Так сталося, що я – українка. Не знаю, чи було це заплановано якоюсь вищою силою, чи трапилося просто випадково. То не варте уваги: факт – він і у Африці факт. Мені не відомо, чи була б щаслива я, якби народилася американкою або ірландкою, якби від усієї душі співала гімн Росії і називала українців хохлами, а бандерівців проклинала. Тоді б, мабуть, мала відмінний від теперішнього світогляд і саме тому то була б не я, а інша людина, яка просто зовнішністю схожа на мене. От і все. Не могла я народитися не в Україні! Будь-яка людина, але не я! Душею і тілом – українка, кров у жилах – Хмельницького! Знаю напевне, що деінде у світі не була б щасливою, тільки тут і зараз.
Так сталося, що я – українка. Саме тому стрілки мого годинника рухаються у відповідності з київським часом (підкоряються йому безапеляційно), серце б'ється у ритмі гімну України, під звук цієї святої для мене мелодії у грудях відчуваються удари вдвічі, а то й втричі швидші. Відпочивати люблю в Карпатах та в Криму, тому що я – українка і хочу пізнати спочатку своє, а не турецьке чи єгипетське. Цікавлюся історією рідної країни, вчуся в київському вузі, люблю вареники, ношу вишиванку… З дитинства мене привчили, що калина, верба, колосся – святі символи мого народу…
Так сталося, що я – українка, тому в 2006 на Чемпіонаті світу з футболу тримала сильно стиснутими кулачки за збірну моєї держави. Разом з усіма українцями голосно верещала, коли наші забивали голи, розмальовувала асфальт з друзями біля своєї школи, "увіковічуючи" пам'ять героїв, що загнали м'ячі у сітку. Я не сплю щороку наприкінці травня: тримаю кулачки за наших на Євробаченні. До цих пір згадую татові (до речі, я кажу тато, а не папа!) його слова, що Руслана не виграє… А вона перемогла! Із завмиранням серця рахую медалі наших олімпійців, досягнення вчених… У мене є безліч причин для гордості за мою країну!
Так сталося, що я – українка, тому навчаюся з метою розвивання своєї держави, а не Італії, Іспанії чи Канади. У них свої "розвивальники" є, а Україна мене потребує. В моїх планах немає пункту, який передбачає проживання за кордоном. Звичайно, я дуже хочу побачити інші країни, познайомитися з культурами різноманітних народів, та життя віддам лише одній Україні, єдиній українській нації.
Так сталося, що я – українка. Через це найбільше свято для мене – День незалежності. Щороку 24 серпня над моїм будинком майорить жовто-блакитний стяг.
Я пишу це посеред ночі, вже скоро буде світати. Ви думаєте: нема мені роботи? Ні, просто сьогодні день народження у моєї другої мами. Їй 19 років. Вона ще молода. Це такий вік, коли не варто битися головою об стінку через те, що чогось не досяг: ще є час на важливі звершення. Але з іншого боку, у 19 дехто вже може похвалитися значними, інколи величезними здобутками. Це такий вік, коли саме починаєш жити і боротися, коли ставиш цілі перед собою і починаєш їх перетворювати в реальність. Україна молода. Україна – в розквіті сил. Я дуже хочу, щоб у неї склалося все добре, й вірю, що саме так і буде.
Так сталося, що я – українка. Саме тому сиджу тут, за ноутбуком, о 4 ранку (чи ночі) і набираю цей текст. В України – мільйони дітей, але чомусь вона видається самотньою. В цей день я хочу бути з нею: не просто терпіти радості і святкувати, але й утішити, якщо буде потрібно, постояти за неї, захистити (вона ж така тендітна, беззахисна)… Ще молода, ще має право на помилку. Та вже повинна набиратися розуму і сили, щоб далі йти своєю дорогою: дорогою Незалежності.
Так сталося, що ти – українець. Можеш стрибати від радості або проклинати Бога, але ти – син цієї держави, не Америки, не Китаю, а УКРАЇНИ. Батьків не обирають, так само не вибирають і рідну землю. Не обманюй себе: ти не міг народитися не в Україні. То була б інша людина, але не ти (чи хотілося б тобі бути не собою?)
Так сталося, що ми – українці. Саме тому кожен з нас зобов'язаний любити Батьківщину, любити не за величезні здобутки, а за те, що вона СВОЯ, РІДНА. Хіба це так важко - любити?
