошепотіла "невже дійшли" крізь сльози, крізь свій вже вкрай важкий стан. Крізь зір, що все сильніше дає збій, і таку ж свідомість бачив як з того берега поплили до нас гумові човни, з них світили ліхтари-
ками в нашу сторону."Тепер все це не даремно", - подумав я, коли вони вийшли на беріг і полилася українська мова, і до нас підбігли дівчата санінструктори я спокійно без тривоги відпустив свою силу волі та спокійно вже знепритомнів:"Свої, дівчата тепер в безпеці...".
